Операція пройшла успішно, і відтоді Крістофер перестав бути такою плаксивою дитиною, яка постійно скаржиться. Він від народження страждав від болю. Після цього Товстун і його колишня дружина записали сина до іншого педіатра, у якого, на відміну від його попередника, були очі.
Один із записів щоденника Товстуна справив на мене достатньо велике враження, тож я вирішив переписати його й додати в цю розповідь. Він не стосується правосторонньої пахової грижі і є більш загальним, виражаючи щораз сильнішу переконаність Товстуна в тому, що всесвіт — це інформація. Він почав у це вірити, оскільки для нього всесвіт — його всесвіт — і справді досить швидко перетворювався на інформацію. Здається, що відколи Бог почав із ним розмовляти, то вже не вмовкав. Не думаю, що про таке розповідали в Біблії.
Щоденниковий запис 36. Ми сприймаємо думки Мозку як упорядкування та переупорядкування — зміни — у фізичному всесвіті; однак насправді йдеться про інформацію та обробку інформації, яку ми субстанціалізуємо. Ми бачимо його думки не просто як об’єкти, а як рух або ж, точніше, як розміщення об’єктів: як вони поєднуються один із одним. Однак ми не можемо збагнути візерунок цього упорядкування; ми не можемо видобути інформацію, яка є в ньому, тобто збагнути його як інформацію, яка є тим, чим вона є. Поєднання та перепоєднання об’єктів Мозком є насправді мовою, але не такою мовою, як наша (оскільки вона звертається до себе, а не до когось чи чогось поза межами себе).
Товстун знову і знову повертався до цієї теми, як у своєму щоденнику, так і в розмовах з друзями. Він був впевнений, що всесвіт почав із ним розмовляти. Ось ще один запис з його щоденника:
37. Ми мали б бути здатними чути цю інформацію, чи радше розповідь, як безсторонній голос всередині нас. Але щось пішло не так. Усе творіння є мовою і нічим іншим, як мовою, яку з якоїсь незбагненної причини ми не можемо прочитати ззовні або розчути всередині. Тому я й кажу, що ми стали ідіотами. З нашим розумом щось трапилося. Ось моя логіка: упорядкування частин Мозку є мовою. Ми — частина Мозку, отже, ми — мова. Чому ж тоді ми про це не знаємо? Ми не знаємо навіть того, чим ми є, не кажучи вже про те, чим є зовнішня реальність, до якої ми належимо. Слово «ідіот» етимологічно пов’язане зі словом «приватний». Ми всі стали приватними і більше не поділяємо спільну думку Мозку, окрім як на підсвідомому рівні. Відтак наше справжнє життя та мета існування відбуваються й містяться за порогом свідомості.
Особисто мені в зв’язку зі сказаним вище кортить зауважити: «Нехай кожен говорить за себе, Товстуне».
За тривалий період часу (або «Пустелі неосяжної Вічності», як сказав би він сам) Товстун сформулював багато незвичних теорій, які мали б пояснити його зустріч із Богом і ту інформацію, яку він звідти отримав. Одна з них видалася мені особливо цікавою, оскільки була не схожою на інші. По суті тут ішлося про розумову капітуляцію Товстуна перед тим, що з ним відбувалося. Ця теорія стверджувала, що насправді з ним взагалі нічого не відбувалося. Певні частини його мозку зазнавали вибіркового впливу щільних енергетичних променів, що линули з далекої далечіні, можливо, з відстані мільйонів миль від нього. Така вибіркова стимуляція мозку викликала в його голові враження — для нього — нібито він чув слова і бачив образи, постаті людей, друковані сторінки, одне слово, Бога та Послання Бога, або ж, як любив називати це Товстун, Логос. Однак (як стверджувала ця теорія) він лише уявляв, ніби сприймає всі ці речі. Вони нагадували голограми. Мене вразило те, до яких дивовижних і надзвичайно складних викрутів може вдатися божевільний, щоб заперечити свої галюцинації. Товстун в інтелектуальний спосіб видалив себе з ігрищ божевілля, водночас і далі насолоджуючись його образами та звуками. Фактично він тепер більше не стверджував, ніби те, що він відчував, було справжнім. Чи було це ознакою того, що йому стало краще? Навряд чи. Тепер він притримувався думки, що «вони» або ж Бог чи хтось мав у своєму розпорядженні надзвичайно щільний, багатий на інформацію промінь енергії далекої дії, що був спрямований на голову Товстуна. Я не розгледів у цьому покращення, хоча й справді це було щось нове. Товстун тепер міг щиро зректися своїх галюцинацій, а це означало, що він визнав їх галюцинаціями. Однак, як і в Глорії, у нього тепер були «вони». Мені це все видалося пірровою перемогою. Життя Товстуна вразило мене як літанія саме такої перемоги, наприклад, якщо зважити на спосіб, яким він урятував Глорію.
Екзегеза, над якою Товстун працював упродовж багатьох місяців, здалася мені найчистішою пірровою перемогою з усіх, що будь-коли траплялися — у цьому випадку це була спроба затуманеного розуму збагнути незбагненне. Можливо, у цьому й полягає вся суть божевілля: відбуваються події, які неможливо зрозуміти, і твоє життя перетворюється на резервуар облудних коливань того, що колись було реальністю. Але на цьому все не закінчується, і на додачу, так немов цього ще не достатньо самого по собі, ти, як Товстун, поринаєш у нескінченні роздуми над цими коливаннями, намагаючись впорядкувати їх у певну послідовність, тоді як єдине значення, яке вони мають, є тим значенням, яке ми в них вкладаємо, оскільки відчуваємо необхідність знову відтворити все у формах і процесах, які зможемо розпізнати. Найпершим у божевіллі зникає все звичне. А те, що його заміщає, не віщує тобі нічого хорошого, бо ти не лише не можеш його зрозуміти, ти також не можеш пояснити його іншим. З божевільною людиною щось відбувається, однак вона не знає, що саме, ані звідки воно приходить.
Перебуваючи посеред такого розбитого на друзки світу, причиною якого в кінцевому підсумку була смерть Глорії Кнудсон, Товстун уявляв, ніби Бог його зцілив. Щойно ти починаєш помічати піррові перемоги, як вони здаються повсюдними. Це наводить мене на думку про одну дівчину, яку я колись знав і яка вмирала від раку. Я навідався до неї в лікарню і не міг впізнати; вона сиділа в ліжку і була схожою на невеликого безволосого старого чоловіка. Від хіміотерапії її роздуло, мов велику виноградину. Від пухлини й терапії вона майже осліпла й оглухла та страждала від постійних судом, а коли я нахилився ближче, щоб запитати, як вона почувається, дівчина відповіла, якщо й справді могла розчути моє запитання: «Я відчуваю, як Бог мене зцілює». Вона й раніше була доволі релігійною і планувала вступити в чернечий орден. Вона поклала свою вервицю на металеву підставку поряд із ліжком, або ж це зробив хтось інший. Як на мене, то більш доречною була б табличка із написом: «ЙДИ ДО БІСА, БОЖЕ»; вервицею тут не зарадиш.
І все ж таки заради справедливості я мушу визнати, що Бог або ж хтось, хто називав себе Богом — тут ідеться про суто семантичну різницю — спрямував у голову Конолюба-Товстуна промінь із надзвичайно цінною інформацією, яка допомогла врятувати життя їхнього сина Крістофера. Одних людей Бог зцілює, а інших убиває. Товстун заперечує, що Бог когось убиває. Він стверджує, що Бог нікому не завдає шкоди. Хвороби, біль та незаслужене страждання походять не від Бога, а з якось іншого місця, на що я відповідаю: «Як виникло це інше місце? Чи, може, існує двоє богів? Або ж Бог втратив контроль над частиною всесвіту?» Товстун часто цитував Платона. У космології Платона noös, тобто Розум, спонукає ananke, або ж сліпу необхідність — чи сліпу випадковість, як стверджують деякі знавці, — підкоритися його владі. Noös несподівано нагодився й здивовано виявив сліпу випадковість, іншими словами, хаос, який noös перетворив на порядок (хоча Платон ніде не згадує, як відбувалося це «спонукання»). На думку Товстуна, рак моєї подруги був безладдям, яке поки не спонукали набути певної сприйнятливої форми. Noos, або ж Бог, ще до неї не дістався, на що я відказав: «Що ж, коли він врешті до неї дістався, було вже запізно». У Товстуна не було на це відповіді, принаймні він нічого не сказав уголос, щоб заперечити мої слова. Мабуть, він тихцем подався геть і зробив про це запис у своєму щоденнику. Він щоночі лягав спати не раніше четвертої, шкрябаючи щось у щоденнику. Припускаю, що там серед різного мотлоху можна відшукати всі таємниці всесвіту.