Шеррі Солвіґ захворіла на рак, рак лімфатичної системи, однак завдяки героїчним зусиллям лікарів у неї почалася ремісія. Втім, у стрічках пам’яті її мозку були закодовані дані про те, що хворі на лімфому пацієнти, у яких почалася ремісія, врешті-решт знову захворюють. Вони не видужали; їхня недуга в якийсь таємничий спосіб перейшла з видимого стану у своєрідний метафізичний стан, у лімб. Вона тут, але заразом її немає. Тож попри те, що зараз вона почувалася добре, Шеррі (як підказував їй її мозок) носила в собі заведений годинник, і коли цей годинник спрацює, вона обов’язково помре. Цьому ніяк не можна було зарадити, хіба що намагатися всіма силами спровокувати другу ремісію. Однак навіть якби в неї розпочалася друга ремісія, то ця ремісія також згідно з тією самою логікою, підкоряючись тому самому невблаганному процесу, колись би закінчилася.
Час мав над Шеррі абсолютну владу. І час приготував для неї лише один можливий кінець: смерть від раку. Ось як її мозок розклав по полицях усю ситуацію; він дійшов висновку і, хоч як добре вона себе почувала чи хоч що відбувалося у її житті, цей факт залишався непорушною константою. Відтак, статус хворого на рак пацієнта, у якого розпочалася ремісія, є більш увиразненим різновидом того статусу, у якому перебувають усі люди; так чи інакше, але врешті нам усім доведеться померти.
У глибині душі Шеррі повсякчас думала про смерть. Усе інше, усіх людей, об’єкти та процеси було зведено до статусу тіней. Ба гірше, коли вона розмірковувала про інших людей, то розмірковувала про несправедливість всесвіту. Вони не були хворі на рак. А це означало, що з психологічного погляду вони були безсмертними. Це було несправедливо. Усі змовилися між собою, щоб позбавити її молодості, щастя і, врешті-решт, самого життя; замість цього інші люди звалили на неї тягар безмежного болю й, мабуть, таємно цим насолоджувалися. «Насолоджуватися» і «насолоджуватися цим» у підсумку зводилося до того самого зла. Відтак у Шеррі був мотив прагнути, аби світ поглинуло пекло — і бажано весь одразу.
Звісно, вона ніколи не говорила про це вголос. Через рак вона стала повністю агедоністичною. Як можна поставити під сумнів таку поведінку? Якщо мислити логічно, то, поки тривала її ремісія, Шеррі мала б витискати з життя кожну найменшу насолоду, однак, як з’ясував Товстун, свідомість не функціонує логічно. Шеррі марнувала час, очікуючи на мить, коли її ремісія закінчиться.
З цього погляду вона не відкладала насолоду на потім; вона прямо зараз насолоджувалася своєю лімфомою, яка незабаром мала повернутися.
Товстун не розумів цього складного мисленнєвого процесу. Він бачив лише молоду жінку, яка багато настраждалася і якій в житті страшенно не поталанило. Йому здавалося, що він може покращити її життя. Зробити таке було б правильно. Він би любив її, любив себе, а Бог любив би їх обох. Там, де Товстун бачив любов, Шеррі бачила біль та смерть, які насувалися на неї і яким вона ніяк не могла зарадити. Важко уявити собі зустріч двох менш схожих між собою світів.
У підсумку (як сказав би Товстун), сучасний мазохіст не насолоджується болем; він просто не може терпіти відчуття безпорадності. «Насолоджуватися болем» — це семантична суперечність, як сказали б деякі філософи та психологи. «Біль» визначають як те, що сприймається нами як щось неприємне. «Неприємне» ж визначають як щось, чого ми не хочемо. Спробуйте визначити його якось інакше і побачите, куди це вас заведе.
«Насолоджуватися болем» означає «насолоджуватися тим, що ви вважаєте неприємним». Райк добре все збагнув; він розшифрував те, що лежить в основі прихованого мазохізму наших днів... і побачив, що він властивий майже кожному з нас, у тій чи іншій формі і тією чи іншою мірою. Він став повсюдним.
Правду кажучи, Шеррі не можна було звинуватити в тому, що вона насолоджувалася раком. Або ж навіть у тому, що хотіла захворіти на рак. Однак вона вірила, що в колоді, яка лежала перед нею, схований десь глибоко поміж інших карт, на неї чекав рак; щодня вона перевертала по одній карті, і щодня рак так і не з’являвся. Однак якщо ця карта була в колоді, а ти перевертав карту за картою, то зрештою перевернеш і карту з раком, і на цьому гра закінчиться.
Тому аж ніяк не з власної провини Шеррі була ідеальним кандидатом на те, щоб наїбнути життя Товстуна так, як ще нікому не вдавалося цього зробити. Відмінність між Глорією Кнудсон і Шеррі була очевидною; Глорія прагнула померти з винятково уявних причин. Тоді як Шеррі буквально померла б, хотіла вона цього чи ні. Глорія мала змогу припинити свою згубну гру зі смертю будь-якої миті, варто лиш їй було цього психологічно захотіти, а от Шеррі не мала. Складалося враження, немов після того, як вона розлетілася на шматки, ударившись об тротуар біля будівлі Синанону в Окленді, Глорія народилася знову, однак тепер стала вдвічі більшою й мала вдвічі більше ментальної сили. Тим часом, з огляду на те, що Бет залишила його, забравши з собою Крістофера, Конолюб-Товстун змарнів, зменшившись вдвічі порівняно зі своїм звичним розміром. Тож шанси на оптимістичну розв’язку були примарними.
Справжньою причиною того, чому Товстуна приваблювала Шеррі, було його сплетіння зі смертю, яке розпочалося ще з Глорії. Однак, уявляючи собі, ніби лікар Стоун його вилікував, Товстун тепер виходив у світ з піднятими вітрилами й новою надією — виходив прямісінько в божевілля та смерть; він так нічого й не навчився. Це правда, кулю з його тіла дістали, і рана загоїлася. Однак він був цілком готовий отримати ще одну, він навіть з нетерпінням на неї очікував. Він просто дочекатися не міг, коли переїде до Шеррі й врятує її.
Як пам’ятаєте, бажання допомагати іншим було однією з двох базових речей, від яких Товстуну вже давно радили відмовитись; допомагати людям і вживати наркотики. Він більше не вживав наркотики, однак тепер спрямував усю свою енергію та ентузіазм на те, щоб допомагати людям. Краще б він і далі ковтав наркоту.
Розділ 6
Машинерія розлучення обгризла Товстуна, перетворивши його на неодруженого чоловіка й даючи йому змогу рушати далі й знищити себе. Від просто не міг дочекатися, щоб це зробити.
Тим часом він розпочав візити до терапевта, знайшовши його через працівників психіатричного відділення лікарні округу Орендж. Йому призначили терапевта на ім’я Моріс. Моріса аж ніяк не можна було назвати типовим терапевтом. У шістдесяті він займався контрабандою зброї та наркотиків, завозячи їх у Каліфорнію через порт Лонґ-Біч; він належав до SNCC[30] та CORE[31], а також воював як спецпризначенець ізраїльської армії проти сирійців; Моріс мав майже метр дев’яносто зросту, а з-під його сорочки, ледь не відриваючи ґудзики, випинали міцні м’язи. Як і в Конолюба-Товстуна, у нього була чорна, трохи кучерява борода. Зазвичай під час прийому він не сидів, а стояв в іншому кінці кімнати обличчям до Товстуна; він кричав на Товстуна, закінчуючи свої безапеляційні висловлювання фразою «І я серйозно». Товстунові ніколи б і на гадку не спало сумніватися в тому, що Моріс говорить серйозно; про таке годі було навіть думати.
Задум Моріса полягав у тому, аби так залякати Товстуна, щоб той почав насолоджуватися життям, а не намагався рятувати інших людей. Товстун не розумів, що таке насолоджуватися. Він розумів лише значення. З самого початку Моріс змусив його скласти список із десяти речей, яких він найбільше прагне.
Термін «прагне» як у «прагне щось зробити» спантеличив Товстуна.
— Чого я прагну,— сказав він,— так це допомогти Шеррі. Щоб вона знову не захворіла.
— Ти вважаєш, що мусиш їй допомогти, — рикнув Моріс. — Ти думаєш, що це робить з тебе добру людину. Ніщо й ніколи не зробить з тебе добру людину. Ти для всіх цілковитий нуль.
Товстун кволо заперечив, що це не так.
— Ти абсолютно нічого не вартий,— сказав Моріс.
— А ти мішок з лайном,— відказав Товстун, на що Моріс весело вишкірився. Він почав отримувати те, чого прагнув.
30
31