— Що ж, — спантеличено сказав я.
— Отже, чекатимемо вас тут. У вас же є адреса? Наступного місяця мене вже не буде в Сономі, тому зустріч має відбутися або цього місяця, або десь у цьому році, але значно пізніше; я повертаюся до Великобританії, де зніматиму фільм для телекомпанії Granada. Також маю виступити з кількома концертами... Однак у мене є домовленість про запис альбому в Бербанку; ми могли б зустрітися там у... Як же воно називається? Саутленд?
— Ми прилетимо до Сономи, — сказав я. — З вами зв’язувався ще хтось?
— «Люди Щасливого Короля»? Що ж, ми поговоримо про це, коли зберемося всі разом: ваша невелика група, Лінда та Міні. Ви знали, що музику до фільму створив Міні?
— Так, — сказав я. — Музику синхронічності.
— Він дуже талановитий, — мовив Лемптон. — Багато з того, що нам вдалося передати, криється в музиці. На жаль, цей бовдур не пише пісні, дуже шкода. Це були б чарівні пісні. Мої пісні також не найгірші, однак до Пола мені далеко, — він затнувся на якусь мить. — Я хотів сказати, до Симона.
— Я можу у вас дещо запитати? — мовив я. — Де він?
— Що ж, ви можете запитати. Але ніхто вам не скаже, аж поки ми не поговоримо віч-на-віч. Послання з двох слів не так багато мені про вас і сказало, гадаю ви з цим погодитесь. Хоча я трохи вас перевірив. Якийсь час ви вживали чимало наркотиків, а тоді перейшли на інший бік. Також ви знайомі з Тімом Лірі...
— Лише по телефону, — зауважив я. — Ми якось порозмовляли з ним, коли він був у Канаді разом із Джоном Ленноном та Полом Вільямсом... Не співаком, а письменником.
— Вас ніколи не арештовували? За зберігання наркотиків?
— Ні, ніколи.
— Якийсь час ви були кимось на кшталт наркогуру для гурту підлітків у... Де ж це було? Ах, так, в окрузі Марин. Хтось у вас навіть стріляв.
— Все було не зовсім так, — сказав я.
— Ви пишете дуже дивні книжки. Ви впевнені, що на вас не заведена справа в поліції? Бо якщо у них на вас щось є, ми б не хотіли, щоб ви приїжджали.
— Жодних справ на мене немає, — сказав я.
— А ще впродовж певного періоду ви були пов’язані з чорношкірими терористами, — мовив Лемптон м’яким приємним голосом.
Я нічого не відповів.
— Ваше життя було справжньою пригодою,— сказав Лемптон.
— Так, — погодився я. Це, безумовно, була правда.
— Ви ж зараз не під кайфом? — Лемптон засміявся. — Перепрошую, забудьмо це питання. Ми ж знаємо, що ви зав’язали. Що ж, Філіпе, буду радий особисто познайомитися з вами і вашими друзями. Це вам... Як би це сказати? Було повідомлено певні речі?
— Інформацію було спрямовано моєму другу Конолюбу-Товстуну.
— Однак це ж ви. «Філіп» грецькою означає «Конолюб», той, хто любить коней. А «Товстун» це переклад німецького слова Dick[51]. Тож ви просто переклали ваше ім’я та прізвище.
Я промовчав.
— Ви б хотіли, щоб я називав вас «Конолюб-Товстун»? Вам так буде комфортніше?
— Робіть, як вважаєте правильним, — незворушно сказав я.
— Це вислів із шістдесятих, — Лемптон засміявся. — Гаразд, Філіпе. Мені здається, у нас достатньо інформації про вас. Ми також порозмовляли з вашим агентом, містером Ґеленом; він видався мені дуже проникливим і щирим.
— Він толковий, — сказав я.
— Він, безумовно, добре розуміє, що у вас у ГОЛОВІ, ЯК кажуть тут у нас. Ваш видавець — видавництво Doubleday, якщо не помиляюся?
— Bantam,— відказав я.
— То коли на вас чекати?
— Що скажете про ці вихідні? — запитав я.
— Чудово,— мовив Лемптон.— Знаєте, думаю, вам тут сподобається. Муки, які вам довелося пережити, закінчилися. Ви ж це усвідомлюєте, Філіпе? — Його тон більше не був насмішкуватий.— Вони закінчилися, насправді закінчилися.
— Гаразд, — сказав я, відчуваючи як моє серце ледь не вискакує з грудей.
— Філіпе, не бійтеся,— тихо мовив Лемптон.
— Окей,— сказав я.
— Вам багато чого довелося пережити. Смерть цієї дівчини... Хоча краще не чіпатимемо цю тему; все вже минулося. Ви ж це розумієте?
— Так, — сказав я. — Розумію.
Я й справді розумів. Принаймні на це сподівався. Я намагався все збагнути, дуже цього хотів.
— Ні, ви не розумієте. Він тут. Інформація була правдивою. «Будда в парку», розумієте?
— Ні,— сказав я.
— Ґаутама народився у великому парку, який називався Лумбіні. Ця історія схожа на історію Христа у Вифлеємі. Якби я сказав «Ісус у Вифлеємі», ви б одразу здогадалися, що це означає, правильно?
Я ствердно кивнув, забуваючи, що ми розмовляємо по телефону.
— Він спав упродовж майже двох тисяч років,— сказав Лемптон.— Це справді чимало часу. Зважаючи на те, що трапилося за цей період. Однак... Що ж, мені здається, я сказав достатньо. Тепер він прокинувся, це найважливіше. Отже, нам із Ліндою чекати на вас в п’ятницю ввечері або в суботу зранку?
— Так,— сказав я.— Домовились. Найімовірніше у п’ятницю ввечері.
— Просто пам’ятайте, що «Будда в парку»,— мовив Лемптон, — і намагайтеся бути щасливим.
— Він повернувся? — запитав я. — Чи це хтось інший?
Нетривала мовчанка.
— Маю на увазі... — почав було я.
— Так, я знаю, що ви маєте на увазі. Однак, розумієте, час не реальний. Це знову він, але заразом це не він, а хтось інший. Існує багато Будд, і водночас він лише один. Ключем до розуміння цього є час... Коли ви вдруге вмикаєте платівку, чи означає це, що музиканти також вдруге її виконують? А якщо ви прослухаєте її п’ятдесят разів, то чи вони також гратимуть її п’ятдесят разів?
— Тільки раз, — сказав я.
— Дякую, — сказав Лемптон, після чого на іншому кінці пролунало характерне клацання. Я також поклав слухавку.
«Те, що сказав Гуска, трапляється далеко не щодня», — мовив я сам до себе.
І здивовано відзначив, що перестав тремтіти.
У мене було таке відчуття, немов я тремтів усе своє життя, тремтів від хронічного прихованого страху. Тремтів, утікав, встрявав у халепу, втрачав людей, яких любив. «Ніби персонаж мультфільму, а не повноцінна людина», — усвідомив я. Старомодний анімаційний персонаж з початку тридцятих. За всім, що я будь-коли робив, стояв страх, який керував моїми діями. Тепер цей страх помер, втихомирений новиною, яку мені повідомили. Новиною, як я раптом збагнув, яку я очікував почути від самого початку. У певному сенсі я був створений, щоб бути тут, коли надійде це повідомлення; жодної іншої причини не існувало.
Тепер я міг забути про мертву дівчину. Тепер сам всесвіт на макрокосмічному рівні міг вийти зі стану скорботи. Рана загоїлася.
Оскільки було вже пізно, то я не мав змоги повідомити іншим про розмову з Лемптоном. Також не міг я зателефонувати в Air California і зарезервувати квитки. Однак з самого ранку я подзвонив Девіду, а тоді Кевіну і Товстунові. Вони попросили мене взяти організацію подорожі на себе; вечір п’ятниці був для них прийнятним варіантом.
Зустрівшись увечері, ми вирішили, що потрібно якось назвати нашу невелику групу. Трохи посперечавшись, ми дозволили Товстуну обрати назву. З огляду на те, що Ерік Лемптон надавав такого значення своєму вислову про Будду, ми вирішили назвати нашу групу «Товариство Сіддхартха».
— Тоді на мене не розраховуйте, — сказав Девід. — Мені шкода, але я не погоджуся приєднатися до вас, якщо в назві не буде бодай якоїсь згадки про християнство. Не хочу, щоб ви вважали мене фанатиком, але...
— Ти й справді говориш як фанатик, — сказав йому Кевін.
Ми знову почали сперечатися. Врешті-решт ми вигадали достатньо хитромудре ім’я, яке задовільнило Девіда; мені вся ця справа видавалася не надто важливою. Товстун розповів нам про сон, який нещодавно йому наснився і в якому він був великою рибою. Замість рук у нього були плавці, схожі чи то на вітрила, чи то на віяла; одним із цих плавців він намагався втримати гвинтівку М-16, однак зброя вислизнула й упала на землю, після чого якийсь голос сказав:
«Риби не можуть носити зброю».