Ми не раз обговорювали те, що Стефані не могла б існувати до шістдесятих років. Її створила наркота, прикликала до життя з самого ґрунту. Вона була коефіцієнтом наркоти, частиною рівняння. А все ж саме завдяки їй Товстун врешті-решт дістався до Бога. Не завдяки її наркоті, це ніяк не було пов’язано з наркотою. У наркоті немає дверей, які вели б до Бога; це брехня, яку впарюють нечисті на совість люди. Стефані вдалося привести Конолюба-Товстуна до Бога за допомогою невеликого глиняного горщика, який вона виготовила на гончарному крузі, до речі, Товстун допоміг заплатити за цей круг, це був його подарунок на її вісімнадцятиріччя. Коли він утік в Канаду, то забрав цей горщик з собою, загорнувши його в шорти, шкарпетки й сорочки заховавши у свою єдину валізу.
На вигляд це був звичайний горщик: трохи сплюснутий, світло-коричневого кольору, прикрашений тонким шаром блакитної емалі. Стефані не була надто вправною гончаркою. Цей горщик був одним із перших, які вона виготовила, принаймні поза шкільними заняттями з кераміки. Як і можна було очікувати, один із перших своїх горщиків вона віддала Товстуну. Їхні взаємини були доволі близькими. Коли в нього був кепський настрій, Стефані частенько підзаряджала його за допомогою своєї люльки для куріння гашишу. Однак в одному цей горщик був незвичним. У ньому спочивав Бог. Він спочивав у цьому горщику дуже довго, майже занадто довго. У деяких релігіях є теорія, що Бог втручається в життя людей об одинадцятій годині[4]. Можливо, це й справді так; не можу сказати напевне. У випадку Конолюба-Товстуна Бог вичікував, аж поки стало за три хвилини дванадцята, і навіть тоді того, що він зробив, виявилося ледь-ледь достатньо: ледь-ледь достатньо і майже запізно. Не можна звинувачувати в цьому Стефані; вона виготовила горщик, нанесла на нього емаль і випалила, щойно отримала гончарний круг. Вона зробила все, на що була здатна, щоб допомогти своєму другові Товстуну, який, як і Глорія до цього, вже почав помирати. Вона допомогла йому так само, як Товстун намагався допомогти своїй приятельці, просто їй це краще вдалося. У цьому й полягала відмінність між нею й Товстуном. Коли настала критична мить, вона знала, що треба робити. А Товстун не знав. Саме тому Товстун сьогодні живий, а Глорія мертва. У Товстуна був кращий друг, аніж у Глорії. Можливо, він і хотів би, щоб все було навпаки, але не міг нічого змінити. Ми не обираємо людей, які трапляться нам у житті, це робить всесвіт. Всесвіт ухвалює певні рішення, і на основі цих рішень деякі люди продовжують жити, а інші помирають. Це жорстокий закон. Але з необхідності кожна істота змушена йому підкоритися. Товстун отримав Бога, тоді як Глорія Кнудсон отримала смерть. Це несправедливо, і Товстун першим би це визнав. Віддаймо йому в цьому належне.
Після зустрічі з Богом у Товстуна виникла любов до нього, яку не можна було назвати нормальною. Це було не те, що зазвичай мають на увазі, коли кажуть, що хтось «любить Бога». У випадку Товстуна йшлося про справжній голод. Ще дивнішим було те, що він говорив нам, ніби Бог його скривдив, але попри це він все одно прагнув його, як п’яниця прагне випивки. Він казав нам, що Бог вистрелив прямо в нього променем рожевого світла, який поцілив йому в голову та очі; Товстун навіть тимчасово осліпнув і ще кілька днів йому докучав головний біль. Він стверджував, що описати цей промінь рожевого світла доволі просто; він точнісінько такий, як фосфенове зображення, яке ми бачимо, коли прямо в нас перед очима згасає електрична лампочка. Цей колір духовно переслідував Товстуна. Іноді він з’являвся на екрані телевізора. Він жив заради цього кольору, заради саме цього специфічного кольору.
Однак йому так і не вдалося знову його віднайти. Ніщо не могло породити світло такого кольору, окрім Бога. Іншими словами, звичайне світло не містило цього кольору. Якось Товстун вивчав діаграму кольорів, кольорову діаграму видимого спектра. Цього кольору там не було. Він побачив колір, який ніхто не міг бачити; він розміщувався поза межами знаного спектра.
Що слідує за кольором з погляду частоти? Тепло? Радіохвилі? Я мав би знати, але не знаю. Товстун сказав мені (хоч я й не впевнений, наскільки це правда), що в сонячному спектрі те, що він бачив, було вище за сімсот мілімікронів; згідно з лініями Фраунгофера[5], це частина спектру від В у напрямку до А. Розумійте це як хочете. Я ж вбачаю в цьому симптом психічної хвороби Товстуна. Люди, які страждають від нервового розладу, часто вдаються до ретельних розвідок у спробі зрозуміти, що ж із ними відбувається. Звісно, що в цих розвідках вони зазнають невдачі.
Вони зазнають невдачі з нашого погляду, однак потрібно визнати той прикрий факт, що іноді ці розвідки надають охопленій розпадом свідомості облудні раціоналізації — щось на кшталт отих «вони», про яких говорила Глорія. Я якось поглянув на фраунгоферові лінії — і там немає літери А. Перша за порядком літера, яку я помітив,— це літера В. Шкала йде від G до В, від ультрафіолетового до інфрачервоного. І все. Більше там нічого немає. Те, що Товстун бачив або ж думав, що бачив, було не світлом.
Після його повернення з Канади — після того, як він зустрівся з Богом,— ми з Товстуном проводили разом багато часу, і в процесі наших нічних мандрівок, до яких ми вдавалися доволі часто, петляючи містом у пошуках пригод і цікавих подій, ми якось саме намагалися припаркувати моє авто, коли раптом на моїй лівій руці з’явилася цятка рожевого світла. Я одразу зрозумів, що це, хоча й ніколи не бачив такого раніше; хтось спрямував на нас лазерний промінь.
— Це лазер, — сказав я Товстуну, який також її побачив, оскільки цятка повсякчас рухалася, перескакуючи то на опори телефонної лінії, то на цементну стіну гаража.
У дальньому кінці вулиці стояло двоє підлітків, які тримали в руках якийсь квадратний об’єкт.
— Вони змайстрували цю бісову штуку, — сказав я.
Дітлахи підійшли до нас, весело шкірячись. Вони сказали, що змайстрували її з готового конструкторського набору. Ми зізнались їм, наскільки нас це вразило, і вони подалися геть у пошуках наступної жертви, яку можна було б налякати.
— Тобі йшлося про такий рожевий колір? — запитав я у Товстуна.
Він нічого не відповів. Однак у мене склалося враження, що він не зовсім щирий зі мною. Мені здавалося, що я таки побачив його колір. Якщо це й справді так, то навіть не знаю, чому він цього не сказав. Можливо, це загрожувало зруйнувати ту витончену теорію, яку він собі вигадав. Люди, що страждають від нервових розладів, не застосовують принцип наукової ощадливості[6], тобто найпростішу теорію, яка пояснює певну сукупність фактів. Вони впадають у бароковість.
Зі слів Товстуна, найважливішим у його досвіді з отим рожевим променем, який поранив та осліпив його, було ось що: він стверджував, що одразу ж — тобто щойно промінь у нього поцілив, — йому відкрилося знання про те, про що раніше він навіть не здогадувався. Зокрема він знав, що в його п’ятирічного сина досі невиявлений вроджений дефект, а ще йому стало відомо до найдрібніших анатомічних подробиць, у чому саме полягає проблема. Включно, власне кажучи, з усіма медичними деталями, які він переказав лікареві.
Мені було цікаво, як він розповів про це лікареві. Як він пояснив, звідки йому відомі усі ці медичні деталі. Його мозок увібрав інформацію, яку передало йому рожеве світло, але як він міг усе це пояснити?
Пізніше Товстун вигадав теорію, що всесвіт складається з інформації. Він завів собі щоденник — насправді таємно вів його вже деякий час. Це був потайливий вчинок психічно нездорової людини. Його зустріч із Богом була викладена на сторінках цього щоденника, виведена його — Товстуна, а не Бога — почерком.
Назва «щоденник» належить мені, а не Товстуну. Він називав його «екзегеза»: це теологічний термін, який позначає тексти, що пояснюють або ж тлумачать частину святого писання. Товстун вірив, що інформація, яку спрямували на нього послідовними хвилями і яку його мозок поступово увібрав у себе, мала божественне походження, і тому її потрібно вважати формою святого писання, навіть якщо тут ішлося лише про невиявлену правосторонню пахову грижу його сина, яка прорвала очеревину й опустилася в мошонку. Саме це Товстун і сказав лікареві. Його слова підтвердилися, коли колишня дружина Товстуна відвезла Крістофера в лікарню на обстеження. Операцію призначили на наступний день, тобто якомога швидше. Хірург життєрадісно повідомив Товстуна і його колишню дружину, що життя Крістофера багато років було в небезпеці. Він міг померти будь-якої ночі через защемлення шматка своїх власних кишок. За словами хірурга, їм дуже поталанило, що вони виявили цю проблему. От і знову ці «вони» Глорії, лише цього разу «вони» й справді існували.
4
Тобто в останню мить. У християнській традиції цей вислів відсилає до «Притчі про робітників у винограднику», описаної в Євангелії від Матвія 20:1-16.
5
6