— Це непогана теологічна ідея, — сказав я. — Ти постанеш перед самим собою. Як гадаєш, ти його знайдеш?
— Спасителя? Звісно, знайду. Якщо в мене закінчаться гроші, я повернуся додому, трохи попрацюю, а тоді знову подамся на пошуки. Має ж він десь бути. Так сказала Зебра. І Томас у моїй голові, він також про це знав; він пам’ятав, що Ісус був тут ще зовсім нещодавно, і знав, що він повернеться. Їх усіх сповнювала радість, цілковита радість, і вони готувалися, щоб привітати його з поверненням. Наречений повертався. Дідько, Філ, всюди панувало таке передчуття свята; нестримна радість і збудження, і всі бігали мов навіжені. Вони вибігали з Чорної Залізної В’язниці і просто сміялися й сміялися; вони її, курва, підірвали, Філ; усю в’язницю. Підірвали її та вибралися звідти... Вони бігали, сміялися й були абсолютно, цілковито щасливими. І я був одним із них.
— Ти будеш ним знову, — сказав я.
— Буду, — мовив Товстун, — коли знайду його. Але не до того, як це трапиться; я просто не можу; немає на це ради. — Він зупинився на тротуарі, вклавши руки в кишені.— Мені його не вистачає, Філ, мені так його з біса не вистачає. Я хочу бути з ним; хочу відчувати, як він мене обіймає. Більше ніхто на це не здатний. Я бачив його — принаймні в певному сенсі — і хочу бачити його знову. Ця любов, це тепло, ця нестримна радість з його боку через те, що перед ним я, що він мене бачить, що він радий мене бачити: впізнавати мене. Він впізнав мене!
— Я знаю, — сказав я трохи ніяково.
— Ніхто не знає, як це, — мовив Товстун, — побачити його, а потім знову не бачити. Вже минуло майже п’ять років, п’ять років... — він змахнув рукою.— Чого? І що було до цього?
— Ти його знайдеш, — сказав я.
— Мушу, — мовив Товстун, — інакше я помру. І ти також, Філ. Ми це добре знаємо.
У лідера лицарів Ґрааля Амфортаса рана, яка ніяк не загоюється. Клінґсор наніс її списом, який пронизав тіло Христа. Пізніше, коли Клінґсор кидає цей спис у Парсифаля, чистий дурень ловить спис — який зависає в повітрі, — підносить вгору і робить ним знак Хреста, після чого Клінґсор і весь його замок зникають. Насправді їх ніколи й не існувало; вони були оманою, тим, що греки називають dokos, а індуси — завісою майї.
Немає нічого, на що Парсифаль був би нездатний. Наприкінці опери Парсифаль торкається списом до рани Амфортаса, і рана загоюється. Амфортас, який прагнув лише смерті, зцілюється. Тут кілька разів повторюються дуже таємничі слова, значення яких я так і не зміг зрозуміти, хоча я й читаю німецькою:
Це один із ключів до історії Парсифаля, чистого дурня, який знищує оману чаклуна Клінґсора та його замку і загоює рану Амфортаса. Однак що це означає?
Я не знаю, що це означає. Однак я знаю, що в нашому випадку в чистого дурня, Конолюба-Товстуна, також була рана, яка ніяк не загоювалась, а ще постійний біль, який вона спричиняла. Гаразд; рану наносить спис, який пронизав тіло Спасителя, і лише цей спис може її загоїти. В опері, після того, як Амфортас зцілюється, святиню нарешті відчиняють (вона дуже довго була зачинена), і ми бачимо Ґрааль, під час чого небесні голоси починають співати:
Erlösung dem Erlöser!
Що дуже дивно, бо це означає:
Спасіння Спасителю!
Іншими словами, Христос приніс спасіння самому собі. Для цього існує навіть технічна назва: Salvator salvandus. «Спасенний спаситель».
Той факт, що для виконання свого завдання вічний посланець має сам пережити багато інкарнацій і відбути космічне заслання, а також той факт, що, принаймні в іранській версії цього міфу, він у певному сенсі ідентичний із тими, хто ним покликаний, — породжує зворушливу ідею «спасенного спасителя» (salvator salvandus).
Цитата з авторитетного джерела: The Encyclopedia, of philosophy, Macmillan Publishing Company, New York, 1967; у статті про «гностицизм». Я намагаюся зрозуміти, як це стосується Товстуна. Що таке ця «найвища сила співчуття»? У який спосіб співчуття здатне загоїти рану? І чи може Товстун співчувати сам собі і в такий спосіб зцілити власну рану? Чи перетворить це відтак Конолюба-Товстуна на самого Спасителя, на спасенного спасителя? Здається, саме це хоче сказати Ваґнер. Ідея спасителя походить із гностицизму. Як вона потрапила в «Парсифаль»?
Можливо, коли Товстун вирушив на пошуки Спасителя, то насправді він шукав себе. Щоб зцілити рану, яку нанесла йому спершу смерть Глорії, а тоді Шеррі. Однак що в нашому сучасному світі може бути аналогом велетенського кам’яного замку Клінґсора?
Те, що Товстун називає Імперією? Чорна Залізна В’язниця?
Чи Імперія, «яка ніколи не закінчилася», — є ілюзією?
Ось слова, які вимовляє Парсифаль і від яких велетенський кам’яний замок — а також сам Клінґсор — зникають:
Mit diesem Zeichen bann’ Ich deinen Zauber
Цим знаком я скасовую твою магію.
Звісно, що знак, про який тут ідеться, є знаком Хреста. Спасителем Товстуна є сам Товстун, як я уже збагнув; Зебра — це всі особистості, розміщені на лінійній вісі часу, що поєдналися в одну супра- або транстемпоральну особистість, яка не може померти і яка повернулася, Щоб врятувати Товстуна. Однак я не наважуюся сказати Товстуну, що він шукає сам себе. Він не готовий до такої ідеї, оскільки, як і всі ми, шукає зовнішнього спасителя.
«Найвища сила співчуття» це просто повна фігня. Співчуття безсиле. Товстуна переповнювало надзвичайне співчуття до Глорії і надзвичайне співчуття до Шеррі, але ні тій, ні іншій це, дідько б його побрав, анітрохи не допомогло. Чогось бракувало. Це знає кожен, хто коли-небудь безсило дивився на людину, що помирала, або на хвору чи помираючу тварину, відчував жахливе, непереборне співчуття, і заразом усвідомлював, що хоч яким великим було це співчуття, воно нічим не могло зарадити.
Щось інше зцілило рану.
Для нас із Девідом та Кевіном це була серйозна справа, ця рана у Товстуні, яка ніяк не хотіла загоюватися, однак яку потрібно було зцілити, і вона загоїлася б, якби Товстун знайшов Спасителя. Чи є десь у майбутньому магічна сцена, де Товстун врешті зможе прийти до тями, усвідомити, що він і є Спасителем, і в такий спосіб автоматично зцілиться? Не варто ставити на це. Я б не ставив.
«Парсифаль» є одним із тих курйозних культурних артефактів, після прочитання яких у тебе з’являється суб’єктивне відчуття, ніби ти щось із нього дізнався, щось вартісне або й навіть безцінне; однак поміркувавши детальніше, ти раптом чухаєш потилицю і кажеш: «Зачекай хвилинку. Це якесь безглуздя». Так і бачу, як Ріхард Ваґнер стоїть біля воріт у рай. «Ви повинні мене впустити, — каже він. — Я написав „Парсифаль“. Там йдеться про Ґрааль, Христа, страждання, співчуття і зцілення. Гаразд?». А йому відповідають: «Що ж, ми його прочитали, і це якесь безглуздя». ВАМ! Ваґнер має рацію, але й вони також. Це ще одна китайська пастка для пальців.
Або ж, можливо, я щось пропустив. Ми маємо тут справу із дзенівським парадоксом. Те, що є безглуздим, що не має значення, має найбільше значення. Мене от-от буде спіймано на гріху найвищої величини: використанні бінарної арістотелівської логіки: «Певна річ є або А, або не-А» (Закон виключеного третього). Кожен знає, що арістотелівська бінарна логіка їбанута. Я хочу сказати, що...