А тоді надійшло друге телеграфне повідомлення. Цього разу із Портленда, штат Ореґон. Там було написано:
КОРОЛЬ ФЕЛІКС
І більш нічого. Лише ці два приголомшливих слова. «Ну і?» — подумав я. Він його знайшов? Чи це те, що він хоче нам повідомити? Невже «Товариство Ріпідон» знову збереться на пленарне засідання після такої довгої перерви?
Навряд чи це було для нас важливим. Ми вже майже забули про цю історію, як усі разом, так і кожен окремо. Це була частина нашого життя, яку ми воліли забути. Надто багато болю; надто багато надій, які зазнали краху.
Коли Товстун прилетів у LAX, що є скороченим позначенням аеропорту Лос-Анджелеса, ми зустріли його вчотирьох: я, Кевін, Девід і гарненька подружка Кевіна Джинджер, висока дівчина з білявим волоссям, яке було заплетене в коси впереміш зі стрічками, колоритна панночка, якій подобалося здійснювати довгі нічні мандрівки автомобілем, щоб випити ірландської кави в якомусь богом забутому ірландському барі.
Ми вешталися терміналом серед натовпу й неквапливо перемовлялися, коли раптом разом із гуртом інших пасажирів до нас вийшов Конолюб-Товстун. Він шкірився, тримаючи в руці портфель. Наш друг повернувся додому. Він мав на собі костюм і краватку, елегантний костюм зі східного узбережжя, який відповідав найновішій моді до найдрібнішої деталі. Цей елегантний одяг нас приголомшив. Мабуть, ми очікували побачити якісь змарнілі рештки людини з порожнім поглядом, які насилу могли брести коридором.
Обійнявшись і познайомивши їх із Джинджер, ми запитали, як йому велося.
— Непогано, — сказав Товстун.
Ми пообідали в ресторані фешенебельного готелю, що був неподалік. З якоїсь причини розмовляли ми мало. Товстун видавався зануреним у себе, хоч не можна було сказати, що він справді пригнічений. «Мабуть, втомлений», — вирішив я. Подорож була довгою, це було написано на його обличчі. Такі речі складно не помітити. Вони залишають по собі слід.
— Що в портфелі? — запитав я, коли після їжі нам принесли каву.
Відсунувши вбік тарілки, Товстун поклав портфель на стіл і відкрив його; виявилося, що той замкнений на ключ. Всередині були папки із брудно-жовтого паперу, і, покопирсавшись у купі, він взяв у руки одну з них. Папки були пронумеровані. Він ще раз її оглянув, аби впевнитись, що це саме та, яка йому потрібна, а тоді простягнув її мені.
— Заглянь всередину, — сказав він, злегка посміхаючись. Так посміхаються, коли дають комусь подарунок, якому, як ви знаєте, людина безумовно зрадіє, і вона починає розгортати його прямо на ваших очах.
Я відкрив папку. Всередині були глянцеві фото 8 на 10 дюймів, очевидно, професійно зроблені; вони були схожими на фотографії, які виготовляють рекламні відділи кіностудій.
На фото була давньогрецька ваза, на якій було зображено постать чоловіка, у якому ми впізнали Гермеса.
Ваза була прикрашена витким орнаментом у формі подвійної спіралі, виведеним червоною емаллю на чорному тлі. Молекула ДНК. Не розпізнати її було складно.
— Їй дві тисячі триста чи дві тисячі чотириста років,— сказав Товстун.— Не фотографії, а кратеру[59], кераміці.
— Горщик, — сказав я.
— Я бачив її в музеї в Афінах. Вона автентична. Це не просто моя думка; я недостатньо кваліфікований, щоб таке вирішувати; її автентичність була встановлена музейними експертами. Я розмовляв з одним із них. Раніше він не усвідомлював, чим саме був цей орнамент, і дуже зацікавився, коли я почав з ним це обговорювати. Вази такої форми, кратери, пізніше використовували для хрестильних купіль. Це одне з тих грецьких слів, які зринули в моїй свідомості у березні 1974 року, «кратер». Я чув, що воно пов’язане з іншим грецьким словом — poros. Словосполучення poros krater буквально означає «купіль із вапняку».
Сумнівів тут бути не могло; цей орнамент, що з’явився задовго до християнства, був подвійною спіраллю Кріка та Вотсона, моделлю, яку вони врешті відкрили після стількох помилкових припущень, після довгого кропіткого експериментування. І ось вона була тут, відтворена точно й безпомильно.
— І? — сказав я.
— Це так звані «сплетені змії кадуцея». Першопочатково кадуцей, що є символом медицини, був жезлом — не Гермеса, а... — Товстун взяв паузу, його очі палали, — Асклепія. Він має дуже специфічне значення, поряд із тим, що символізує мудрість, на що натякають змії; він вказує на те, що його власник є священною особою, яку краще не займати... Саме тому його й носив Гермес, посланець богів.
Якийсь час ми всі поринули в мовчанку.
Кевін хотів був сказати щось саркастичне, видати одну зі своїх колючих дотепностей, але не зробив цього; він просто сидів і мовчав.
— Яка краса! — сказала Джинджер, розглядаючи глянцеві фотографії.
— Найвеличніший лікар в усій людській історії,— мовив до неї Товстун.— Асклепій був засновником грецької медицини. Римський імператор Юліан, якого ми знаємо як Юліана-відступника, бо він відрікся від християнства, вважав Асклепія Богом або одним із богів; Юліан поклонявся йому. Якби йому поклонялися й далі, уся історія західного світу докорінно б змінилася.
— Ти все не можеш вгомонитися,— сказав я Товстунові.
— Ні, — погодився зі мною Товстун. — Ніколи. Я маю намір повернутися, просто закінчилися гроші. Коли зберу необхідну суму, то подамся туди знову. Тепер я знаю, де потрібно шукати. На грецьких островах. Лемнос, Лесбос, Крит. Особливо на Криті. Мені снилося, що я спускався в ліфті, — власне, я бачив цей сон двічі, — і ліфтер декламував поезію. Також там була величезна тарілка спагетті, у яке була встромлена виделка з трьома зубцями, тобто тризуб... Вона символізує нитку Аріадни, за допомогою якої та вивела Тесея з лабіринту під Міносом, коли він убив Мінотавра. Мінотавр як наполовину людина, а наполовину тварина є чудовиськом, що, на мою думку, уособлює божевільне божество Самаеля, фальшивого деміурга системи гностиків.
— Оте телеграфічне повідомлення з двох слів, — сказав я. — КОРОЛЬ ФЕЛІКС.
— Я не знайшов його,— мовив Товстун.
— Зрозуміло, — сказав я.
— Але він десь є,— мовив Товстун.— Я впевнений. І ніколи не відмовлюся від пошуків.
Він склав фотографії назад у папку, сховав її в портфель і знову його закрив.
Зараз він у Туреччині. Він надіслав нам листівку, на якій було зображено мечеть, що колись була величним християнським собором. Він називався Собором святої Софії, або ж Ая-Софії, і був одним із чудес світу, хоча в Середньовіччі його дах провалився, і собор довелося відбудовувати. План будови цієї унікальної конструкції можна знайти майже в кожному хорошому посібнику з архітектури. Коли дивишся на нього, то здається, що центральна частина собору повисла в повітрі, так немов вона зноситься на небеса; у будь-якому разі саме таке враження хотів передати римський імператор Юстиніан, коли його будував. Він особисто наглядав за процесом будівництва і особисто дав собору ім’я, що є кодовим ім’ям Христа.
Ми ще отримаємо звістку від Конолюба-Товстуна. Так каже Кевін, а я довіряю його думці. Кевін мав би знати. Поміж нас усіх у Кевіні найменше ірраціональності і, щонайважливіше, найбільше віри. Минуло чимало часу, перш ніж я це про нього збагнув.
Віра — дивна річ. Вона за визначенням стосується того, що ти не можеш довести. Наприклад, вранці минулої суботи мій телевізор був увімкнутим; я його не особливо й дивився, оскільки суботніми ранками там не показують нічого, окрім шоу для дітлахів, та й у будь-якому разі я не дивлюся телебачення вдень. Інколи мені здається, що воно зменшує мою самотність, тож я вмикаю телевізор, щоб він просто працював на задньому фоні. Так чи інакше, минулої суботи показували звичний рекламний блок, і з якоїсь причини в один момент він привернув мою увагу; я припинив робити те, чим займався, і повністю зосередився.
59