Немає сумніву, що Товстун серйозно ставився до місії, про яку говорив. Він накопичив майже двадцять тисяч доларів на своєму банківському рахунку.
— Не насміхайся з нього, — якось сказав я Кевіну. — Для нього все це дуже важливе.
— Для мене також важливо трахнути якусь гарненьку кралю, — відповів Кевін. Його очі виблискували звичною для нього цинічною насмішкуватістю.
— Годі вже, — мовив я. — Це не смішно.
Але Кевін і далі просто шкірився.
Через тиждень Шеррі померла.
Тепер, як я й передбачав, на совісті Товстуна було вже дві смерті. Йому не вдалося врятувати ані одну, ані іншу дівчину. Коли ти Атлас, то змушений нести великий тягар, і якщо ти його не втримаєш, багато людей страждатимуть, власне, цілий світ людей, цілісінький світ страждання. Зараз цей тягар тиснув на Товстуна не так фізично, як духовно. Два мертвих тіла, прив’язані до нього, волали, благаючи їх врятувати, — вони волали попри те, що вже померли. Крики мертвих і справді жахливі; варто намагатися ніколи їх не чути.
Я боявся, що Товстун знову вдасться до спроби самогубства, а якщо вона виявиться невдалою, це означатиме ще одну відсидку у гамівній кімнаті з гумовими стінами.
Як не дивно, коли я заїхав до Товстуна, то застав його в доволі емоційно врівноваженому стані.
— Я вирушаю, — сказав він мені.
— У свою місію?
— Саме так, — мовив Товстун.
— І куди ж?
— Я не знаю. Я просто вирушу, а далі Зебра вкаже мені шлях.
У мене не було бажання спробувати його відмовити; врешті, які в нього були альтернативи? Сидіти на самоті в помешканні, де вони жили разом із Шеррі? Слухати, як Кевін насміхається з усіх бід світу? Ще гірше було б проводити свій час, вислуховуючи розпатякування Девіда про те, як «Бог створює добро зі зла». Якщо щось і могло привести Товстуна у гамівну кімнату з гумовими стінами, то це перспектива опинитись поміж двох вогнів між Кевіном та Девідом: між недоумкуватим, набожним і легковірним з одного боку, і цинічно жорстоким з іншого. А чим я міг йому зарадити? Смерть Шеррі також мене вразила, розклавши на базові деталі, немов іграшку, яку розібрали й знову перетворили на те, що колись прибуло поштою як яскраво розфарбований конструкторський набір. Мені хотілося сказати: «Товстуне, візьми мене з собою. Покажи мені дорогу додому».
Поки ми з Товстуном сиділи, поринувши в скорботу, задзвонив телефон.
Телефонувала Бет, щоб повідомити Товстуну, що він на тиждень запізнився з оплатою аліментів.
— Мої колишні дружини — нащадки щурів, — сказав мені Товстун, поклавши слухавку.
— Тобі потрібно звідси забратися,— мовив я.
— Отже, ти погоджуєшся, що мені варто вирушати.
— Так, — сказав я.
— У мене достатньо грошей, щоб податися в будь-яке місце на світі. Я думав про Китай. Ось як я міркував: «У якому місці він міг би народитися з найменшою ймовірністю?» У такій комуністичній країні, як Китай. Або у Франції.
— Чому у Франції? — запитав я.
— Мені завжди хотілося побачити Францію.
— Тоді їдь до Франції, — мовив я.
— «Що ти робитимеш?» — пробурмотів Товстун.
— Перепрошую?
— Мені згадалася телевізійна реклама дорожніх чеків American Express. «Що ти робитимеш? Що хотітимеш, те й робитимеш». Саме так я почуваюся зараз. Вони мають рацію.
— А мені подобається та реклама,— мовив я,— де чоловік середнього віку каже: «У мене в тому гаманці було шістсот доларів. Це найгірше, що будь-коли траплялося в моєму житті». Якщо це найгірше, що будь-коли з ним траплялося...
— Ага,— сказав Товстун, хитаючи головою,— то його життя було доволі безтурботним.
Я знав, який образ зринув у свідомості Товстуна: образи дівчат, які помирали. Одна з розтрощеними від удару кістками, а інша — розірвана зсередини. Я затремтів і відчув, що готовий от-от розплакатися.
— Вона задихнулася,— врешті сказав Товстун тихим голосом. — Вона просто, курва, задихнулася; більше не могла дихати.
— Мені шкода, — сказав я.
— Знаєш, що сказав мені лікар, щоб мене розрадити? «Є й гірші хвороби за рак».
— Він показав тобі слайди?
Ми обоє розреготались. Коли ти ледь не божеволієш від горя, то смієшся з того, з чого можеш.
— Ходімо на Сомбреро-стрит,— сказав я; там був хороший ресторан і бар, який ми всі любили відвідувати. — Пригощу тебе випивкою.
Ми подалися через Мейн-стрит і невдовзі вже сиділи в барі на Сомбреро-стрит.
— А де та невеличка брюнетка, яка часто приходила сюди з вами? — запитала офіціантка в Товстуна, коли подавала нам напої.
— У Клівленді, — відповів Товстун. Ми знову обоє розсміялися. Офіціантка пам’ятала Шеррі. Це все було надто жахливо, щоб ставитися до цього серйозно.
— У мене була одна знайома, — мовив я до Товстуна, поки ми пили. — Я розповідав їй про свого мертвого кота і сказав: «Що ж, тепер він упокоївся у вічності», на що вона миттєво й цілком серйозно відповіла: «А мій кіт похований у Ґлендейлі». Ми одразу відчули себе на одній ноті й почали порівнювати погоду в Ґлендейлі з погодою у вічності.
Ми з Товстуном зареготали так, що інші люди почали на нас витріщатися.
— Треба припиняти, — сказав я, заспокоюючись.
— Хіба у вічності не холодніше? — запитав Товстун.
— Так, але там менше смогу.
— Можливо, саме там я його й знайду, — мовив Товстун.
— Кого? — запитав я.
— Його. П’ятого спасителя.
— Пам’ятаєш той випадок у твоїй квартирі, — сказав я, — коли Шеррі тільки починала хіміотерапію і її волосся випадало...
— Так, котяча мисочка для води.
— Вона стояла біля котячої мисочки для води, і її волосся все падало й падало у воду, неабияк збиваючи бідолашного кота з пантелику.
— «Що це в біса таке?»,— мовив Товстун, цитуючи те, що сказав би кіт, якби міг говорити. — «Он там, у моїй мисочці з водою?»
Він вишкірився, але в цьому вишкірі не було й краплини радості. Жоден із нас уже не був здатний на жарти, навіть поміж нами.
— Нам потрібний Кевін, щоб він нас розвеселив, — сказав Товстун.— Хоча, якщо добре подумати,— пробурмотів він, — то, можливо, і не потрібний.
— Ми просто змушені якось жити далі, — сказав я.
— Філ, — мовив Товстун, — якщо я його не знайду, то помру.
— Я знаю, — сказав я.
Це була правда. Між Товстуном і знищенням стояв лише Спаситель.
— Я запрограмований на самознищення,— сказав Товстун. — І на кнопку вже натиснули.
— Ці відчуття, які ти відчуваєш... — почав я.
— Вони раціональні,— мовив Товстун.— Беручи до уваги ситуацію. Це все правда. Це не божевілля. Я маю його знайти, хоч де він є, або померти.
— Що ж, тоді я також помру, — сказав я. — Якщо ти помреш.
— Так і є, — сказав Товстун, киваючи. — Ти все правильно зрозумів. Ти не можеш існувати без мене, а я не можу існувати без тебе. Ми вляпалися в це разом. Дідько, що це за життя? Чому такі речі трапляються?
— Ти ж сам казав. Всесвіт...
— Я знайду його, — мовив Товстун.
Він допив свій напій, поставив порожню склянку на стіл і підвівся.
— Ходімо назад до мого помешкання. Хочу поставити тобі нову платівку Лінди Ронштадт «Живучи у США». Вона чудова.
Коли ми виходили з бару, я сказав:
— Кевін каже, що Ронштадт застаріла.
— Це Кевін застарів, — мовив Товстун, зупиняючись У Дверях. — У Судний день він дістане з-під пальта того свого триклятого мертвого кота, а вони почнуть насміхатися з нього, як він насміхається з нас. Саме на це він і заслуговує: на Верховного Суддю, який буде точнісінько таким, як він сам.