Уві сні ці слова викликали в мене справжній захват; здавалося, що це неймовірно важливе повідомлення. Коли я прокинувся вранці, то й досі міг бачити її чарівне обличчя й карі очі, які немов палали: такі великі очі, сповнені світла, дивного чорного світла, схожого на світло зірок. Вона дивилася на мене з великою любов’ю, але це була не сексуальна любов; це було те, що в Біблії названо люблячою добротою. Куди вона мене везла?
Увесь наступний день я намагався збагнути значення цих таємничих слів. Капці. Які асоціації виникали в мене з ранковою зорею?
Переглядаючи довідники (раніше я б сказав, «коли Конолюб-Товстун переглядав довідники»), я натрапив на інформацію, що Аврора — це латинське слово, яке означає персоніфікацію ранкової зорі. А це наштовхує на думку про Aurora Borealis або ж Полярне сяйво, яке схоже на вогонь святого Ельма, а саме такою на вигляд була Зебра, чи ВАЛІС. Ось що сказано про Полярне сяйво в енциклопедії «Британніка»:
Упродовж історії Полярне сяйво згадується в міфології ескімосів, ірландців, англійців, скандинавів та інших народів; зазвичай його вважали проявом чогось надприродного... Північногерманські племена бачили у ньому розкішну красу щитів валькірій (жінок-воїнів).
Чи означало це — чи це хотів сказати мені ВАЛІС? — що маленька Софія накинеться на світ як «жінка-воїн»? Можливо.
А як щодо капців? Мені спала на думку лише одна асоціація, проте цікава. Емпедокл, учень Піфагора, який розповів усьому загалу, що пам’ятає свої минулі життя, і який казав у приватних розмовах з друзями, що він Аполлон, ніколи не помер у звичному сенсі цього слова; просто одного дня його золоті капці знайшли біля вершини вулкану на горі Етна. Тож Емпедокл, як і Ілля, подався на небеса в тілесній формі, або ж стрибнув у вулкан. Гора Етна височіє в найсхіднішій частині Сицилії. У часи Римської імперії слово «аврора» буквально означало «схід». Можливо, ВАЛІС натякав водночас на самого себе та нове народження, на вічне життя? Чи я...
Задзвонив телефон.
— Вітаю, — сказав я, знявши слухавку.
Почувся голос Еріка Лемптона. Він звучав якось покручено, немов старий корінь, корінь, що всихає.
— Маємо вам дещо повідомити. Нехай це зробить Лінда. Зачекайте хвильку.
Поки я стояв, стискаючи в руці мовчазну слухавку, мене охопив сильний страх. Тоді я почув голос Лінди Лемптон, він звучав глухо й монотонно. Уві сні йшлося про неї, усвідомив я. Лінда Ронштадт, Лінда Лемптон.
— Що трапилося? — запитав я, оскільки не міг розібрати, що вона казала.
— Дівчинка померла,— сказала Лінда Лемптон.— Софія.
— Як? — запитав я.
— Міні її вбив. Ненароком. Тут поліція. Поцілив у неї лазером. Він намагався...
Я поклав слухавку.
Майже одразу телефон задзвонив знову. Я зняв слухавку та привітався.
— Міні намагався передати якомога більше інформації...
— Дякую, що повідомили,— мовив я. Хоч як божевільно це звучить, але я відчув не смуток, а гострий гнів.
— Він випробовував передачу інформації за допомогою лазера, — сказала Лінда. — Ми всім телефонуємо. Самі нічого не можемо зрозуміти; якщо Софія була Спасителем, як вона могла померти?
Померла у два роки, усвідомив я. Неможливо.
Я знову поклав слухавку й сів. За якийсь час я зрозумів, що та жінка зі сну, яка їхала в машині і співала, була Софією, тільки дорослою, такою, якою б одного дня стала. Темні очі, наповнені світлом, життям і вогнем.
Тим сном вона прощалася зі мною.
Розділ 14
У газетах і на телебаченні з’явилися репортажі про смерть доньки Матінки Гуски. Оскільки Ерік Лемптон був рок-зіркою, то журналісти, звісно ж, натякали, ніби тут ішлося про якісь темні справи, імовірно, про недбалий догляд, наркотики чи якісь мутні штуки загалом. Спочатку показали обличчя Міні, тоді кілька епізодів з фільму «Валіс», в одному з яких на мить з’явився схожий на фортецю міксер.
Через два-три дні про цю подію вже забули. Екрани телевізорів заповнювали інші жахи. Відбувалися інші трагедії. Як і завжди. У західному Лос-Анджелесі пограбували крамницю алкогольних напоїв, а продавця застрелили. У будинку для літніх людей, де панували неналежні умови, помер якийсь старий. На шосе Сан-Дієго зіштовхнулися три автівки й вантажівка, що перевозила лісоматеріали, вантажівка заглухла та загорілася.
Світ рухався далі, як і завжди.
Мене опосіли думки про смерть. Не про смерть Софії Лемптон, а про смерть загалом, а тоді, крок за кроком, про мою власну смерть.
Власне, я про неї не думав. Це робив Конолюб-Товстун.
Одного вечора, коли він сидів у м’якому кріслі в моїй вітальні з келихом коньяку в руці, то задумливо сказав:
— Усе це стало підтвердженням того, що ми й так знали. Маю на увазі її смерть.
— Що саме ми знали? — запитав я.
— Що вони божевільні.
— Батьки божевільні. Але не Софія, — мовив я.
— Якби вона була Зеброю, — сказав Товстун, — то заздалегідь знала б, що Міні напартачить зі своїм лазерним обладнанням. Вона могла б цьому завадити.
— Звісно, — сказав я.
— Це правда, — мовив Товстун. — Вона б про це знала, до того ж... — він вказав на мене пальцем, у його голосі звучав тріумф, торжество перемоги. — Вона була б здатна цьому запобігти. Погоджуєшся? Якщо вона могла повалити тиранію Ферріса Ф. Фремонта...
— Годі вже, — сказав я.
— Від самого початку тут ішлося не про що інше, як про високорозвинену лазерну технологію,— тихо мовив Товстун.— Міні навчився передавати інформацію за допомогою лазерних променів, використовуючи мозок людей як передавач і без використання електронного інтерфейсу. Росіяни теж так можуть. А ще для цього можна використовувати мікрохвильовий діапазон. Мабуть, у березні 1974 року я ненароком перехопив одну з передач Міні; вона мене опромінила. Ось чому мій тиск злетів вгору, а домашні тварини померли від раку. Саме від цього вмирає Міні; від радіації, спричиненої його власними експериментами.
Я промовчав, бо не мав чого сказати.
— Мені дуже шкода, — сказав Товстун. — З тобою все буде гаразд?
— Звісно, — мовив я.
— Зрештою, — сказав Товстун, — у мене так і не було нагоди порозмовляти з нею як слід, принаймні не так детально, як порозмовляли ви; другого разу, коли вона повідомила нам — «Товариству» — нашу місію, мене вже там не було.
«І як тепер бути з нашою місією?», — запитав я сам у себе.
— Товстуне,— мовив я,— ти ж не намагатимешся знову вкоротити собі віку? Через її смерть?
— Ні,— сказав він.
Я йому не вірив. Все було як на долоні. Я знав його, навіть краще, ніж він знав себе. Смерть Глорії, Бет, яка його полишила, смерть Шеррі... Після смерті Шеррі його врятувало лише те, що він вирішив податися на пошуки «п’ятого Спасителя», а тепер надія на успіх зникла. Що йому ще залишалося?
Товстун спробував усе, однак в усьому зазнав невдачі.
— Можливо, тобі варто знову відвідувати Моріса? — запитав я.
— Він скаже «і я серйозно»,— ми обоє розсміялися. — «Я хочу, щоб ти склав список із десяти речей, які прагнеш зробити понад усе на світі; хочу, щоб ти все добре обдумав і записав їх на аркуші паперу, і я серйозно!»
— Що ти хочеш зробити? І я серйозно, — сказав я.
— Знайти її, — мовив Товстун.
— Кого? — запитав я.
— Не знаю,— сказав Товстун.— Ту, що померла. Ту, яку я ніколи більше не побачу.
«У цій категорії надто багато людей, — сказав я про себе. — Вибач, Товстуне, твоя відповідь надто загальна».
— Мені варто поїхати у «Всесвітнє туристичне бюро»,— пробурмотів Товстун собі під ніс,— і ще раз порозмовляти з тією жінкою. Про Індію. Мені здається, що Індія саме те місце.
— Те місце для чого?
— Місце, де буде він, — мовив Товстун.
Я нічого не відказав. Не бачив сенсу. Божевілля Товстуна повернулося.
— Десь же він є, — сказав Товстун. — Я знаю, що він є, прямо зараз. У якомусь закутку світу. Так сказала мені Зебра. «Свята Софія народиться знову; вона не...»