Останнім часом Кевін почувався добре. Врешті-решт його негативна думка про Шеррі виявилася правильною. Це зблизило їх із Товстуном. Кевін бачив її такою, якою вона була, з раком чи без. Щиро кажучи, те, що вона помирала, анічогісінько для нього не значило. Він Добре все обміркував і прийшов до висновку, що її рак був шахрайством.
У ці дні, коли Товстун дедалі більше турбувався за Шеррі, йому не давала спокою нав’язлива думка, що незабаром знову народиться Спаситель — або ж уже народився. Що десь у світі він вже ходить або зовсім скоро знову ходитиме по землі.
Що Товстун робитиме, коли Шеррі помре? Моріс прокричав цю фразу до нього у формі запитання. Він також помре? Зовсім ні. Товстун, який роздумував і писав, а ще досліджував та отримував уривки повідомлень від Зебри під час гіпнагогічних станів і снів, водночас намагаючись врятувати хоч щось із тої купи уламків, на яку перетворилося його життя, вирішив, що він подасться на пошуки Спасителя. Він знайде його, хоч де б той був.
Це була та місія, та божественна мета, яку Зебра поклала на нього в березні 1974 року: його ніжне ярмо, легкий тягар. Товстун, який відтепер став святим, незабаром перетвориться на сучасного чарівника. Йому бракувало лише підказки, хоч якогось натяку на те, де потрібно шукати. Однак врешті-решт Зебра йому це повідомить; підказка надійде від Бога. Саме в цьому й полягала мета теофанії Зебри: щоб спонукати Товстуна рушити правильним шляхом.
Коли про це почув наш друг Девід, то запитав:
— Це буде Христос? — у такий спосіб виявляючи свій католицизм.
— Це п’ятий Спаситель, — таємниче зауважив Товстун. Врешті Зебра говорила про прихід спасителя кількома — і в певному сенсі суперечливими один одному — способами: як про святу Софію, яка була Христом; як про Головного Аполлона; як про Будду або Сіддхартху.
Оскільки його теологія була доволі еклектичною, то Товстун наводив цілу низку спасителів: Будда, Заратустра, Ісус та Абу Аль-Касім Мухаммад Ібн Абд Аллах Абд Аль-Мутталіб Ібн Хашім (тобто, Магомет). Інколи він також називав Мані. Саме тому наступний Спаситель буде п’ятим у коротшому списку і шостим у довшому. Час від часу Товстун включав також Асклепія, тож якщо додати до довшого списку і його, то наступний Спаситель стане номером сім. У будь-якому разі цей прийдешній Спаситель буде останнім; він сидітиме на троні, мов король, і буде суддею над усіма націями й народами. Було зведено просіювальний міст зороастризму, за допомогою якого хороші душі (душі світла) відділили від поганих (душ темряви). Маат поклала свою пір’їну на ваги, щоб зважувати нею серце кожної людини, яку судять, поки Суддя Осіріс засідав на троні. Це були клопітні часи.
Товстун мав намір передати, можливо, з рук у руки, «Книгу життя» Верховному Судді, Древньому, про якого згадано в «Книзі Даниїла».
Ми всі звернули увагу Товстуна на те, що, можливо, «Книга життя» — у якій будуть записані імена усіх врятованих — все-таки виявиться надто важкою й одна людина не зможе її підняти, принаймні хотілося б на це сподіватися; тоді для цього знадобиться лебідка й підйомний кран. Товстун не оцінив наш гумор.
— Хай-но цей Верховний Суддя побачить мого мертвого кота,— сказав Кевін.
— Як же ти забембав усіх своїм мертвим котом, — сказав я. — Ми вже втомилися про нього слухати.
Вислухавши хитромудрі плани Товстуна врешті-решт знайти Спасителя — хоч як далеко йому доведеться податися, щоб це зробити,— я раптом збагнув очевидне: насправді Товстун шукав мертву дівчину, Глорію, за смерть якої почувався відповідальним. Він повністю змішав в одну купу своє релігійні життя та цілі зі своїм емоційним життям і цілями. Для нього «спаситель» означав «подругу, яку він втратив». Він сподівався возз’єднатися з нею, але з цього боку могили. Якщо він не міг податися до неї, на іншу сторону, то знайде її тут. Тож хоча в нього більше не було суїцидальних поривань, він і досі був божевільним. Все ж таки, на мою думку, це було покращення; танатос програвав битву еросу. Як сформулював це Кевін: «Можливо, десь у процесі Товстун і трахне якусь тьолку».
До того часу, коли Товстун вирушить у свою священну місію, він вже шукатиме двох мертвих дівчат: Глорію та Шеррі. Ця оновлена версія саги про Ґрааль змусила мене задуматися, чи бува не подібні еротичні поривання мотивували лицарів Ґрааля в Монсальваті, замку, де врешті-решт опинився Парсифаль. Ваґнер у своєму тексті зазначає, що тільки ті, кого кличе сам Ґрааль, знаходять туди дорогу. Кров Христа на хресті зібрали в той самий келих, з якого він пив під час Тайної вечері; тому вона буквально містила його кров. По суті, саме ця кров, а не Ґрааль, прикликала лицарів; ця кров ніколи не померла. Як і Зебра, вміст Ґрааля був плазмою, або, як називав це Товстун, плазматою. Мабуть, десь у екзегезі Товстуна таки було написано, що Зебра дорівнювала плазматі, а та дорівнювала священній крові розіп’ятого Христа.
Пролита кров дівчини, що розлилася й висихала на тротуарі поряд із будівлею Синанону в Окленді, зверталася до Товстуна, який, як і Парсифаль, був цілковитим дурнем. Кажуть, ніби слово «парсифаль» саме це й означає арабською; нібито воно походить від Falparsi, арабського слова, яке означає «чистий дурень». Звісно, що це не так, хоча в опері «Парсифаль» Кундрі й звертається так до Парсифаля. Насправді ім’я Парсифаль походить від Парцеваль, яке є просто ім’ям. Однак залишається один цікавий момент: через Персію Ґрааль ототожнюють із дохристиянським lapis exilix, який є магічним каменем. Цей камінь пізніше з’являється у герметичній алхімії як засіб, за допомогою якого можна досягнути метаморфози людини. З огляду на ідею Товстуна про міжвидовий симбіоз, людину, яка поєдналася із Зеброю або Логосом чи плазматою і стала гомоплазматою, я бачу у всьому цьому певну тяглість. Товстун вірив, що він поєднався із Зеброю; отже, він уже став тим, що шукали алхіміки-герметики. Відтак для нього було б цілком природно вирушити на пошуки Ґрааля; там він знайшов би свою подругу, себе і свій дім.
Своїми повсякчасними висміюваннями ідеалістичних поривань Товстуна Кевін виконував роль лихого чаклуна Клінґсора. На думку Кевіна, Товстуна переповнювала хіть. У Товстуні танатос — смерть — зійшовся в битві з еросом, якого Кевін ототожнював не з життям, а з траханням. Мабуть, він не так вже й помилявся; я маю на увазі у своєму описі базової діалектичної боротьби, яка тривала з перемінним успіхом у свідомості Товстуна. Частина Товстуна прагнула померти, а частина прагнула життя. Танатос може набрати будь-якої форми, якої лише забажає; він може вбити ерос, життєвий потяг, а тоді його імітувати. Щойно танатос зробить таке з тобою, у тебе великі проблеми; тобі здається, що тобою керує ерос, але насправді це танатос, що заховався за маскою. Я сподівався, що з Товстуном такого не трапилося; сподівався, що його бажання вистежити й знайти Спасителя було спричинене еросом.
Істинний Спаситель, або ж істинний Бог, якщо вже на те пішло, несе в собі життя; він є життям. Будь-який «спаситель» або «бог», що приносить смерть, є не чим іншим, як танатосом, який одягнув маску спасителя. Ось чому Ісус ідентифікував себе як істинного Спасителя — навіть коли він не хотів так себе ідентифікувати, — своїми чудесними зціленнями. Люди знали, про що свідчили чудесні зцілення. На самому кінці Старого Завіту є прекрасний уривок, де це питання пояснюється. Бог каже: «Але для вас, хто боїться імені мого, зійде сонце праведності, несучи на своїх крилах зцілення, і ви вирветеся на волю, мов телята, яких випустили зі стійл».
У певному сенсі Товстун сподівався, що Спаситель зцілить те, що стало хворим, і відновить те, що зламалося. На якомусь рівні він насправді вірив, що Глорію, мертву дівчину, можна повернути до життя. Саме тому агонія Шеррі, що й далі тривала, її хвороба, яка лише посилювалася, спантеличували його й позбавляли духовних надій і віри. Відповідно до системи, яку він виклав у своїй екзегезі і яка ґрунтувалася на його зустрічі з Богом, Шеррі мали б допомогти одужати.
Пошуки Товстуна сягали дуже далеко. Хоча технічно він міг зрозуміти, чому Шеррі захворіла на рак, однак духовно він не міг цього збагнути. Власне кажучи, Товстунові ніяк не вдавалося втямити, чому Христа, Сина Бога, було розіп’ято на хресті. Біль та страждання були для нього позбавленими сенсу; він не знаходив для них місця в загальному плані світобудови. Відтак, на його думку, існування таких нещасть вказувало на ірраціональність всесвіту, вони були образою для розуму.