— Отже, ми маємо справу не з релігією, — сказав я, — а з дуже древньою технологією.
— Словами, — сказав Міні.
— Чим є Спаситель? — запитав Девід.
— Ви його побачите,— мовив Міні.— Незабаром. Якщо хочете, то навіть завтра, у суботу після обіду. Зараз він спить. Він і досі доволі багато спить. Власне, здебільшого це й робить. Врешті, він проспав останні кілька тисяч років.
— У Наг-Хаммаді, — запитав Товстун.
— Я не хотів би відповідати, — мовив Міні.
— Чому це має лишатися таємницею? — запитав я.
— Ми й не тримаємо це в таємниці, — сказав Ерік. — Ми зняли фільм, а також випустили кілька альбомів, де ця інформація міститься в словах пісень. Хоча переважно це підсвідома інформація. Міні комунікує її своєю музикою.
— «Інколи Брахман спить, — сказав Кевін, — а інколи Брахман танцює». Ми говоримо про Брахмана? Чи про Сіддхартху Будду? Про Христа? Чи про них усіх разом?
— Про Великого... — мовив я до Кевіна. Я хотів сказати «про Великого Пунту», але вирішив цього не робити, це було б дурістю.— Це ж не Діоніс? — запитав я у Міні.
— Аполлон,— сказала Лінда.— Парна протилежність Діоніса.
Від цих слів я відчув велике полегшення. Я їй вірив, це узгоджувалося з тим, що було відкрито Конолюбові-Товстуну: «Головний Аполлон».
— Ми зараз у лабіринті, — сказав Міні, — який самі збудували, а тоді потрапили всередину й не можемо знайти вихід. По суті ВАЛІС вибірково спрямовує на нас інформацію, яка допомагає нам вибратися з лабіринту, допомагає знайти вихід. Усе почалося приблизно за дві тисячі років до Христа, у Мікенські часи або, можливо, у часи ранньої Елладської цивілізації. Саме тому в міфах лабіринт розташований у Міносі на Криті. І саме тому ви побачили стародавній Крит крізь двері 1,618034. Ми були великими будівничими, але одного дня вирішили пограти в гру. Ніхто нас до цього не силував; ми були настільки хорошими будівничими, що могли збудувати лабіринт, у якому був вихід, але він повсякчас змінювався, тож попри те, що вихід був, насправді його для нас не існувало, оскільки лабіринт — цей світ — був живим. Аби перетворити гру на щось реальне, на щось більше за просту інтелектуальну забавку, ми добровільно вирішили позбутися наших виняткових здібностей, опустити себе на цілий рівень униз. На жаль, це передбачало і втрату пам’яті, втрату знання про наше справжнє походження. Однак ще гіршим було те... І тут ми, так би мовити, перемогли самі себе, віддали перемогу нашому слузі, лабіринту, який збудували...
— Третє око закрилося, — мовив Товстун.
— Так, — сказав Міні. — Ми відмовилися від третього ока, нашого найважливішого еволюційного набутку. А ВАЛІС відкриває його знову.
— Отже саме третє око допомагає нам вибратися з лабіринту? — запитав Товстун. — Ось чому третє око пов’язують із божественними силами або просвітленням у Єгипті та Індії?
— Що одне й те саме, — сказав Міні. — Божественний, просвітлений.
— Справді? — запитав я.
— Так, — мовив Міні. — Це людина, якою вона є насправді: її істинний стан.
— Отже, без пам’яті, без третього ока в нас ніколи не було шансів перемогти лабіринт. Вся боротьба була марною, — сказав Товстун.
«Ще одна китайська пастка для пальців, — подумав я.— Яку ми самі збудували. Щоб загнати в пастку самих себе.
Які розумні істоти створили б китайську пастку для пальців для самих себе? Заради якоїсь гри,— подумав я. — Що ж, це точно не звичайна інтелектуальна забавка».
— Третє око мало відкритися знову, без цього ми б не вибралися з лабіринту, — сказав Міні. — Однак, оскільки ми вже не пам’ятали, що в нас колись було око анджа, око проникливості, то й не могли шукати способів знову його відкрити. Для цього мало з’явитися щось ззовні, щось, що ми самі не могли б збудувати.
— Отже, ми не всі потрапили в лабіринт, — сказав Товстун.
— Ні,— мовив Міні.— І ті, хто залишився зовні, в інших зоряних системах, сповістили Альбемут, що ми таке з собою зробили... Відтак було збудовано BAЛІС, щоб нас врятувати. Це ірреальний світ. Я впевнений, що ви це усвідомлюєте. ВАЛІС зробив так, щоб ви це збагнули. Ми перебуваємо в живому лабіринті, а зовсім не у світі.
Всі замовкли, обдумуючи сказане.
— А що трапиться, коли ми виберемося з лабіринту? — запитав Кевін.
— Ми будемо вільні від простору і часу,— мовив Міні. — Простір і час — це обмежувальні, стримувальні умови лабіринту — у них його сила.
Ми з Товстуном перезирнулися. Це узгоджувалося з нашими власними припущеннями — припущеннями, які вклав у нас ВАЛІС.
— Тоді ми ніколи не помремо? — запитав Девід.
— Саме так, — відказав Міні.
— Отже, спасіння...
— Спасіння,— сказав Міні,— це слово, яке означає «бути виведеним із просторово-часового лабіринту, де слуга став господарем».
— Я можу вас дещо запитати? — мовив я. — Яке призначення п’ятого Спасителя?
— Він не п’ятий, — сказав Міні. — Є лише один Спаситель, який приходить знову і знову, у різні часи, у різних місцях і під різними іменами. Спаситель — це ВАЛІС, втілений у людині.
— Поєднаний із нею? — запитав Товстун.
— Ні, — Міні рішуче похитав головою. — У Спасителя немає людського елемента.
— Чекайте-чекайте, — сказав Девід.
— Я знаю, чому вас навчали, — мовив Міні. — У певному сенсі це правда. Однак Спасителем є ВАЛІС, і це незаперечний факт. Але він народжений жінкою. Він не просто створив собі фантазматичне тіло.
Девід кивнув, він міг таке прийняти.
— І він вже народився? — запитав я.
— Так, — сказав Міні.
— Це моя донька, — мовила Лінда Лемптон. — Однак вона не донька Еріка. Лише моя і ВАЛІСА.
— Донька? — запитало кілька з нас в унісон.
— Цього разу,— сказав Міні,— Спаситель вперше набув жіночої форми.
— Вона дуже гарненька,— мовив Ерік Лемптон.— Вам вона сподобається. Але вона просто не вмовкає, лепетатиме так, що у вас вуха повідвалюються.
— Софії два роки, — сказала Лінда. — Вона народилася в 1976-му. Ми записуємо на магнітофон все, що вона говорить.
— Усе записується, — мовив Міні. — Софія оточена обладнанням для аудіо- та відеозапису, яке цілодобово автоматично її моніторить. Звісно ж, не заради безпеки; її оберігає ВАЛІС — її батько.
— Ми зможемо з нею порозмовляти? — запитав я.
— Вона розмовлятиме з вами багато годин поспіль, — сказала Лінда, а тоді додала: — Будь-якою мовою, яка існує або будь-коли існувала.
Розділ 12
Народилася мудрість, а не божество, божество, яке вбивало однією рукою, поки зцілювало іншою... Це божество не було Спасителем, і як я сказав сам до себе: «Слава Богу».
Наступного ранку нас відвели на невелику ферму, на якій було повнісінько тварин. Я не побачив жодного обладнання для аудіо- та відеозапису, однак побачив — ми всі побачили — чорняву дівчинку, яка сиділа поруч із курми та козами; у клітці позаду неї стрибали кролики.
Я очікував цілковитого умиротворення, божественного спокою, який перевершує будь-яку нашу здатність його зрозуміти. Однак, помітивши нас, дитя зірвалося на ноги й рушило нам назустріч із палаючим від обурення обличчям; її очі, велетенські, розширені від гніву, пильно втупилися в мене — вона підняла праву руку і вказала на мене.
— Твоя спроба самогубства була непоправною жорстокістю проти самого себе, — мовила дівчинка дзвінким голосом. А втім, як і казала Лінда, їй було не більше двох років: власне, вона була просто дитиною, однак з очима безмежно старої людини.
— Це був не я, а Конолюб-Товстун, — сказав я.
— Філ, Кевін та Девід. Вас троє. Більше тут нікого немає.
Повернувшись до Товстуна... я не побачив нікого. Поряд стояли тільки Ерік Лемптон і його дружина, смертельно хворий чоловік в інвалідному візку, Кевін та Девід. Товстун зник. Від нього не залишилося й сліду.
Конолюб-Товстун зник назавжди. Так немов його ніколи й не існувало.
— Не розумію, — сказав я. — Ти його знищила.
— Так, — відповіло дитя.