— Мабуть, так, — сказав Товстун.
— Потім ви можете вирахувати ці витрати зі свого податку на прибуток, — сказала жінка. — Бачите, як ми у «Всесвітньому туристичному бюро» прагнемо вам допомогти?
Іронія цього побічного питання страшенно вразила Товстуна, а саме те, що він, людина, яка прагнула знайти п’ятого Спасителя, міг вирахувати витрати на свою місію зі свого федерального податку на прибуток і податку на прибуток штату. Він розповів про це Кевіну, коли той заїхав до нього ввечері, очікуючи, що той вважатиме це кумедним.
Однак у Кевіна було інше на думці.
— Як тобі ідея сходити завтра ввечері в кіно? — запитав він таємничим тоном.
— А що показують? — Товстун вловив темні нотки в голосі товариша. Це означало, що Кевін щось задумав. Однак, звісно, залишаючись вірним своєму характеру, Кевін не хотів розповідати детальніше.
— Один фантастичний фільм, — мовив Кевін, і більше з нього й слова було не витягнути.
— Гаразд,— мовив Товстун.
Наступного вечора ми з ним та Кевіном поїхали на Тастін-авеню, де розташовувався невеликий кінотеатр; оскільки вони мали намір переглянути фантастичний фільм, то я вважав, що з професійних міркувань маю податися з ними.
Поки Кевін припарковував свою невелику червону Honda Civic, ми запримітили вивіску над кінотеатром.
— «Валіс»,— мовив Товстун, прочитавши напис.— З «Матінкою гускою». Що таке «Матінка гуска»?
— Рок-гурт, — розчаровано сказав я; усе це не звучало як те, що може мені сподобатися. У Кевіна були дивні смаки, як у кінематографі, так і в музиці; очевидно, цього вечора він зумів поєднати їх разом.
— Я вже бачив його, — таємниче сказав Кевін. — Потерпіть. Не пошкодуєте.
— Ти його вже бачив? — перепитав Товстун. — І хочеш переглянути ще раз?
— Потерпіть трошки,— повторив Кевін.
Зайнявши місця всередині невеликого кінотеатру, ми помітили, що аудиторія, схоже, складалася переважно з підлітків.
— «Матінка гуска» — це Ерік Лемптон, — сказав Кевін.— Він написав сценарій для «Валіса» і грає у ньому головну роль.
— Він співає? — запитав я.
— Нє, — мовив Кевін, і не додав більше ні слова, поринувши в мовчанку.
— Чому ми тут? — запитав Товстун.
Кевін зиркнув на нього, не відповівши.
— Це щось на зразок тієї твоєї платівки з відрижками? — поцікавився Товстун. Якось, коли депресія допікала йому особливо сильно, Кевін приніс платівку і запевнив Товстуна, що вона його розвеселить. Товстун мав одягнути свої електростатичні навушники Stax і добряче підбавити звуку. Як з’ясувалося, запис складався з безперервних відрижок.
— Нєа, — сказав Кевін.
Світло згасло; підлітки-глядачі повмовкали; почалися титри.
— Ім’я Брент Міні щось вам говорить? — запитав Кевін. — Він написав музику. Міні працює з генерованими комп’ютером випадковими звуками, які він називає «Музикою синхронічності». Він випустив три альбоми. Два останні в мене є, а от перший ніяк не вдається знайти.
— Тоді тут все серйозно, — сказав Товстун.
— Просто дивіться,— сказав Кевін.
Залунали електронні звуки.
— Господи,— з огидою мовив я. На екрані з’явилася гігантська пляма, що складалася з різних кольорів і вибухала в усіх напрямках; тоді камера наблизилася для крупного плану. «Низькобюджетне фантастичне кіно»,— сказав я сам до себе. Саме через такі в цього жанру погана репутація.
Дія розпочалася раптово; несподівано титри зникли. Глядачі побачили відкрите буре вигоріле на сонці поле, де-не-де поросле нечисленними бур’янами. «Що ж, — сказав я собі, — саме це ми й побачимо». По полю, підстрибуючи на ходу, їхав джип, у якому сиділо два солдати. Тоді небо пронизав яскравий спалах.
— Схоже на метеор, капітане, — сказав один із солдат.
— Так,— замислено відповів інший.— Однак, можливо, варто перевірити.
Я помилявся.
У фільмі «Валіс» йшлося про невелику фірму звукозапису з Бербанка, що називалася Meritone Records, власником якої був геній електроніки на ім’я Ніколас Брейді. Час дії — з огляду на стиль автомобілів і особливо на той різновид рок-музики, який звучав у фільмі,— вказував на пізні шістдесяті або ранні сімдесяті, однак тут була ціла купа химерних невідповідностей. Наприклад, схоже, що Річард Ніксон взагалі не існував; президента Сполучених Штатів звали Ферріс Ф. Фремонт, і він був дуже популярним. У першій частині фільму траплялося чимало раптових переходів до відео з теленовин, у яких ішлося про енергійну кампанію Ферріса Фремонта для переобрання на другий термін.
Матінка Гуска — справжня рок-зірка, який у реальному житті був не менш відомим, ніж Бові, Заппа та Еліс Купер, — взяв собі роль автора пісень, який підсів на наркоту, тобто безумовного невдахи. Тільки те, що Брейді й далі йому платив, дозволяло йому якось зводити кінці з кінцями. Дружина Гуски була вродлива й носила надзвичайно коротку зачіску; поєднання майже лисої голови та величезних сяйливих очей надавало цій жінці майже неземного вигляду.
У фільмі Брейді постійно залицявся до Лінди, дружини Гуски (чомусь у фільмі Гуска вирішив назватися власним ім’ям Ерік Лемптон; тож у сюжеті йшлося про сім’ю Лемптонів). Лінда Лемптон не була природженою акторкою; це стало зрозуміло майже одразу. У мене виникло враження, що Брейді був сучим сином, попри його майже магічні здібності в аудіо-електроніці. Він збудував лазерну систему, яка надсилала інформацію,— тобто різноманітні музичні сигнали, — у міксер, котрий був несхожий на будь-що, що реально існує. Та клята штука здіймалася в небо немов фортеця — Брейді й справді заходив у неї через двері і, опинившись всередині, пірнав у потік лазерних променів, які ставали музикою, використовуючи його мозок як перетворювач.
В одній зі сцен Лінда Лемптон зняла одяг. У неї не було статевих органів.
Найнавіженіша річ, яку ми з Товстуном будь-коли бачили.
Тим часом Брейді й далі снував плани, не усвідомлюючи, що з анатомічного погляду шансу переспати з нею не було. Це потішало Матінку Гуску — Еріка Лемптона — який продовжував колотися й писати найпаскудніші пісні, які тільки можна собі уявити. Через який час стало зрозуміло, що його мозок підсмажився; сам він цього не усвідомлював. Ніколас Брейді розпочав якісь таємничі маневри, натякаючи, що має намір знищити Еріка Лемптона лазером за допомогою свого схожого на фортецю міксера й так розчистити собі шлях до тіла Лінди, у якої насправді не було статевих органів.
Водночас у кадрах, які поволі зникали, час від часу з’являвся Ферріс Фремонт, що нас дуже спантеличувало. Зовнішньо Фремонт дедалі більше нагадував Брейді, а Брейді, схоже, перетворювався на Фремонта. Проносилися сцени, у яких Брейді був на якихось велетенських святкових зібраннях, очевидно пов’язаних із державними справами; іноземні дипломати вешталися туди-сюди, й усюди в повітрі висіло якесь напівчутне нескінченне низьке бурмотіння, електронний шум, який нагадував звук, що його створював міксер Брейді.
Я анітрохи не розумів цей фільм.
— Ти щось розумієш? — прошепотів я, нахилившись До Товстуна.
— Господи, ні, — відказав той.
Заманивши Еріка Лемптона в міксер, Брейді всунув в отвір дивну чорну касету і натиснув якісь кнопки. Глядачі побачили крупним планом, як голова Лемптона вибухнула, буквально вибухнула; однак замість шматків мозку з неї вирвалися мініатюрні електронні деталі й розлетілися в усіх напрямках. Тоді крізь міксер пройшла Лінда Лемптон, прямо через стіну, зробила щось із об’єктом, який мала в руках, і Ерік Лемптон почав рухатися назад у часі: електронні елементи з його голови полетіли у зворотному напрямку, череп знову став неушкодженим. Тим часом Брейді, невпевнено рухаючись і вирячивши очі, вибрався з будівлі Meritone на бульвар Аламеда... Різкий перехід до Лінди Лемптон, яка збирала свого чоловіка назад до купи. Вони обоє були в схожому на фортецю міксері.
Ерік Лемптон відкриває рот, щоб щось сказати, і з нього лунає голос Ферріса Ф. Фремонта. Лінда налякано сахається від нього.
Різкий перехід до Білого дому; Ферріс Фремонт, тепер вже більше не схожий на Ніколаса Брейді, а знову нагадує відновленого себе.