Якби не Конолюб-Товстун і його зустріч із Богом, чи Зеброю, або Логосом, та ця історія про іншу особу, що живе в голові Товстуна, однак в інших столітті та місці, я б відкинув свої сни як нісенітницю. Я пам’ятаю статті, у яких ішлося про людей, що поселилися біля озера; вони належали до якоїсь поміркованої релігійної групи на кшталт квакерів (я виріс у квакерській родині); хіба що в статті зазначалося, що вони палко вірили в те, що дітей не можна класти в дерев’яні колиски. Такий був у них специфічний єретичний ухил. Також — і в мене перед очима так і зринають сторінки статті, де це про них було написано — стверджувалося, що «час від часу народжувалося один чи два чаклуни», і це було якось пов’язано з їхньою нелюбов’ю до дерев’яних колисок; вочевидь, якщо покласти немовля або дитину-чаклуна — майбутнього чаклуна — у дерев’яну колиску, то він з часом втратить свою магічну силу.
Сни про інше життя? Однак де? Поступово побачена у візіях фальшива мапа Каліфорнії зникає, а разом із нею зникають озеро, будинки, дороги, люди, автомобілі, аеропорт, гурт поміркованих віруючих з їхньою дивною нелюбов’ю до дерев’яних колисок; однак, аби усе це могло зникнути, має зникнути також нагромадження взаємопов’язаних снів, які відповідають багатьом рокам реально проминулого часу.
Єдиним зв’язком між цим світом зі сну та моїм реальним світом є мій червоний Capri.
Чому цей єдиний елемент залишається правдивим в обох світах?
Кажуть, що сни — це «контрольований психоз» або ж, якщо сформулювати це інакше: психоз — це сон, що проривається у свідомість, коли людина не спить. Що все це означає в стосунку до мого сну про озеро, який містить жінку, з якою я ніколи не був знайомий, але до якої відчуваю справжню й сумирну любов? Чи ці дві людини перебувають у моєму мозку, так як у мозку Товстуна? Вони відділені, бо в моєму випадку жоден деінгібіторний символ випадково не спричинився до того, щоб ця «інша» людина прорвалася крізь перегородку й увірвалася в мою особистість і мій світ?
Можливо всі ми такі, як Конолюб-Товстун, просто про це не знаємо?
У скількох світах ми одночасно існуємо?
І досі трохи невпевнено стоячи на ногах після сну, я вмикаю телевізор і намагаюся дивитися програму, що називається «Старі добрі дні Діка Кларка, частина друга». На екрані з’являються йолопи та простаки, що несуть нісенітниці як справжні дурбила та бевзі; дітлахи з вкритими прищами обличчями екстатично репетують, схвалюючи цю цілковиту банальність. Я вимикаю телевізор. Мій кіт проситься, щоб його погодували. Який кіт? У снах у нас із дружиною немає домашніх тварин; у нас чарівний будинок з великим, добре доглянутим заднім двором, де ми проводимо вихідні. Також у нас гараж на дві машини... Раптом, відчутно здригнувшись, я усвідомлюю, що це дорогий будинок; у моїх взаємопов’язаних снах я доволі заможний. Я живу життям людини, що належить до вищих прошарків середнього класу. Це не я. Я б ніколи так не жив; а якби й жив, то мені було б дуже некомфортно. Багатство і власність викликають в мене зніяковіння; я виріс у Берклі і мені властива типова для Берклі лівацька соціалістична свідомість, яка з підозрою ставиться до розкішного життя.
Та особа у сні також має будинок на березі озера. І лише клятий Capri той самий. Кілька місяців тому я пішов і купив собі новісінький Capri Ghia, який зазвичай не міг би собі дозволити; це авто, яким могла б володіти особа зі сну. Отже, у сні все таки є певна логіка. Якби я був тією особою, то мав би таку саму машину.
Через годину після пробудження я й досі бачу внутрішнім оком — хоч що б це було, третє або око аджна? — шланг, який моя дружина в блакитних джинсах тягне за собою по цементній доріжці. Лише маленькі деталі без загального сюжету. Шкода, що я не власник садиби, яка стоїть поряд з моїм будинком. Справді? У реальному житті я б нізащо не погодився мати таку садибу. Ці люди — товстосуми, я їх зневажаю. Хто я? Скільки в мені різних людей? Де я? Це невелике пластикове помешкання в Південній Каліфорнії не мій дім, але зараз я вже прокинувся, принаймні так мені здається, і я живу тут разом зі своїм телевізором (вітаю, Дік Кларк), стереосистемою (вітаю, Олівія Ньютон-Джон) та книжками (вітаю, дев’ять мільйонів вкритих пилом видань). У порівнянні з моїм життям у взаємопов’язаних снах, це життя самотнє, фальшиве й не варте й ламаного гроша; воно не пасує розумній та освіченій людині. Де троянди? Де озеро? Де струнка, усміхнена, вродлива жінка, що змотує й ховає шланг для поливання саду? Людина, якою я є зараз, у порівнянні з тією особою зі сну, спантеличена й переможена, вона лише вважає, ніби насолоджується повноцінним життям. У снах я бачу, що таке повноцінне життя, і це зовсім не те, що я маю.
Тоді в мене зринає дивна думка. Я не підтримую близьких стосунків зі своїм батьком, який і досі живий. Йому за вісімдесят і він мешкає в Північній Каліфорнії в Менло Парк. Я відвідував його лише двічі, і це було двадцять років тому. У нього був такий будинок, у якому я жив уві сні. Його прагнення — та досягнення — відповідали прагненням і досягненням особи зі сну. Може, уві сні я стаю своїм батьком? Чоловіку уві сні — мені — було приблизно стільки ж років, як мені зараз, або менше. Так, якщо судити по жінці, моїй дружині, то суттєво менше. У своїх снах я повернувся назад у часі, але не до своєї молодості, а до молодості свого батька! У цих снах я притримуюся поглядів батька на те, що таке достойне життя і як усе має бути влаштовано; сила його поглядів така потужна, що вона не полишає мене ще годину після того, як я прокидаюся. Звісно, що після прокидання я відчуваю антипатію до свого кота; мій батько ненавидить котів.
Впродовж цілого десятиліття до мого народження батько мав звичку час від часу їздити на північ до озера Тахо. Мабуть, у них із мамою була там хатина. Я не знаю; я ніколи там не був.
Філогенетична пам’ять, пам’ять виду. Не моя власна онтогенетична пам’ять. Як кажуть: «Філогенез відтворюється в онтогенезі». Індивід містить у собі історію усієї своєї раси, аж до самих початків. До Стародавнього Риму, до Міносу на Криті, до далеких зірок. А я опустився, я повернувся вві сні всього на одне покоління. Це збірна генетична пам’ять, пам’ять ДНК. Це пояснює той критичний досвід, який пережив Конолюб-Товстун, коли християнський символ риби вивільнив у ньому особистість, яка жила дві тисячі років тому... Оскільки й сам символ походив із періоду дві тисячі років тому. Якби йому показали ще більш давній символ, він би повернувся ще далі в часі; врешті-решт умови для цього були ідеальні: він саме відходив від дії тіопенталу натрію, «ліків правди».
У Товстуна щодо цього є інша теорія. Він вважає, що зараз насправді 103-й рік н.е. (або від P. X., як звик казати я; нехай Товстун із його нововведеннями йде до біса). Ми справді живемо в апостольські часи, однак усе навколо вкриває шар maya або ж те, що греки називали dokos. Це одне з ключових понять Товстуна: dokos, шар омани або ж того, що нам просто здається. Це все пов’язане з часом, із тим, чи час реальний.
Я наводжу слова Геракліта, не питаючи дозволу у Товстуна: «Час — це дитина, що грається, вона грає в шахи; ця дитина — царство». Господи! Що це означає? Ось що каже про цей уривок Едвард Гассі: «Тут, імовірно, як і в Анаксімандра, „Час“ є одним із імен Бога, що етимологічно натякає на вічність. Безмежно древнє божество, яке відповідно до правил рухає космічними фігурами у битві, є дитиною, що грає в настільну гру». Господи Боже, про що тут йдеться? Де ми, у якому ми часі, і хто ми? Скільки ми різних людей, у скількох різних місцях і в скількох різних періодах? Ми просто фігури на дошці, якими рухає «безмежно древнє божество», що є «дитиною»!