— Хочеш, я скажу тобі правду? — перебив його я.
Товстун закліпав очима.
— Звісно, Філе.
— Немає ніякого Спасителя,— сказав я суворим голосом. — Свята Софія не народиться знову, Будда не в парку, Головний Аполлон не має наміру от-от повернутися. Второпав?
Мовчанка.
— П’ятий Спаситель... — знову обережно почав Товстун.
— Дай спокій,— мовив я.— Ти псих, Товстуне. Ти такий само божевільний, як Ерік і Лінда Лемптони. Ти не менш божевільний за Брента Міні. Ти вже вісім років не дружиш з головою, відколи Глорія викинулася з будівлі Синанону і перетворила себе на сендвіч із яєчнею. Змирися і забудь. Гаразд? Можеш таке зробити заради мене? Можеш таке зробити заради нас усіх?
— Отже, ти погоджуєшся з Кевіном, — врешті мовив Товстун тихим голосом.
— Так, — сказав я. — Я погоджуюся з Кевіном.
— Тоді навіщо мені це продовжувати? — тихо запитав Товстун.
— Я не знаю, — сказав я. — І насправді мені байдуже. Це твоє життя і твоя справа, не моя.
— Зебра не могла мені збрехати, — мовив Товстун.
— Немає ніякої «Зебри», — сказав я. — Це ти сам. Хіба не впізнаєш самого себе? Це ти і тільки ти. Ти просто проектуєш назовні прагнення, які залишилися без відповіді, свої незадоволені бажання, які зосталися після того, як Глорія вкоротила собі віку. Ти не міг заповнити цей вакуум реальністю, тому заповнив його фантазіями; це була психологічна компенсація за безплідне, змарноване, порожнє, сповнене болю життя, і я не розумію, чому ти, курва, не можеш врешті з цим змиритися й зупинитися; ти як кіт Кевіна — ти дурний. Цим все починається і цим закінчується. Розумієш?
— Ти позбавляєш мене надії.
— Я зовсім нічого тебе не позбавляю, оскільки нічого й немає.
— Усе й справді так? Ти так вважаєш? Справді?
— Я знаю, що це так, — сказав я.
— На твою думку, мені не варто його шукати!
— І де ж ти в біса його шукатимеш? Ти й гадки не маєш, ані найменшої гадки, де він може бути. Він може бути в Ірландії. Він може бути в Мехіко. Він може бути в Анагаймі в Диснейленді; еге ж, можливо, він працює в Диснейленді, орудуючи мітлою. Як ти його впізнаєш? Ми всі гадали, що Спаситель Софія; ми вірили в це аж до того дня, коли вона померла. Вона говорила як Спаситель. У нас були всі докази; на це вказували всі знаки. У нас був фільм «Валіс», таємне послання з двох слів, Лемптони й Міні. Їхня розповідь узгоджувалася з твоєю; все пасувало. А тепер ми маємо ще одну мертву дівчину, яка лежить у ще одній труні глибоко під землею — разом з іншими це вже три. Троє людей, які померли ні за що. Ти в це вірив, я в це вірив, Девід у це вірив, Кевін у це вірив, і Лемптони в це вірили; особливо в це вірив Міні, його віри було достатньо, щоб ненароком її вбити. Тож це кінець. Кінець того, що ніколи не мало б розпочатися, якби клятий Кевін не побачив той фільм! Тож іди і вбий себе. До біса з усім цим.
— Я все ще міг би...
— Не міг би, — промовив я. — Ти його не знайдеш. Я знаю. Дозволь сформулювати тобі це якомога простіше, щоб ти міг зрозуміти. Ти думав, що Спаситель зможе повернути Глорію, так же? Він чи вона цього не зробили; тепер вона також мертва. Замість того, щоб... — я капітулював.
— Тоді справжнє ім’я релігії — смерть, — сказав Товстун.
— Її таємне ім’я, — погодився я. — Ти все второпав. Ісус помер; Асклепій помер — вони вбили Міні навіть у гірший спосіб, аніж Ісуса, але всім до цього байдуже; ніхто навіть не пам’ятає. Вони винищували катарів десятками тисяч у південній Франції. Під час Тридцятилітньої війни загинули сотні тисяч як протестантів, так і католиків — це було взаємне винищення. Справжнім ім’ям для цього є смерть, а не Бог, Спаситель чи любов — смерть. Кевін має рацію щодо свого кота. Воно все в тому мертвому котові. Великий Суддя не може дати відповідь на запитання Кевіна: «Чому мій кіт загинув?» Відповідь: «Звідки мені, курва, знати». Відповіді немає, є лише мертва тварина, яка просто хотіла перейти на інший бік вулиці. Ми всі тварини, які хочуть перейти на той бік вулиці, тільки щось скошує нас напівдорозі, щось, чого ми навіть не помітили. Запитай у Кевіна. «Твій кіт був дурним». А хто створив цього кота? Чому він створив його дурним? Чи кіт навчився чогось через свою смерть, і якщо так, то чого саме він навчився? Чи Шеррі навчилася чогось, померши від раку? Чи Глорія навчилася чогось...
— Гаразд, досить, — сказав Товстун.
— Кевін має рацію, — мовив я. — Йди й потрахайся з кимось.
— З ким? Вони всі мертві.
— Є й інші. Які досі живі. Трахни її, перш ніж вона помре, перш ніж ти сам помреш або ще хтось, якась людина чи тварина. Ти сам сказав: всесвіт ірраціональний, оскільки розум, що стоїть за ним, ірраціональний. Ти ірраціональний і ти сам це знаєш. Я теж ірраціональний. Ми всі такі, і нам це відомо, на певному рівні. Я б написав про це книжку, але ніхто не повірить, що група людей може бути й поводитися настільки ірраціонально, як ми.
— Вони мали б це вже знати,— сказав Товстун.— Після того, що виробили Джим Джоунс і дев’ятсот інших людей у Джоунстауні.
— Їдь звідси, — сказав я. — Поїдь у Південну Америку. Або повернися в Соному та приєднайся до комуни Лемптонів, якщо вони ще не поставили хрест на цій ідеї, у чому я сумніваюся. Божевіллю властива власна динаміка: воно не зупиняється.— Підвівшись, я підійшов до нього й приставив руку йому до грудей. — Та дівчина мертва, Глорія мертва, і ніщо її не поверне до життя.
— Іноді мені сниться...
— Я викарбую це на твоїй могильній плиті.
Отримавши паспорт, Товстун полишив Сполучені Штати й полетів до Люксембурга рейсом авіакомпанії Icelandic Airlines, бо це був найдешевший спосіб. Ми отримали від нього листівку, яку він відправив під час зупинки в Ісландії, а ще через місяць — листа із міста Мец у Франції. Мец розташований на кордоні з Люксембургом; я знайшов його на мапі.
У Меці — який сподобався йому своєю мальовничістю, — він зустрів дівчину й чудово провів із нею якийсь час, аж поки вона не поцупила в нього половину грошей, які Товстун мав із собою. Він надіслав нам її фотографію; вона дуже гарненька, трохи нагадала мені Лінду Ронштадт, у неї така сама форма обличчя та зачіска. Це була остання фотографія, яку він надіслав, бо незабаром дівчина вкрала і його фотокамеру. Вона працювала в книгарні. Товстун так ніколи й не сказав нам, чи йому вдалося з нею переспати. З Меца він подався в Західну Німеччину, де американський долар був майже нічого не вартий. Він умів читати й трохи розмовляти німецькою, тож жилося йому там порівняно легко. Однак тепер він писав нам дедалі рідше, а потім листи й взагалі перестали надходити.
— Якби йому вдалося переспати з тією француженкою, — сказав Кевін, — він би оклигав.
— Наскільки ми можемо судити, так і трапилося, — сказав Девід.
— Якби він переспав із нею, то повернувся б додому в здоровому глузді, — мовив Кевін. — Але його тут немає, тому, очевидно, що в них не склалося.
Минув рік. Одного дня я отримав від нього телеграфне поштове повідомлення; Товстун повернувся літаком до Сполучених Штатів, до Нью-Йорка. У нього там є кілька знайомих. Він повідомляв, що прилетить до Каліфорнії, щойно одужає від мононуклеозу. Він підчепив його в Європі.
— Але чи вдалося йому знайти Спасителя? — запитав Кевін. У повідомленні про це не згадувалося. — Він би написав, якби знайшов. Це точнісінько так само, як і з тією француженкою. Ми б уже знали.
— Принаймні він не помер,— сказав Девід.
— Все залежить від того, як розуміти слово «помер», — мовив Кевін.
Тим часом мої справи йшли добре; тепер мої книжки вже непогано продавалися — у мене було більше грошей, аніж ідей, на що їх витратити. Власне, справи йшли добре в усіх нас. Девід відкрив тютюнову крамницю в міському торговельному центрі, який був одним із найвишуканіших торговельних центрів в усьому окрузі Орендж; нова подружка Кевіна ставилася до нього й усіх нас із ніжністю і тактом, поблажливо сприймаючи наше вбивче почуття гумору, особливо почуття гумору Кевіна. Ми розповіли їй усе про Товстуна та його пошуки, зокрема й про француженку, яка обібрала його майже до нитки, поцупивши навіть фотокамеру Pentax. Вона з нетерпінням чекала нагоди з ним познайомитися, а ми з нетерпінням чекали на його повернення. «На його розповіді, фотографії і, можливо, навіть подарунки!»,— казали ми собі.