Кажучи інакше, у зворотному порядку: якщо ваш бог вас поглинає, то дуже імовірно, що хоч як би він називався, він насправді є однією з форм божевільного бога Діоніса. Він також був богом інтоксикації, що буквально може означати «приймати токсини»; іншими словами, приймати отруту. Небезпека нікуди не зникла.
Коли ви це відчуваєте, то намагаєтеся втекти. Однак якщо ви втікаєте, то вже потрапили в його лабети, оскільки напівбог Пан був основою паніки, тобто неконтрольованого бажання втекти, а Пан — це одна із субформ Діоніса. Тож коли ви намагаєтеся втекти від Діоніса, він усе одно вас поглинає. Я пишу це, буквально відчуваючи важкість у руці; я так втомився, що ледь не падаю, поки сиджу й записую це. У Джоунстауні трапилася масова панічна втеча, спричинена божевільним богом, — паніка, що вела до смерті, яка є логічним наслідком поривань божевільного бога.
Для них не існувало виходу. Ви маєте бути одержимим божевільним богом, аби зрозуміти, що щойно це трапиться, як для вас уже не існуватиме виходу, адже божевільний бог повсюдний.
Коли дев’ять сотень людей змовляються вбити себе і своїх маленьких дітей, це не дуже розсудливо, однак божевільний бог не логічний, принаймні не в нашому розумінні цього слова.
Коли ми доїхали до будинку Лемптонів, то виявилося, що вони живуть у величній старовинній заміській садибі, оточеній виноградниками; врешті-решт ми були в краї виноробства. «Діоніс — бог вина»,— подумав я.
— Яке розкішне повітря, — сказав Кевін, коли ми вибралися з «фольксвагена» Rabbit.
— Воно також інколи буває забрудненим, — сказав Ерік. — Навіть тут.
Всередині будинку було тепло й затишно; усі стіни були завішані величезними обрамленими плакатами з Еріком та Ліндою, вкритими антибліковим склом. Це надавало старому дерев’яному будинку сучасного вигляду, нагадуючи нам про звичний для нас південь Каліфорнії.
— Ми виготовляємо власне вино, — сказала Лінда. — З нашого винограду.
«Ну звісно, виготовляєте», — сказав я про себе.
Вздовж стіни стояв велетенський стереокомплекс, що нагадував схожий на фортецю звуковий міксер у «Валісі», яким користувався Ніколас Брейді. Тепер я розумів, звідки виникла ідея цього образу.
— Я поставлю касету, яку ми записали, — сказав Ерік, підходячи до схожої на фортецю аудіосистеми й натискаючи перемикачі. — Музику написав Міні, а слова мої. Це я співаю, хоч ми й не маємо наміру видавати це як альбом; це просто експеримент.
Коли ми розсілися, вітальню заповнила неймовірно гучна музика, що відбивалася луною він стін.
«Господи», — подумав я, вслухаючись у слова. Що ж, ми прийшли в правильне місце. У цьому не може бути сумніву. Ми хотіли цього і ми це отримали. Кевін може порозважатися, розшифровуючи слова пісні, які насправді не потрібно було розшифровувати. Гаразд, у такому разі він може зосередити увагу на електронних звуках музики Міні.
Лінда, нахилившись до мене й приставивши губи мені до вуха, вигукнула, перекрикуючи музику:
— Ці резонанси відкривають вищі чакри.
Я кивнув у відповідь.
Коли пісня закінчилася, ми всі висловили наш захват, включно з Девідом. Девіда охопив стан, схожий на транс; його очі немов затягнула пелена. З Девідом таке траплялося, коли він зіштовхувався з чимось, що було для нього нестерпним; у церкві його навчили, як ментально вимикатися на якийсь час, аж поки стресова ситуація не мине.
— Ви б хотіли познайомитися з Міні?— запитала Лінда Лемптон.
— Так! — сказав Кевін.
— Він, мабуть, спить на другому поверсі,— мовив Ерік Лемптон і почав виходити з вітальні. — Ліндо, принеси з підвалу каберне совіньйон 1972 року.
— Гаразд, — сказала вона й також рушила з кімнати, але в протилежному напрямку.
— Почувайтеся як удома, — гукнула вона нам через плече. — Я зараз повернуся.
Кевін стояв біля стереосистеми і захоплено її розглядав.
До мене підійшов Девід, його руки були сховані глибоко в кишенях, а на обличчі панував вираз, який свідчив про цілу палітру почуттів.
— Вони...
— Вони божевільні, — сказав я.
— Однак в машині ти, здається...
— Божевільні, — повторив я.
— Божевільні по-доброму? — запитав Девід. Він стояв дуже близько до мене, немов шукаючи захисту. — Чи... навпаки?
— Не знаю, — чесно зізнався я.
Товстун також стояв біля нас; він слухав, але нічого не говорив. Виглядав він так, ніби добряче прийшов до тями. Тим часом Кевін і далі продовжував розглядати аудіосистему.
— Мені здається, нам варто... — почав було Девід, однак у цю мить Лінда Лемптон повернулася з підвалу, несучи в руках срібну тацю, на якій стояло шість келихів для вина та не відкоркована пляшка.
— Чи міг би хтось із вас відкоркувати вино? — запитала Лінда. — Бо в мене частинки корку чомусь завжди потрапляють всередину. Сама не знаю чому.
Здається, без Еріка вона почувалася в нашій компанії ніяково й була зовсім не схожа на жінку, яку зіграла у «Валісі».
Кевін підвівся і взяв у неї пляшку з вином.
— Штопор десь на кухні, — сказала Лінда.
Зверху долинали якісь глухі удари і скрегіт, немов по підлозі кімнати над нами тягли щось надзвичайно важке.
— Маю вам сказати, — мовила Лідна, — що в Міні множинна мієлома. Він страждає від жахливого болю і пересувається в інвалідному візку.
— Мієлома плазматичних клітин не виліковна, — нажахано сказав Кевін.
— Зазвичай хворим лишається жити два роки, — сказала Лінда. — Хворобу в нього щойно виявили. Наступного тижня його покладуть в лікарню. Мені дуже шкода.
— Хіба ВАЛІС не може його зцілити? — запитав Товстун.
— Те, що має бути зціленим, буде зціленим, — відповіла Лінда Лемптон. — А те, що має бути знищеним, буде знищеним. Але час не реальний; насправді ніщо не знищується. Це ілюзія.
Ми з Девідом перезирнулися.
Бах-бах. Щось велике й незграбне сунуло вниз сходами. Тоді, поки ми стояли, нерухомо завмерши, у вітальню вкотився інвалідний візок. На ньому сиділо щось маленьке й розчавлене й вітало нас посмішкою, яка сяяла добрим настроєм, любов’ю та теплом. З обох вух прибулого стирчали шнури: двосторонній слуховий апарат. Міні, творець Музики синхронічності, був частково глухим.
Підходячи до Міні один за одним, ми тисли його кволу руку і представлялися не як товариство, а кожен окремо.
— Ваша музика має велике значення, — сказав Кевін.
— Так, ваша правда, — погодився Міні.
Ми бачили, як він страждав від болю й розуміли, що йому лишилося жити недовго. Однак попри страждання він не відчував злоби до світу; у цьому він не був подібним до Шеррі. Поглянувши на Товстуна, я зрозумів, що, дивлячись на важкохворого чоловіка у візку, він згадував Шеррі. «Це ж треба, — подумав я, — подолати такий шлях, щоб знову зустрітись із цим — з тим, від чого Товстун і тікав. Але, як я уже говорив, хоч у який бік ти б подався, у твоїй втечі бог завжди бігтиме поряд із тобою, адже він всюди, як всередині тебе, так і ззовні».
— З вами вийшов на контакт ВАЛІС? — запитав Міні. — З усіма чотирма? Ви тому сюди приїхали?
— Лише зі мною,— сказав Товстун.— Інші троє — мої друзі.
— Розкажи мені, що ти бачив, — мовив Міні.
— Це було схоже на вогонь святого Ельма, — сказав Товстун.— І інформація...