Мені так і не вдалося з’ясувати, чи місіс Кнудсон написала це вже після смерті Глорії, чи раніше. Кнудсони надіслали мені фото — тобто надіслали фото Конолюбу-Товстуну — через місяць після похорону Глорії. Товстун написав їм і попросив її фотографію. Спочатку він звернувся з цим проханням до Боба, але той сердито відповів: «Навіщо тобі фото Глорії?» На це питання в Товстуна не було відповіді. Коли Товстун спонукав мене це написати, він запитав, чому, на мою думку, це прохання так розлютило Боба Ленґлі. Я не знаю. І мені байдуже. Можливо, Бобу було відомо, що Глорія і Товстун провели разом ніч, і це викликало в нього ревнощі. Товстун часто казав, що Боб Ленґлі шизофреник; він стверджував, що Боб сам йому в цьому зізнався. У шизофреників афекти не збігаються з думками; вони страждають від так званого «сплощення афекту». Шизофреник не бачив би причини змовчати таке про себе. З іншого боку, після відправи на цвинтарі Боб схилився й поклав на труну Глорії троянду. Це трапилося приблизно в той час, коли Товстун почав задкувати до свого «фольксвагена». Яка з цих реакцій є більш доречною? Товстуна, який ридав на самоті у своєму припаркованому авто чи колишнього чоловіка, який схилився з трояндою в руці, нічого не кажучи, не виказуючи жодних емоцій, однак все ж таки щось роблячи... Товстун ніяк не допоміг під час похорону, хіба що приніс із собою букет квітів, який купив в останню мить на шляху до Модесто. Він віддав їх місіс Кнудсон, яка зауважила, що вони чудові. Пізніше Боб їх повикидав.
Після похорону, коли вони вже сиділи у фешенебельному ресторані й офіціантка сховала їх подалі від очей інших відвідувачів, Товстун запитав Боба, що Глорія робила в Синаноні. Адже, як він подумав, вона мала нібито зібрати свої речі й повернутися в округ Марин, щоб жити разом із ним.
— Карміна вмовила її піти в Синанон, — сказав Боб. Тобто місіс Кнудсон. — Через вживання наркотиків.
— Не схоже, що вони їй надто допомогли, — сказав Тімоті, друг, з яким Товстун був не знайомий.
Трапилося ось що: щойно Глорія увійшла в будівлю Синанону, як вони одразу вдалися до своїх брудних ігор. Хтось пройшов повз неї, поки вона чекала на співбесіду, і навмисне зауважив, яка вона бридка. Наступна особа, яка промарширувала повз, повідомила їй, що її волосся схоже на штуку, у якій ночували щурі. Глорія завжди почувася невпевнено щодо свого кучерявого волосся. Вона хотіла, щоб воно було довгим та прямим, як будь-яке інше волосся в цьому світі. Ніхто не знає, що б сказав третій член Синанону, оскільки перш ніж він з’явився, Глорія вже подалася на десятий поверх.
— У Синаноні завжди так працюють? — запитав Товстун.
— Це техніка, яка має на меті розладнати особистість. Фашистська терапія, що робить людину цілковито направленою назовні й залежною від групи. Тоді вони можуть сформувати нову особистість, що не зосереджена на наркотиках.
— Хіба вони не усвідомлювали, що її переповнюють суїцидальні думки? — запитав Тімоті.
— Звісно, — відказав Боб. — Вона ж їм телефонувала й розмовляла з ними; вони знали, як її звати і чому вона до них прийшла.
— Ти говорив із ними після її смерті? — запитав Товстун.
— Я якось подзвонив їм і запитав, чи міг би я порозмовляти з кимось із керівників, і коли мене з’єднали, сказав йому, що вони вбили мою дружину. Чоловік відповів, що було б добре, якби я приїхав і навчив їх, як діяти, коли маєш справу з суїцидально налаштованими людьми. Він був страшенно засмучений. Мені було його шкода.
Почувши таке, Товстун вирішив, що в Боба й самого не все гаразд з головою. Бобу було шкода Синанон. Боб повністю їбанувся. Усі їбанулися, включно з Карміною Кнудсон. У Північній Каліфорнії взагалі не лишилося нормальних людей. Саме час переїхати звідси в якесь інше місце. Він їв салат і розмірковував, куди б податися. Потрібно вшитися з країни. Втекти в Канаду, як ті, хто ухиляється від призову. Він особисто знав десятьох хлопців, які накивали п’ятами в Канаду, щоб не воювати у В’єтнамі. Цілком імовірно, що у Ванкувері він зустрівся б із півдюжиною знайомих. Він чув, що Ванкувер — одне з найгарніших міст у світі. Як і Сан-Франциско, це великий порт. Там він міг би почати нове життя й забути про минуле.
Поки він сидів, копирсаючись у салаті, йому спало на думку, що коли Боб зателефонував йому, то сказав не «Глорія наклала на себе руки», а «сьогодні Глорія наклала на себе руки», так немов було неминучим, що одного дня вона це зробить. Можливо, у цьому вся причина, у цьому припущенні. Для Глорії увімкнули лічильник, так ніби вона писала тест із математики. Хто тут справді божевільний? Глорія чи він сам (імовірно, він сам), чи, може, її колишній чоловік або ж усі вони разом, усе населення району затоки Сан-Франциско, і не в якомусь метафоричному сенсі, а в цілком буквальному технічному сенсі? Потрібно зазначити, що один із найперших симптомів психозу полягає в тому, що людина відчуває, ніби божеволіє. Це ще одна китайська пастка для пальців. Неможливо думати про це, не стаючи його частиною. Розмірковуючи про божевілля, Конолюб-Товстун дедалі глибше в нього занурювався.
Шкода, що я не міг йому допомогти.
Розділ 2
Хоча я нічим не міг зарадити Конолюбу-Товстуну, все ж таки йому вдалося уникнути смерті. Перше, що трапилося на його шляху і допомогло йому врятуватись, набрало форми вісімнадцятилітньої школярки, яка мешкала трохи далі на тій самій вулиці, що й він, а другим був Бог. Із них двох дівчина краще впоралася з цим завданням.
Я взагалі не впевений, чи Бог зробив для нього бодай щось; власне, у певний спосіб Бог лише посилив його хворобу. Нам із Товстуном так і не вдалося дійти згоди щодо цього питання. Товстун був переконаний, що Бог його повністю зцілив. Але це неможливо. В «І цзині» є один рядок, у якому сказано: «Завжди хворий, але не вмирає». Ця фраза добре пасує до мого товариша.
Стефані увійшла в життя Товстуна, бо приторговувала наркотою. Після смерті Глорії він вживав так багато наркоти, що був змушений купувати її в кого тільки міг. Купувати наркоту в школярів — не найрозумніше рішення. Це ніяк не пов’язано з самою наркотою, а радше — з законом та моральністю. Щойно починаєш купувати наркоту в дітлахів, ти помічена людина. Я впевнений, що не треба пояснювати чому. Хоча законники про це й не здогадувались, але мені було відомо ось що: Конолюба-Товстуна зовсім не цікавила наркота, яку продавала Стефані. Зазвичай вона продавала гашиш і траву і зовсім не мала слідів. Вона їх не схвалювала. А Стефані ніколи не продавала те, що вона не схвалювала. Вона також ніколи не барижила психоделіками, хоч як на неї тиснули. Час від часу вона приторговувала кокаїном. Нікому так і не вдалося цілком зрозуміти її логіку, але певна логіка там була. У звичному сенсі цього слова Стефані взагалі не думала. Однак попри це, вона й справді ухвалювала певні рішення, і щойно вона їх ухвалювала, їх уже неможливо було похитнути. Товстуну вона подобалася.
У цьому була вся заковика; йому подобалася вона, а не наркота, втім, аби їхні взаємини тривали, він мав і далі купувати, а це означало, що він був змушений курити гашиш. Для Стефані гашиш був альфою та омегою життя, у будь-якому разі життя, яке варте того, щоб його прожити.
Якщо Богу й дісталося кволеньке друге місце, принаймні, на відміну від Стефані, він не робив нічого незаконного. Товстун був переконаний, що рано чи пізно Стефані опиниться у в’язниці; він очікував, що її арештують з дня на день. Усі друзі Товстуна очікували, що його арештують з дня на день. Ми переймалися цим, як і його повільним зануренням у депресію, психоз і відчуження. Товстун переймався долею Стефані. Стефані переймалася ціною на гашиш. А ще більше ціною на кокаїн. Ми частенько уявляли, як вона зривається посеред ночі й вигукує: «Ціна кокаїну зросла до ста доларів за грам!» Вона переймалася цінами на наркоту так, як звичайні жінки переймаються ціною на каву.