— Якщо я скажу... — почав було Девід.
— Тільки не кажи, що Бог робить так, що зі зла виходить добро,— мовив я.— Гаразд? Зробиш нам таку невелику послугу?
— Це найгарніша дитина, яку я будь-коли бачив,— пробурмотів Кевін собі під ніс.— Однак усі ті розпатякування, що вона комп’ютерний термінал... — він змахнув рукою.
— Ти ж сам це сказав,— мовив я.
— У ту мить це здавалося логічним, — сказав Кевін. — Але не тепер, коли я знову про це замислився. Коли поглянув на все з певної відстані.
— Ви думаєте про те саме, що і я? — запитав Девід. — Гадаю, нам варто сісти на літак Air California і повернутися до Санта-Ани. І то якнайшвидше.
— Лемптони не завдадуть нам шкоди, — мовив я.
Тепер я був у цьому переконаний. Дивно, що Міні, важкохвора людина, людина на порозі смерті, повернув мені впевненість у силу життя. З погляду логіки все мало би бути навпаки. Він мені дуже сподобався. Однак, як відомо, у мене схильність допомагати хворим або ж зраненим людям; мене до них притягує. Мій психіатр сказав мені ще багато років тому, що мені треба припинити це робити. А також оту іншу штуку.
— Я так нічого й не второпав, — сказав Кевін.
— Знаю, — погодився я. Чи ми й справді бачили Спасителя? Чи, можливо, ми просто бачили дуже розумну маленьку дівчинку, яку цілком могли натренувати давати хитромудрі відповіді троє метикуватих професіоналів, що задумали усю цю катавасію, щоб підняти ажіотаж навколо свого фільму й музики?
— Він вирішив набрати дивної форми, — сказав Кевін. — Подумати лишень, дівчинка. Це безумовно викличе спротив. Христос-жінка; Девіда, наприклад, це неабияк розлютило.
— Вона не сказала, що вона Христос, — мовив Девід.
— Але вона ним є, — сказав я.
Кевін із Девідом відірвалися від їжі й пильно втупилися в мене поглядами.
— Вона Свята Софія,— сказав я,— а Свята Софія є іпостассю Христа. Не важливо, визнала вона це чи ні. Вона просто виявила обережність. Зрештою, їй же відомо все; вона знає, що люди зможуть прийняти, а що ні.
— Ти можеш спиратися на всі ті дивовижі, які тобі довелося пережити в березні 1974 року, — сказав Кевін. — Щось вони та й доводять; вони доводять, що все це реальне. ВАЛІС існує. Ти й так це знав. Ти ж зустрічався з ним.
— Мабуть,— сказав я.
— А те, що знав і розповів Міні, узгоджувалося з тим, що знав ти, — сказав Девід.
— Угу, — мовив я.
— Але ти не впевнений, — сказав Кевін.
— Ми маємо справу з надскладною технологією,— сказав я. — Яку міг сконструювати Міні.
— Ти маєш на увазі передачу даних за допомогою мікрохвиль і все таке? — мовив Кевін.
— Так, — відказав я.
— Чисто технологічний феномен,— сказав Кевін.— Радикальний технологічний прорив.
— Використання людської свідомості як передавача,— сказав я.— Без електронного інтерфейсу.
— Можливо,— погодився Кевін.— Про це йшлося у фільмі. Важко сказати, що вони затіяли.
— Ви ж розумієте, — сказав Девід, — що якщо в них є потужне джерело енергії, яку вони можуть надсилати у формі променів на велику відстань, щось на кшталт лазерних променів...
— То вони можуть нас прикінчити, — сказав Кевін.
— Маєш рацію, — сказав я.
— Якщо ми почнемо варнякати, що не віримо їм, — мовив Кевін.
— Ми можемо просто сказати, що нам вже час повертатися до Санта-Ани, — запропонував Девід.
— Або ж можемо поїхати прямо звідси,— сказав я. — З ресторану.
— Наші речі, одяг, все, що ми взяли з собою в дорогу, у них у будинку, — сказав Кевін.
— До біса той одяг, — мовив я.
— Ти боїшся, що щось може трапитися? — запитав Девід.
Я задумався.
— Ні,— врешті сказав я.
У мене була довіра до тієї дитини. Також я довіряв Міні. Завжди доводиться на це покладатися, на свою інстинктивну довіру, або ж відсутність довіри. Зрештою насправді більше немає нічого, на що можна було б покластися.
— Я б хотів ще раз порозмовляти з Софією,— сказав Кевін.
— Я також,— мовив я.— Відповідь на наше запитання там.
— Шкода, що мені доводиться це казати, Філе, — мовив Кевін, кладучи руку мені на плече,— але насправді ми вже отримали дуже велику підказку. Та дитина одразу зробила так, що ти прийшов до тями. Ти перестав вважати, ніби ти двоє різних людей. Перестав вірити в Конолюба-Товстуна як окрему особу. Відколи померла Глорія, ще жодному терапевту або терапії не вдалося цього досягнути.
— Він має рацію,— лагідно мовив Девід.— Ми не полишали надії, але здавалося, що... Ну, ти розумієш. Що ти вже ніколи не видужаєш.
— «Видужаєш», — сказав я. — Це вона мене зцілила. Не Конолюба-Товстуна, а мене.
Вони мали рацію: трапилося диво зцілення, і ми всі знали, на що це вказувало. Ми всі троє це розуміли.
— Вісім років, — мовив я.
— Саме так, — сказав Кевін. — Навіть ще до того, як ми познайомилися. Вісім, курва, довгих йобаних років омани, болю, марних пошуків і блукань.
Я кивнув.
У моїй свідомості пролунав голос, який запитав: «Що ще тобі потрібно знати?»
Це були мої власні думки, мисленнєвий потік того, що колись було Конолюбом-Товстуном, який тепер знову став частиною мене.
— Ви ж усвідомлюєте, — сказав Кевін, — що Ферріс Ф. Фремонт спробує повернутися. Його владу повалила дитина — або ж те, від чийого імені говорить ця дитина, — але він повернеться, він ніколи не здасться. Битву виграно, але боротьба триває.
— Без цієї дитини... — мовив Девід.
— Ми програємо,— сказав я.
— Саме так, — сказав Кевін.
— Залишімося ще на день, — запропонував я, — і спробуймо знову порозмовляти з Софією.
— Це вже схоже на план, — задоволено сказав Кевін.
Наш невеликий гурт, «Товариство Ріпідон», дійшло згоди. Усі три члени.
Наступного дня в неділю ми отримали дозвіл порозмовляти з Софією на самоті, без супроводу інших, хоча Ерік та Лінда й попросили нас записати усе на плівку. Оскільки іншого вибору в нас не було, ми одразу погодилися.
Того дня землю осявали теплі сонячні промені, від яких тварини, що зібралися навколо нас, були схожими на гурт духовних послідовників; у мене було таке враження, ніби тварини слухали, чули й розуміли сказане.
— Я хочу поговорити з тобою про Еріка та Лінду Лемптон, — сказав я дівчинці, яка сиділа поруч із розгорнутою книжкою.
— Ти не влаштовуватимеш мені допит,— сказала вона.
— Але чи можу я дещо в тебе про них запитати? — мовив я.
— Вони хворі, — сказала Софія. — Однак вони не можуть завдати комусь шкоди, бо я їх контролюю. — Вона звела на мене свої велетенські темні очі. — Сядьте.
Ми слухняно всілися навпроти неї.
— Це я дала вам ваше гасло, — сказала вона. — Для вашого товариства; також я дала вам його назву. А тепер я повідомлю вам вашу місію. Ви підете у світ і будете проповідувати керигму[57], яку я на вас покладаю. Послухайте. Істинно говорю вам, що дні нечестивців закінчаться, і син людський сидітиме на престолі й вершитиме суд. Це трапиться з не меншою певністю, ніж певність у тому, що сонце й далі сходитиме. Жорстокий король боротиметься та зазнає поразки, попри всі свої хитрощі. Він програє, він вже програв і програватиме завжди, а ті, що поряд із ним, будуть відправлені у вирву темряви, де лишатимуться довіку.
Ви навчатимете людському слову. Навчатимете, що людина священна і що істинним богом, живим богом є сама людина. У вас більше не буде інших богів, окрім вас самих; дні, коли ви вірили в інших богів, тепер завершилися й завершилися назавжди.
Ви досягли мети вашого життя. Я тут, щоб вам це сказати. Не бійтеся, я вас захищатиму. Дотримуйтеся тільки одного правила: ви маєте любити одне одного так, як любите мене, і як я люблю вас, адже ця любов виходить від істинного бога, тобто від вас.
Попереду чекає час випробувань, омани та планів, оскільки жорстокий король, король сліз, не відмовиться від влади. Але ви відберете в нього владу; я надаю вам це право від свого імені, точнісінько так само, як одного разу вже надавала його раніше, коли жорстокий король царював, знищував і завдавав шкоди смиренним цього світу.
57