Якби Кевін був тут, він сказав би: «Трата-тата-там», саме це він каже Товстуну, коли той зачитує вголос уривки зі своєї екзегези. Кевіну Глибинне ні до чого. І він має рацію. Я справді тільки те й роблю, що повторюю «Трата-тата-там» знову і знову, намагаючись зрозуміти, як Конолюб-Товстун зможе зцілити — врятувати — Конолюба-Товстуна. Адже Товстуна неможливо врятувати. Зцілення Шеррі мало компенсувати втрату Глорії; але Шеррі померла. Смерть Глорії спонукала Товстуна прийняти сорок дев’ять таблеток отрути, а тепер ми сподіваємося, що після смерті Шеррі він житиме далі, знайде Спасителя (якого Спасителя?) і зцілиться — зцілиться від рани, яка навіть до смерті Шеррі була для нього майже смертельною. А тепер Конолюба-Товстуна вже немає, залишилася тільки рана.
Конолюб-Товстун помер. Його затягнули в могилу дві згубні жінки. Затягнули, бо він дурень. Це ще одна безглузда частина «Парсифаля», ідея, ніби в тому, щоб бути дурнем, є щось рятівне. Чому? У «Парсифалі» страждання дало боязкому дурневі «могутність найчистішого знання». Як воно це зробило? Чому? Будь ласка, поясніть.
Будь ласка, поясніть мені, у який спосіб страждання Глорії та Шеррі принесли Товстунові якусь користь або будь-кому, чи будь-чому. Це все брехня. Жорстока брехня. Страждання потрібно скасувати. Що ж, Парсифаль нібито зробив це, зціливши рану; агонія Амфортаса закінчилася.
Насправді нам потрібний лікар, а не спис. Дозвольте навести вам запис 45 із трактату Товстуна:
45. Побачивши Христа у своїй візії, я правильно сказав йому: «Нам потрібна медична допомога». У цій візії був божевільний творець, який знищував те, що створив, без будь-якої на те причини; тобто ірраціонально. Це схиблена частина в Розумі; Христос є нашою єдиною надією, оскільки тепер ми вже не можемо звернутися до Асклепія. Асклепій прийшов до Христа й воскресив мертвого; за цей вчинок Зевс наказав Циклопу вбити його блискавкою. Христа також вбили за те, що він зробив, за воскресіння мертвого. Ілля повернув хлопчика до життя й незабаром після цього зник у вихорі. «Імперія ніколи не закінчилася».
46. Лікар приходив до нас кілька разів і під кількома різними іменами. Але ми й досі не зцілилися. Імперія вистежила й позбулася його. Цього разу він уб’є Імперію за допомогою фагоцитозу.
Багато в чому в екзегезі Товстуна більше сенсу, ніж у «Парсифалі». У розумінні Товстуна всесвіт є живим організмом, у який потрапила токсична частинка. Ця токсична частинка з важкого металу засіла у всесвіті-організмі й отруює його. Всесвіт-організм відправляє на боротьбу з нею фагоцита. Цим фагоцитом є Христос. Він оточує частинку з токсичного металу — Чорну Залізну В’язницю — і починає її знищувати.
41. Імперія є установленням, кодифікацією схибленості; вона божевільна та нав’язує нам своє божевілля з допомогою насильства, оскільки її природа насильницька.
42. Боротися з Імперією означає заразитися її схибленістю. Це парадокс; хто б не переміг якийсь сегмент Імперії, сам стає Імперією; вона поширюється немов вірус, нав’язуючи свою форму своїм ворогам. У такий спосіб вона стає своїми ворогами.
43. Імперії протистоїть жива інформація, плазмата або ж лікар, яких ми знаємо під іменами Святого Духа чи безтілесного Христа. Це і є два принципи: темрява (Імперія) та світло (плазмата). У кінці Розум віддасть перемогу другому. Кожен із нас помре або ж врятується відповідно до того, на чиєму він боці і кого підтримує своїми зусиллями. Кожен із нас містить частку обох. Врешті-решт один або інший компонент здобуде перемогу в кожній людині. Заратустра знав це, оскільки йому про це повідомив Мудрий Розум. Він був першим спасителем[41]. Загалом їх було чотири. Однак незабаром народиться п’ятий, який різнитиметься від усіх інших: він царюватиме й судитиме нас.
На мою думку, Кевін може скільки завгодно вигукувати своє «Трата-тата-там», коли Товстун зачитує або цитує уривки зі свого трактату, однак Товстун таки наштовхнувся на щось важливе. Товстун бачить, що відбувається космічний фагоцитоз, процес, у який ми всі залучені в мікроформі. У кожному з нас засіла частинка з токсичного металу: «Те, що зверху (макрокосмос), є тим, що знизу (мікрокосмос або людина)». Ми всі поранені й всі потребуємо лікаря, яким є Ілля для євреїв, Асклепій для греків, Христос для християн, Заратустра для гностиків, Мані для його послідовників і т.д. Ми вмираємо, бо народжуємося хворими — народжуємося зі скалкою важкого металу в нас, з такою ж раною, як і в Амфортаса. А коли зцілимося, то станемо безсмертними; саме так усе й мало бути, однак скалка токсичного металу увійшла в макрокосмос і водночас проникла в кожну з його мікрокосмічних множинних форм: у нас.
Візьмімо до прикладу кота, що дрімає у вас на руках. Він поранений, але рана ще не проявилася. Як і Шеррі, його щось пожирає. Хочете заперечити це твердження? Зберіть усі образи кота в лінійному часі в одну сутність, і в результаті отримаєте щось пронизане, зранене та мертве. Однак відбувається диво. Невидимий лікар повертає кота до життя.
Тож усе затримується лише на мить і мчить до смерті. Рослина й комаха помирають наприкінці літа, тварина й людина через кілька років: смерть невтомно збирає врожай. Однак попри це, немов усе зовсім не так, все завжди наявне й на своєму місці, так ніби воно є незнищенним... Це темпоральне безсмертя. Як наслідок, незважаючи на тисячі років смерті та розпаду, нічого не втрачено, жодного атому матерії, і ще менше втрачено внутрішньої істоти, що проявляє себе як природа. Тож у кожну мить ми можемо радісно вигукнути: «Попри час, смерть і розпад ми й досі всі разом!»
Десь у своїх творах Шопенгауер каже, що кіт, якого ми бачимо, коли він грається у дворі, є тим самим котом, який грався точнісінько так само триста років тому. Саме це Товстун пізнав у Томасі, у триоких людях, а найбільше — у Зебрі, яка не мала тіла. Стародавній аргумент на користь безсмертя звучить так: якщо кожна істота й справді помирає, — а саме так воно, здається, й відбувається, — тоді життя повсякчас полишає всесвіт, полишає буття; тож врешті-решт колись мав би настати момент, коли все життя полишило б буття, оскільки це правило не знає винятків. Ergo, попри те, що ми бачимо, життя якимось чином має не перетворюватися на смерть.
Разом із Глорією та Шеррі помер і Товстун, однак Товстун і далі жив як Спаситель, якого він тепер прагнув відшукати.
Розділ 9
«Ода»[42] Вордсворта містить підзаголовок: «Передчуття безсмертя у спогадах з раннього дитинства». У випадку Товстуна «передчуття безсмертя» ґрунтувалося на спогадах про майбутнє життя.
На додачу, незважаючи на всі намагання, Товстун не міг писати поезію, яка була б чимось кращим за повну фігню. Він захоплювався «Одою» Вордсворта й завжди мріяв написати щось настільки ж вартісне. Однак так і не зумів цього зробити.
Так чи інакше, а думки Товстуна тепер зосереджувалися на мандрах. Ці думки набули специфічної форми; одного дня він подався у «Всесвітнє туристичне бюро» (у відділення в Санта-Ані) і завів розмову з жінкою, що сиділа за стійкою, із самою цією жінкою та її комп’ютерним терміналом.
— Так, ми можемо влаштувати для вас мандрівку повільним човном до Китаю,— бадьоро сказала жінка.
— А як щодо швидкого перельоту літаком? — запитав Товстун.
— Ви їдете в Китай із медичних причин? — поцікавилася жінка.
Це питання здивувало Товстуна.
— Деякі люди із західних країн літають у Китай для отримання медичних послуг, — сказала жінка. — Навіть зі Швеції, наскільки я розумію. Медичні послуги в Китаї неймовірно дешеві... Але, можливо, ви про це вже знаєте. Ви знаєте? Складні операції іноді коштують приблизно тридцять доларів.
Весело посміхаючись, вона почала порпатись у купі буклетів.
41
Товстун не згадав Будду, можливо, він не розуміє, хто такий і що таке Будда. —
42
Вірш Вільяма Вордсворта, написаний 1804 року й опублікований у 1807-му у двотомнику «Вірші».