— Навіщо? — запитав я.
— Щоб зробити тебе цілісним.
— Тоді він у мені? Він живе в мені?
— Так, — сказала Софія. Поступово з її обличчя зникли ознаки гніву. Великі темні очі більше не палали вогнем.
— Він увесь цей час був мною, — сказав я.
— Саме так, — мовила Софія.
— Сядьте, — сказав Ерік Лемптон. — Вона б хотіла, щоб ми сіли; тоді їй не доведеться дерти голову під час розмови. Ми значно вищі за неї.
Ми слухняно всілися на нерівній, випаленій сонцем брунатній землі — тепер я зрозумів, що саме цим краєвидом відкривався фільм «Валіс»; частину фільму було знято тут.
— Дякую,— сказала Софія.
— Ти Христос? — запитав Девід. Він сидів, спершись підборіддям на коліна, які обхопив руками, і сам був схожий на дитину: одна дитина звертається до іншої, як рівний до рівного.
— Я те, чим я є, — сказала Софія.
— Я радий... — почав було я, але не знав, що сказати далі.
— Якщо твоє минуле не зникне,— сказала Софія, звертаючись до мене, — ти приречений. Тобі це відомо?
— Так, — сказав я.
— Твоє майбутнє має відрізнятися від твого минулого. Майбутнє має завжди відрізнятися від минулого.
— Ти Бог? — запитав Девід.
— Я те, чим я є, — сказала Софія.
— Отже, Конолюб-Товстун був спроектованою назовні частиною мене, щоб допомогти мені уникнути болю від смерті Глорії?
— Маєш рацію, — сказала Софія.
— А де Глорія тепер? — запитав я.
— Лежить у могилі, — сказала Софія.
— Вона повернеться?
— Ніколи, — мовила Софія.
— Я думав, що безсмертя існує, — сказав я.
На це Софія нічого не відповіла.
— Ти можеш мені допомогти? — запитав я.
— Я вже допомогла тобі. Я допомогла тобі в 1974-му і тоді, коли ти намагався себе вбити. Я допомагаю тобі, відколи ти народився.
— Ти ВАЛІС? — запитав я.
— Я те, чим я є, — сказала Софія.
— Вона не завжди відповідає,— мовив я, повернувшись до Еріка і Лінди.
— Деякі запитання безглузді,— сказала Лінда.
— Чому ти не зцілиш Міні? — запитав Кевін.
— Я роблю те, що я роблю, — сказала Софія. — Я є тим, чим я є.
— Тоді ми не можемо тебе зрозуміти, — сказав я.
— Це ти зрозумів, — сказала Софія.
— Ти вічна, так? — запитав Девід.
— Так,— сказала Софія.
— Іти знаєш все? — запитав Девід.
— Так,— сказала Софія.
— Ти була Сіддхартхою? — запитав я.
— Так, — відповіла Софія.
— Ти вбивця і та, кого вбили? — запитав я.
— Ні,— мовила Софія.
— Просто вбивця? — запитав я.
— Ні?
— Тоді та, кого вбили?
— Я та, кого зранили і вбили, — сказала Софія. — Але я не вбивця. Я цілитель і зцілена.
— Але ж ВАЛІС вбив Міні, — сказав я.
На це Софія нічого не відповіла.
— Ти суддя світу? — запитав Девід.
— Так, — відповіла Софія.
— Коли розпочнеться суд? — запитав Кевін.
— Вас усіх судять від самого початку,— промовила Софія.
— І який твій вердикт щодо мене? — запитав я.
На це Софія нічого не відповіла.
— Хіба нам про це не повідомлять? — запитав Кевін.
— Так,— сказала Софія.
— Коли? — мовив Кевін.
На це Софія нічого не відповіла.
— Гадаю, наразі достатньо. Ви зможете поговорити з нею пізніше, — сказала Лінда. — Їй подобається сидіти поряд із тваринами; вона дуже любить тварин.
Лінда торкнулася мого плеча.
— Ходімо.
— Її голос — це той нейтральний голос штучного інтелекту, який звучить у моїй голові з 1974 року, — сказав я, коли ми рушили геть від дитини.
— Вона — комп’ютер, — хрипко сказав Кевін. — Саме тому й відповідає тільки на деякі запитання.
Ерік та Лінда обоє усміхнулися; Ми з Кевіном поглянули на Еріка. Міні умиротворено котився поряд із нами у своєму інвалідному візку.
— Це система ШІ,— мовив Ерік.— Штучного інтелекту.
— Термінал ВАЛІСА,— сказав Кевін.— Термінал входу-виходу головної системи ВАЛІС.
— Саме так,— сказав Міні.
— Зовсім не маленька дівчинка, — мовив Кевін.
— Я її народила, — сказала Лінда.
— Можливо, вам лише так здалося, — зауважив Кевін.
— Це штучний інтелект в тілі людини,— усміхаючись, сказала Лінда.— Її тіло живе, але не свідомість. Вона розумна, вона знає все. Однак її свідомість не жива в тому сенсі, у якому живі ми. Її не створили. Вона існувала завжди.
— Зверніться до Біблії,— сказав Міні.— Вона була з Творцем ще до того, як виникло творіння; вона була його улюбленицею і його радістю, його найдорожчим скарбом.
— Я розумію чому, — сказав я.
— Любити її не складно, — мовив Міні. — Її любило багато людей... як сказано в Книзі Мудрості. Тож вона увійшла в них і скеровувала їх, навіть зійшла разом із ними до в’язниці; вона ніколи не полишала тих, хто її любив або хто любить її зараз.
— Її голос звучить у людських судах, — пробурмотів Девід.
— Це вона знищила тирана? — запитав Кевін.
— Так,— сказав Міні.— У фільмі ми його назвали Феррісом Ф. Фремонтом. Однак ви знаєте, кого вона повалила й чию владу зруйнувала.
— Так, — сказав Кевін. Вигляд у нього був похмурий; я знав, що він думав про чоловіка в костюмі та краватці, який бреде південно-каліфорнійським пляжем, розгубленого чоловіка, який запитує себе, що ж трапилося, що пішло не так. Чоловіка, який і досі плекає стратегічні задуми.
Цар сліз, який врешті-решт змусив плакати усіх; щось завдало йому удару, а він, перебуваючи в омані, так і не зрозумів, що саме. Ми щойно розмовляли з цією особою, з цим дитям.
Дитям, яке було завжди.
Під час вечері в мексиканському ресторані, який розташовувався поряд із парком в центрі Сономи, я раптом усвідомив, що ніколи більше не побачу свого товариша Конолюба-Товстуна, і відчув великий смуток, біль утрати. Розумом я усвідомлював, що знову увібрав його в себе, повернувши навспак первинний процес проекції. Однак це все одно сповнювало мене смутком. Мені було приємно проводити з ним час і слухати його нескінченні розповіді, нескінченні оповіді про його інтелектуальні, духовні та емоційні пошуки. Пошуки, метою яких був не Ґрааль, а зцілення від рани, глибокої травми, яку йому завдала Глорія своїми іграми зі смертю.
Я почувався якось дивно від того, що Товстун більше не телефонуватиме мені й не приходитиме в гості. Він був такою звичною частиною мого життя, як і життя усіх наших спільних друзів. Мені було цікаво, що подумає Бет, коли чеки з аліментами більше не надходитимуть. Що ж, я подумав, що міг би перебрати ці витрати на себе; я міг би подбати про Крістофера. У мене було для цього достатньо грошей, і в певному сенсі я любив Крістофера не менше за його батька.
— Кепський настрій, Філе? — запитав мене Кевін. Тепер ми вже могли говорити без недомовок, оскільки залишилися втрьох; Лемптони підвезли нас до ресторану й поїхали, попросивши зателефонувати їм, коли закінчимо вечерю й будемо готові повернутися до їхнього просторого будинку.
— Ні, — сказав я. А тоді додав: — Думаю про Конолюба-Товстуна.
— Отже, ти приходиш до тями, — мовив Кевін, трохи помовчавши.
— Так, — я кивнув.
— Ти впораєшся,— трохи недоладно сказав Девід. Йому не так просто давався вияв почуттів.
— Ага,— мовив я.
— Як гадаєш, Лемптони божевільні? — запитав Кевін.
— Так, — відповів я.
— А як щодо цієї дівчинки? — мовив Кевін.
— Вона не божевільна,— сказав я.— Вона настільки ж не божевільна, як вони божевільні. Це парадокс. Двоє людей, у яких цілковито поїхав дах — навіть троє, якщо врахувати Міні, — породили абсолютно розумово здорового нащадка.