Він передбачав, що це трапиться приблизно через сорок років після його смерті. І помилився. На це пішло майже дві тисячі років.
У такий спосіб, за допомогою цього механізму, час було скасовано. Або ж, якщо висловити це по-іншому, була скасована тиранія смерті. Обіцянка вічного життя, яку Христос дав невеликому гурту своїх послідовників, не була обманом. Христос навчив їх, як його досягти; Це було пов’язано із безсмертною плазматою, про яку говорив Товстун, живою інформацією, яка багато століть поспіль спочивала у напівсні в Наг-Хаммаді. Римляни виявили й убили усіх гомоплазмат — усіх ранніх християн, що були поєднані з плазматою; вони загинули, плазмата відступила до Наг-Хаммаді і спочивала там у напівсні як інформація, закарбована в кодексах.
Аж поки в 1945 році цю бібліотеку не виявили і не звільнили з земного полону, а також прочитали. Тож Томасу довелося чекати — не сорок років — а дві тисячі; адже знаку золотої риби було недостатньо. Безсмертя, скасування часу та простору, приходить тільки через Логос або плазмату; тільки вона безсмертна.
Ми ведемо мову про Христа. Він — та позаземна форма життя, яка прибула на цю планету багато тисяч років тому і як жива інформація проникла в свідомість людських істот, які вже тут жили, в свідомість місцевого населення. Тут ідеться про міжвидовий симбіоз.
Перш ніж стати Христом, він був Іллею. Євреям відомо все про Іллю та його безсмертя, а також його здатність надавати безсмертя іншим за допомогою «поділу свого духу». Про це знали люди Кумрану. Вони прагнули отримати частинку духу Іллі.
«Бачиш, сину мій, тут час перетворюється на простір».
Спочатку ти перетворюєш його на простір, а тоді проходиш крізь нього, однак, як усвідомив Парсифаль, він насправді нікуди не рухався; він стояв на місці, а краєвид навколо нього змінювався; з ним відбувалися метаморфози. Якийсь час він також, мабуть, бачив подвійне проявлення, взаємонакладання реальностей, як і Товстун. Це час сновидінь, який існує зараз, а не в минулому, місце, у якому живуть герої та боги і де відбуваються їхні величні діяння.
Найприголомшливішим усвідомленням, до якого дійшов Товстун, було розуміння того, що всесвіт — ірраціональний і ним керує ірраціональний розум, божество-творець. Якби припускалося, що всесвіт — раціональний, а не ірраціональний, тоді щось, що в нього вторглося, могло б видаватися ірраціональним, адже йому не було б тут місця. Але оскільки Товстун перевернув усе з ніг на голову, то він бачив, що саме раціональне вторглося в ірраціональне. У наш світ вторглася безсмертна плазмата, і ця плазмата була цілковито раціональною, тоді як наш світ таким не був. Ця структура містилася в основі світобачення Товстуна. Була його підсумком.
Єдиний раціональний елемент у нашому світі спочивав у стані напівсну впродовж двох тисяч років. У 1945 році він прокинувся, вийшов зі свого поснулого зародкового стану й почав зростати. Він зростав у самому собі, і також, імовірно, в інших людях, а ще він зростав ззовні, у макросвіті. Товстун не міг навіть приблизно оцінити його розміри, як я вже казав. Коли щось починає пожирати світ, тут вже не до жартів. Якщо сутність, яка його пожирає, лиха або божевільна, то ситуація не просто серйозна, вона катастрофічна. Однак Товстун сприймав цей процес у зворотний спосіб. Він розглядав його точнісінько так само, як і Платон у його космології: раціональна свідомість (noös) спонукає ірраціональне (випадковість, сліпий детермінізм, апапке) перетворитися на космос.
Цей процес був перерваний Імперією.
«Імперія ніколи не закінчилася». Аж до цієї миті, До серпня 1974 року, коли Імперія зазнала болісного, можливо, навіть смертельного удару від рук — так би мовити — безсмертної плазмати, яка тепер знову набула активної форми й використовувала людей як фізичних виконавців своєї волі.
Конолюб-Товстун був одним із таких виконавців. Він був, так би мовити, руками плазмати, які тягнулися, щоб завдати шкоди Імперії.
З усього цього Товстун зробив висновок, що тепер у нього була місія, що вторгнення плазмати в нього свідчило про її намір використати його для її благих цілей.
Мені й самому снилося одне місце, озеро на півночі, а також котеджі й невеликі сільські будиночки, що тягнулися вздовж його південного берега. Уві сні я прибуваю туди з Південної Каліфорнії, де й мешкаю; це місце для відпочивальників, але воно дуже старомодне. Усі будинки дерев’яні, вкриті коричневою черепицею, яка була такою популярною в Каліфорнії перед Другою світовою війною. Дороги встелені курявою. Машини також старіші. Дивно те, що в північній Каліфорнії немає такого озера. У реальному житті я їздив до найпівнічнішої точки аж на кордоні з Ореґоном і в сам Ореґон. Там всього лише сім сотень миль сухої місцевості.
Де ж це озеро — а також будинки навколо нього — існують насправді? Воно мені снилося безліч разів. Оскільки у снах я усвідомлюю, що я на відпочинку, що насправді я живу в Південній Каліфорнії, то іноді в цих взаємопов’язаних снах повертаюся автомобілем назад до округу Орендж. Однак коли я прибуваю на місце, то виявляється, що я живу в будинку, тоді як насправді я мешкаю в квартирі. У цих снах я одружений. У реальному житті я живу сам. Ще дивніше те, що моєю дружиною є жінка, яку я ніколи не бачив у реальності.
В одному зі снів ми обоє перебуваємо на нашому задньому дворі, де поливаємо рослини й доглядаємо за трояндовим садом. Я бачу сусідський будинок; це розкішна садиба, яку від нас відділяє спільна цементна стіна. Біля стіни висаджені дикі троянди, щоб зробити її більш мальовничою. Проходячи з граблями повз зелені пластикові баки для сміття, які ми по вінця наповнили обрізаними пагонами рослин, я кидаю погляд на свою дружину — вона саме поливає квіти з шланга,— а тоді дивлюся на стіну, по якій плетуться кущі диких троянд, і почуваюся щасливим; я думаю про те, що ми б не могли щасливо жити в Південній Каліфорнії, якби не мали такого гарного будинку з розкішним садом на задньому дворі. Я значно охочіше мешкав би в садибі по сусідству, але я в будь-якому разі можу її бачити й навіть заходити в її більш просторий сад. Моя дружина одягнена в блакитні джинси; вона струнка й вродлива.
Коли я прокидаюся, то думаю, що мені слід поїхати на північ до озера; хоча тут дуже гарно з моєю дружиною, садом на задньому дворі та дикими трояндами, але біля озера все одно приємніше. Однак тоді я усвідомлюю, що зараз січень, і на північ від затоки Сан-Франциско на шосе лежатиме сніг; не зовсім вдалий час для поїздки до хатини над озером. Потрібно зачекати до літа; бо врешті-решт насправді з мене не дуже вправний водій. Проте в мене хороше авто; майже новий червоний Capri[40]. А тоді, прокинувшись ще більше, я усвідомлюю, що мешкаю сам у квартирі в Південній Каліфорнії. У мене немає дружини. Не існує будинку з садом на задньому дворі та високою стіною, по якій плетуться кущі диких троянд. Ще дивніше те, що не лише в мене немає хатини на озері на півночі, а й самого цього озера в Каліфорнії не існує. Мап\ла, яка зринає в моїй свідомості уві сні, є фальшивою; на ній зображена не Каліфорнія. То який штат там зображено? Вашингтон? На півночі Вашингтону є велика водойма; я летів над нею, коли подорожував літаком у Канаду і повертався звідти, а ще якось я відвідував Сіетл.
Ким є ця дружина? Я зараз не лише не одружений, а й ніколи не був одружений з цією жінкою, як, власне, й ніколи її не бачив. А втім, у снах я відчуваю до неї глибоку, сумирну і дуже звичну любов, той різновид любові, який приходить тільки з роками. Але як я можу щось про це знати, якщо в мене ніколи не було когось, до кого я міг би відчувати таку любов? Підвівшись із ліжка,— я трохи задрімав під вечір,— я прямую у вітальню своєї квартири й здивовано ціпенію від усвідомлення синтетичності мого життя. Стереосистема (синтетична); телевізор (поза сумнівом синтетичний); книжки — опосередкований, другорядний досвід, принаймні в порівнянні з поїздкою вузькою запилюженою дорогою, що в’ється вздовж озера, іноді проходячи під кронами дерев, якою я врешті досягаю моєї хатини й місця, де я зазвичай паркуюсь. Проте що це за хатина? Яке це озеро? Я навіть пам’ятаю, як багато років тому мене туди вперше привезла матір. Тепер я іноді літаю туди літаком. Між Південною Каліфорнією і озером є пряме сполучення... За винятком кількох миль, які потрібно здолати від аеропорту. Якого аеропорту? Але, найголовніше, як я можу терпіти своє ерзац-життя в цьому пластиковому помешканні, особливо без неї, стрункої дружини в блакитних джинсах?