— Шеррі, чому б тобі не вирізати всі частини Біблії, з якими ти погоджуєшся, і не склеїти їх докупи? — роздратовано запитав Товстун, закипаючи від люті. — Тоді тобі не доведеться мати справу з усім іншим.
— Не будь таким буркотуном, — сказала Шеррі, яка саме розвішувала одяг у своїй крихітній шафі.
Незважаючи на це, Товстун уявляв собі, що його та Шеррі поєднує певний базовий зв’язок. Вони обоє погоджувалися, що Бог існує, що Христос помер, аби врятувати людину; а люди, які в це не вірили, не розуміли, що насправді відбувається. Він звірився їй, що бачив Бога, і Шеррі поставилася до цієї новини цілком спокійно (тоді вона саме щось прасувала).
— Це називається теофанія, — сказав Товстун. — Або епіфанія.
— Епіфанія, чи Богоявлення, — відказала Шеррі, допасовуючи свій голос до повільного темпу прасування, — це свято, яке святкують шостого січня, відзначаючи хрещення Ісуса Христа. Я завжди на нього ходжу. А ти чому не ходиш? У цей день служба дуже гарна. Знаєш, я якось чула один жарт... — жебоніла вона далі своїм гулким голосом.
Почувши це, Товстун отетерів. Він вирішив змінити тему; тепер Шеррі вже розповідала про те, як Ларрі — який для Товстуна був отцем Мінтером, — якось пролив під час обряду вино на жінку, яка саме приймала причастя, стоячи навколішки, і воно потекло у глибоке декольте її сукні.
— Як гадаєш, Іван Хреститель був ессеном?[27] — запитав він у Шеррі.
Шеррі Солвіґ ніколи й за жодних обставин не була готова визнати, що вона не знає відповіді на якесь теологічне запитання; найближче вона підходила до цього, коли її відповідь набирала форми: «Запитаю у Ларрі».
— Іван Хреститель був Іллею, який повернувся, перш ніж прийшов Христос, — спокійно відказала вона Товстунові. — Про це запитували у Христа, і він відповів, що Іван Хреститель — це Ілля, якого було обіцяно.
— Однак чи був він ессеном?
— Хіба ессени не мешкали біля Мертвого моря? — запитала Шеррі, припинивши на якусь мить прасувати.
— Так, у печерах Кумран Ваді[28].
— А твій друг єпископ Пайк хіба помер не біля Мертвого моря?
Товстун був знайомий із Джимом Пайком і завжди з гордістю розповідав про це іншим, якщо знаходив відповідний привід.
— Так, — сказав він. — Джим і його дружина поїхали в пустелю біля Мертвого моря на «форді» Cortina. У них з собою було лише дві пляшки кока-коли. Більш нічого.
— Ти мені вже розповідав, — сказала Шеррі, знову беручись за прасування.
— Я ніколи не міг збагнути, — мовив Товстун, — чому вони не випили воду з радіатора. Саме це й варто зробити, якщо твоя машина виходить з ладу посеред пустелі і ти не можеш їхати далі.
Вже багато років Товстун розмірковував про смерть Джима Пайка. Він невиразно уявляв собі, що вона була якось пов’язана з убивствами братів Кеннеді та Мартіна Лютера Кінґа, хоча й не мав щодо цього жодних доказів.
— Можливо, у радіаторі їхнього автомобіля був антифриз? — сказала Шеррі.
— У пустелі біля Мертвого моря?
— Останнім часом у мене барахлить машина, і працівник заправки Exxon на Сімнадцятій вулиці сказав, що в мене розхитане кріплення двигуна. Це щось серйозне?
— Не знаю, — відказав Товстун, якому аж ніяк не хотілося розмовляти про стару розбиту тарандайку Шеррі, натомість йому кортіло й далі теревенити про Джима Пайка. Він задумався, як знову повернути розмову до загадкової смерті свого друга, однак йому нічого не спало на гадку.
— Ох ця клята машина, — мовила Шеррі.
— Ти ж не заплатила за неї ані цента; той чоловік тобі її просто віддав.
— Нічого не заплатила? Та він змусив мене почуватися так, ніби я йому належу за те, що він віддав мені ту сучу машину.
— Нагадай мені ніколи не віддавати тобі машину, — сказав Товстун.
Того дня усі підказки вже лежали на видноті. Якщо ти робив щось для Шеррі, вона вважала, що мала б почуватися вдячною — хоч так і не почувалася, — і вона сприймала це як тягар, обов’язок, до якого ставилася з презирством. Однак на такий випадок у Товстуна вже було в запасі готове пояснення, яке він одразу ж почав застосовувати. Він допомагав Шеррі не заради того, щоб отримати щось у відповідь, ergo[29] він не очікував на вдячність. Ergo, він не мав нічого проти, якщо вона її не виявляла.
Чого він не помічав, так це того, що з її боку не лише не було вдячності (з чим він психологічно ще міг дати собі раду), а що замість неї вона виявляла відверту злобу. Товстун зауважив це, однак списав такі прояви на звичайну роздратованість, своєрідний різновид нетерплячості. Він не міг повірити, що хтось здатний відповідати злобою на допомогу. Тому й не зважав на те, що підказувало йому його чуття.
Якось, коли я читав лекцію в Каліфорнійському університеті у Фуллертоні, один зі студентів попросив мене дати стисле й просте визначення реальності. Я трохи поміркував і відповів: «Реальність — це те, що не зникає, коли ти перестаєш у нього вірити».
Товстун не вірив, що Шеррі відповідала злобою на допомогу, яку їй надають. Однак така нездатність повірити нічого насправді не змінювала. Відтак її реакція була частиною тієї структури, яку ми називаємо «реальністю». Подобалося йому це чи ні, однак Товстунові так чи інакше потрібно було якось давати собі з цим раду, або ж взагалі перестати бачитися з Шеррі.
Його відвідини Шеррі в її занедбаному помешканні в Санта-Ані були однією з причин, чому Бет залишила Товстуна. Товстун зміг переконати себе, що навідується до неї з милосердя. Насправді ж його переповнювала хіть, оскільки він уже не цікавив Бет у сексуальному плані й тому, як то кажуть, нічого від неї не отримував. З багатьох поглядів Шеррі видавалася йому надзвичайно вродливою. Власне кажучи, Шеррі й була вродливою; ми всі з цим погоджувалися. Під час хіміотерапії вона носила перуку. Девід сприйняв перуку за справжнє волосся і часто робив Шеррі компліменти щодо її зачіски, що неабияк її тішило. Нам ця ситуація здавалося макабричною, до того ж як з її боку, так і з його.
У своєму дослідженні того, яких форм мазохізм набуває в сучасному суспільстві, Теодор Райк висловлює цікаву думку. Мазохізм значно поширеніший, ніж ми вважаємо, бо часто проявляється у прихованій формі. Базовий динамізм тут ось який: людина бачить щось погане, що неминуче трапиться з нею в майбутньому. Вона не має змоги зупинити цей процес і тому почувається безпорадною. Це почуття безпорадності породжує потребу отримати хоч трохи контролю над тим болем, який чекає на неї, — тут згодиться будь-який різновид контролю. Це звучить логічно; суб’єктивне відчуття безпорадності є боліснішим за те нещастя, яке насувається на людину. Тож людина бере ситуацію під контроль у єдиний доступний їй спосіб: вона робить усе можливе, щоб спричинити це майбутнє нещастя, вона його прискорює. Такий прояв активності створює фальшиве враження, ніби людина насолоджується болем. Але це не так. Річ просто у тому, що вона більше не може терпіти свою безпорадність або ж гадану безпорадність. Однак у процесі отримання контролю над неминучим нещастям вона автоматично стає агедоністичною (це означає, що вона стає нездатною або ж не хоче відчувати насолоду). Агедонія настає поступово й непомітно. За кілька років вона бере людину під контроль. Наприклад, людина набуває звичку відкладати задоволення на потім; це один з етапів у загальному процесі розвитку агедонії. Коли людина здобуває здатність відкладати задоволення на потім, у неї з’являється відчуття самоконтролю; вона стає стоїчною, дисциплінованою й не піддається миттєвим поривам. Вона усе контролює. Контролює себе в сенсі контролю над своїми поривами і контролює зовнішню ситуацію. Вона стає контрольованою людиною та людиною, яка контролює. Незабаром вона йде ще далі й починає контролювати інших людей, які є частиною ситуації. Так вона стає маніпулятором. Звісно, свідомо вона про це навіть не здогадується; вона прагне лише одного — послабити власне почуття безсилля. Однак намагаючись його послабити, вона підступно пригнічує свободу інших. Але, попри все це, вона не отримує від цього задоволення, не отримує жодного психологічно позитивного набутку; усе, що вона здобуває, є за своєю суттю негативним.
28