— Це пов’язано з його мертвим котом, — мовив Девід.
— Попросіть його повернутися, — сказав Ерік.
— Чому? — запитав я.
— Ми хочемо обговорити вашу участь у комуні, — сказав Ерік. — На нашу думку, «Товариство Ріпідон» має стати частиною великої комуни. Це ідея Брента Міні; її справді варто обговорити. Нам здається, що ви б чудово туди пасували.
— Покличу Кевіна, — сказав Девід.
— Еріку — мовив я,— ми повертаємося до Санта-Ани.
— Але у нас ще є час обговорити вашу участь у комуні, — зауважила Лінда. — Ваш літак відлітає аж о восьмій вечора, так же? Ви могли б з нами повечеряти.
— Вас сюди покликав ВАЛІС,— сказав Ерік Лемптон. — І ви поїдете, коли ВАЛІС вважатиме, що ви до цього готові.
— ВАЛІС вважає, що ми вже готові,— сказав я.
— Приведу-но я Кевіна, — сказав Девід.
— Я сам його приведу, — мовив Ерік.
Він минув мене з Девідом і рушив у напрямку Кевіна та дівчинки.
— Ви ще не можете повернутися на південь,— сказала Лінда, схрестивши руки на грудях. — Міні хоче обговорити з вами ще кілька справ. Не забувайте, що часу в нього обмаль. Сили швидко його полишають. Кевін і справді хоче запитати Софію про свого мертвого кота? Чим цей мертвий кіт такий важливий?
— Для Кевіна він дуже важливий, — сказав я.
— Саме так, — погодився Девід. — Для Кевіна смерть цього кота є символом усього, що зі всесвітом не гаразд. Він вірить, що Софія зможе йому це пояснити. Під «це» я маю на увазі «все, що не гаразд із всесвітом» — незаслужене страждання і втрати.
— Не думаю, що він насправді розмовляє про мертвого кота, — сказала Лінда.
— Але так і є, — мовив я.
— Ви погано знаєте Кевіна, — сказав Девід. — Можливо, він говорить і про щось інше, адже це його шанс врешті порозмовляти зі Спасителем, однак питання про мертвого кота, безумовно, одне з основних у їхній розмові.
— Гадаю, нам варто піти до Кевіна,— мовила Лінда, — і сказати йому, що він вже достатньо наговорився з Софією. Що ви маєте на увазі, коли кажете, що ВАЛІС вважає, ніби ви вже готові їхати? Це вам Софія сказала?
«Скажи їй, що вас турбує радіація»,— мовив голос у моїй голові. Це був голос штучного інтелекту, який Конолюб-Товстун чув від березня 1974 року. Я одразу його впізнав.
— Справа в радіації, — сказав я. — Вона... — Я завагався; тоді в моїй голові склалися лаконічні фрази.— Я наполовину осліп, — мовив я. — Мене вразив промінь рожевого світла; мабуть, то було сонце. Тоді я збагнув, що нам варто повернутися додому.
— ВАЛІС спрямував інформацію безпосередньо на вас, — сказала Лінда й одразу насторожилась.
Ти не знаєш.
— Я не знаю, — сказав я. — Однак після того я відчув себе якось по-іншому. Немов у мене в Санта-Ані була якась важлива справа. Ми знайомі з деякими людьми... Вони також могли б приєднатися до «Товариства Ріпідон». А ще до комуни. ВАЛІС навіяв їм візії; вони прийшли до нас у пошуках відповідей. Ми розповіли їм про фільм, про те, що бачили фільм, який зняв Матінка Гуска; вони всі його переглянули й багато що з нього зрозуміли. Мені здається, ми спонукали подивитися «Валіс» більше людей, аніж у нас було знайомих; мабуть, вони розповідають про нього своїм друзям. Мої контакти в Голлівуді — продюсери та актори, яких я знаю, й особливо люди з грошима — дуже зацікавилися тим, на що я звернув їхню увагу. Зокрема є один продюсер з MGM, який розглядає можливість фінансування наступного фільму Матінки Гуски, фільму зі значно більшим бюджетом; він каже, що йому уже дали добро.
Цей потік слів приголомшив мене самого; здавалося, ніби він виник нізвідки. У мене було таке враження, немов це говорив не я, а хтось інший, хтось, хто добре знав, що саме потрібно сказати Лінді Лемптон.
— Як звати цього продюсера? — запитала Лінда.
— Арт Роковей, — сказав я. Це ім’я виринуло в моїй свідомості, немов мені його підказали.
— Які фільми він продюсував? — мовила Лінда.
— Отой про ядерні відходи, які забруднили більшу частину центральної Юти, — сказав я. — Про цю катастрофу писали в газетах два роки тому, однак на телебаченні про неї боялися говорити; на них тиснув уряд. Тоді ще загинули всі вівці. Офіційне пояснення звучало, що це був нервово-паралітичний газ. Роковей зняв безкомпромісний фільм, у якому відверто викрив свідому байдужість влади.
— Хто зіграв там головну роль? — запитала Лінда.
— Роберт Редфорд, — сказав я.
— Що ж, нам таке було б цікаво, — мовила Лінда.
— Тому нам і потрібно повернутися на південь Каліфорнії, — сказав я. — У нас є кілька знайомих у Голлівуді, з якими треба порозмовляти.
— Еріку! — гукнула Лінда й подалася до свого чоловіка, який стояв поряд із Кевіном; він тримав Кевіна за руку.
Зиркнувши на мене, Девід подав сигнал, що нам варто піти за нею; ми втрьох підійшли до Кевіна та Еріка. Софія була неподалік, однак не звертала на нас уваги, і далі читаючи книжку.
Мене засліпив промінь рожевого світла.
— Боже мій, — зойкнув я.
Я зовсім нічого не бачив; я приклав руки до лоба, який болів і пульсував так, немов мав ось-ось тріснути.
— Що трапилося? — запитав Девід. У моїх вухах стояв низький гул, схожий на звук пилососа. Я розплющив очі, однак навколо не було нічого, окрім рожевого світла.
— Філе, з тобою все гаразд? — мовив Кевін.
Рожеве світло відступило. Ми сиділи в літаку. Однак заразом, накладені поверх сидінь літака, стін та інших пасажирів, виднілися пересохле брунатне поле, Лінда Лемптон і будинок, що стояв неподалік. Два місця, два часових проміжки.
— Кевіне, котра зараз година? — запитав я. Крізь ілюмінатор літака було видно лише темряву; вбудовані світильники над головами пасажирів були переважно увімкненими. Очевидно, зараз була ніч. Але заразом яскраве сонячне світло осявало брунатне поле, Лемптонів, Кевіна та Девіда. Двигуни літака видавали розмірений гул; я відчув, як мене нахилило вбік: літак повернув. Тепер я побачив крізь ілюмінатор багато далеких вогнів і усвідомив, що ми вже летіли над Лос-Анджелесом. Однак тепле денне сонячне світло й далі яскраво світило на мене.
— Сідаємо через п’ять хвилин, — сказав Кевін.
«Дисфункціонування часу», — усвідомив я.
Брунатне поле зникло. Ерік і Лінда Лемптони зникли.
Сонячне світло також зникло.
Інтер’єр літака навколо мене знов набув реальності. Девід сидів, читаючи книжку T. С. Еліота в м’якій палітурці. Кевін видавався напруженим.
— Ми вже майже на місці, — мовив я. — Це аеропорт округу Орендж.
Кевін мовчав. Він незграбно згорбився й сидів із похмурим, задумливим виглядом.
— Вони дозволили нам піти? — запитав я.
— Що? — Кевін роздратовано зиркнув на мене.
— Я щойно був там,— мовив я. Тепер спогади про події, які трапилися між тоді й зараз почали потроху проникати в мою свідомість. Заперечення Лемптонів і Брента Міні, передусім Брента Міні; вони благали нас не їхати, але нам таки вдалося звідти вирватися. І от тепер ми поверталися рейсом компанії Air California. Ми були в безпеці.
Міні та Лемптони об’єднали свої зусилля в спробі нас втримати.
— Ви ж нікому не розповісте про Софію? — запитала Лінда з тривогою в голосі.— Ви можете присягнутися, що мовчатимете?
Звісно, вони погодилися. Ця тривога була одним зі способів нападу, негативним способом. Другим, позитивним способом, було заохочення.
— Дивіться на це ось як, — сказав Ерік, висловлюючи також думку Міні, який, здавалося, і справді був страшенно засмучений тим, що «Товариство Ріпідон», хоч воно й було невеликим, вирішило їх полишити.— Це найважливіша подія в історії людства; ви ж не хочете залишитися сторонніми спостерігачами? Врешті-решт сам ВАЛІС вас обрав. Ми отримуємо буквально тисячі листів про фільм, однак, схоже, ВАЛІС виходив на зв’язок тільки з кількома з цих людей. Вашій групі дуже поталанило.
— Це Поклик, — сказав Міні до нас майже з благанням у голосі.