У межах часу гіпервсесвіт II залишається живим: «Імперія ніколи не закінчилася». Однак у вічності, де й існують гіпервсесвіти, її вбив, не маючи іншого вибору, здоровий близнюк, тобто гіпервсесвіт І, який бореться за нас. Єдиний оплакує цю смерть, адже Єдиний любив обох близнюків; саме тому інформація Розуму складається з трагічної оповіді про смерть жінки, і напівтони цієї оповіді викликають тугу та біль в усіх істот голограматичного всесвіту, хоч вони й не розуміють, чому так відбувається. Ця скорбота зникне, коли здоровий близнюк розділиться надвоє й настане «Царство Боже». Процес цієї трансформації — перехід у часі від Епохи Заліза до Епохи Золота — відбувається прямо зараз; у вічності ж він уже завершився.
Незабаром Шеррі набридло, що Товстун днями й ночами працює над своєю екзегезою; також вона розлютилася через те, що він попросив її віддавати частину грошей, які вона отримувала за програмою ДБД, на оплату оренди квартири, адже за рішенням суду тепер він був змушений виплачувати доволі значну суму аліментів Бет і Крістоферу. Знайшовши інше помешкання, за оренду якого сплачувало житлове управління Санта-Ани, Шеррі невдовзі вже жила сама й до того ж безкоштовно, а на додачу в неї ще й зникла необхідність готувати Товстунові вечерю; також тепер вона могла ходити на побачення з іншими чоловіками, проти чого Товстун заперечував, поки вони з Шеррі мешкали разом. На таке бажання її контролювати Шеррі роздратовано випалила одного вечора (вона саме повернулася з прогулянки, під час якої вони з товаришем трималися за руки, і застала вдома розлюченого Товстуна):
— Я не збираюся й далі терпіти це лайно.
Товстун пообіцяв, що більше не заперечуватиме, якщо вона зустрічатиметься з іншими чоловіками, а також не проситиме її сплачувати свою частку за оренду та їжу, хоча в ту мить на його банківському рахунку лишалося всього дев’ять доларів. Однак це не допомогло; Шеррі й далі була роздратована.
— Я з’їжджаю, — сказала вона йому.
Коли вона вибралася з помешкання, Товстунові довелося знайти гроші, щоб придбати різноманітні меблі, посуд, телевізор, столові прибори, рушники — та, власне, майже все, адже з попереднього подружнього життя він не привіз з собою нічого чи майже нічого; він розраховував, що зможе скористатися пожитками Шеррі. Не варто навіть казати, що без неї його життя стало дуже самотнім; життя на самоті в помешканні з двома спальнями та двома ванними кімнатами, яке ще недавно вони винаймали спільно, страшенно його пригнічувало. Його друзі турбувалися за нього й намагалися його якось розрадити. У лютому від нього пішла Бет, і от тепер на початку вересня пішла й Шеррі. Він знову вмирав, дюйм за дюймом. Він нічого не робив, лише сидів за своєю друкарською машинкою або ж із записником та ручкою в руках і працював над своєю екзегезою; у його житті не залишилося більше нічого. Бет переїхала в Сакраменто, за сімсот миль від нього, тож із Крістофером він також не бачився. Він думав про самогубство, однак небагато, бо знав, що Моріс несхвально поставиться до таких думок. Моріс вимагатиме, аби він склав ще один список.
Найбільше Товстунові не давало спокою передчуття, що ремісія Шеррі незабаром закінчиться. Від відвідувань занять в Коледжі Санта-Ани та роботи в церкві вона була виснаженою та втомленою; щоразу, як він її бачив, а він намагався зустрічатися з нею якомога частіше, Товстун зауважував, який зморений та змарнілий у неї вигляд. У листопаді вона почала нарікати на грип; у неї боліло в грудях і вона ненастанно кашляла.
— Цей йобаний грип, — сказала Шеррі.
Врешті-решт він вмовив її піти до лікаря і зробити рентген та аналіз крові. На цей час він уже знав, що її ремісія закінчилася; вона насилу волочила ноги.
Товстун був поруч із нею того дня, коли вона довідалася, що рак повернувся; оскільки вона йшла до лікаря на восьму ранку, Товстун не лягав спати цілу ніч, він просто сидів і чекав. Він відвіз її до лікаря разом із Едною, подругою дитинства Шеррі; вони з Едною сиділи у приймальні, поки Шеррі спілкувалася з лікарем Еплбаумом.
— Це просто грип, — сказала Една.
Товстун нічого не відповів. Він знав, про що йшлося. Три дні тому вони з Шеррі пішли до продуктового магазину; вона ледь-ледь переставляла ноги. У Товстуна не було й тіні сумніву; поки він сидів із Едною у людній приймальні, його сповнило відчуття жаху й на очі накотилися сльози. Неймовірно, але сьогодні був його день народження.
Коли Шеррі вийшла з кабінету лікаря Еплбаума, то притискала до очей серветку Kleenex-, Товстун та Една кинулися до неї; він підхопив Шеррі саме тоді, коли та почала падати, кажучи: «Він повернувся, рак повернувся». Він проникнув у її лімфатичні вузли на шиї, а в її правій легені була злоякісна пухлина, від якої вона задихалася. Хіміотерапію та лікування радіацією мали розпочати через двадцять чотири години.
— Я була певна, що це просто грип,— сказала вражена Една. — Я хотіла, аби вона поїхала в Мелоділенд і засвідчила там, що Ісус її зцілив.
На ці слова Товстун ніяк не відреагував.
Можна було б стверджувати, що на цей час у Товстуна вже не було жодного морального обов’язку щодо Шеррі. Хоча б тому, що вона виїхала від нього, залишивши його самого, засмученого й враженого розпачем; він не мав ніякого іншого заняття, окрім як сидіти і шкрябати ручкою свою екзегезу. Усі друзі Товстуна звернули на це його увагу. Навіть Една звернула на це увагу, коли Шеррі не було в кімнаті. Однак Товстун і далі її любив. Тепер він просив її знову переїхати до нього, щоб мати змогу про неї піклуватися, адже вона так ослабла, що вже не могла готувати собі їжу, а коли розпочнеться хіміотерапія, то почуватиметься ще гірше.
— Ні, дякую, — безвиразно сказала Шеррі.
Одного дня Товстун подався до її церкви й порозмовляв з отцем Ларрі; він благав Ларрі натиснути на працівників програми Medicare штату Каліфорнія, аби ті призначили якусь особу, яка б приходила й готувала для Шеррі їжу, а також допомагала прибирати в помешканні, оскільки вона не дозволяла, щоб це робив Товстун. Отець Ларрі пообіцяв, що так і зробить, але це не принесло результатів. Товстун знову пішов до священника порозмовляти про те, як можна було б допомогти Шеррі, і під час розмови раптом розплакався. На що отець Ларрі таємниче зауважив:
— Я виплакав усі сльози, які готовий пролити через цю дівчину.
Товстун не міг зрозуміти, чи це означало, що в Ларрі від горя вже погоріли всі мікросхеми, а чи те, що він передбачливо обмежив своє горе заради самозахисту. Товстун і до сьогодні цього не знає. Його ж власний смуток сягнув критичної межі. Тепер Шеррі вже була в лікарні; Товстун навідувався до неї й бачив у ліжку маленьку сумну постать, на половину меншу від тієї, до якої він звик, постать, яка кашляла й корчилася від болю, а в її очах застигла жахлива безнадія. Після такого Товстун не міг їхати за кермом, тож додому його відвозив Кевін. Кевін, який зазвичай зберігав цинічне ставлення до всього, від смутку не міг мовити і слова; тож так вони і їхали Удвох, а тоді Кевін поплескав його по плечу — це єдиний прийнятний для чоловіків спосіб виказати любов один до одного.
— Що я робитиму? — сказав Товстун, маючи на увазі «Що я робитиму, коли вона помре?».
Він і справді любив Шеррі, попри те, як вона до нього ставилася,— навіть якщо й дійсно вона ставилася до нього кепсько, як стверджували його друзі. Йому ж про це не було відомо, та й він цим особливо не переймався. Він знав лише одне: вона лежить у лікарняному ліжку й по всьому її тілу розповзлися злоякісні пухлини, які пустили метастази. Тож він щодня навідував її в шпиталі, разом із усіма іншими її знайомими.
Вночі він робив єдине, що йому ще лишалося: працював над своєю екзегезою. Він саме дійшов до важливого запису.