Нам подобалося провокувати Товстуна на такі теологічні дискусії, оскільки він завжди сердився, свято вірячи, ніби те, що ми говорили на цю тему, мало значення — власне, що сама ця тема мала значення. Вже тоді у нього зовсім поїхав дах. Нам подобалося розпочинати такі суперечки якоюсь побіжною ремаркою: «Що ж, сьогодні на шосе Бог виписав мені штраф» або чимось схожим. Ловлячись на цю наживку, Товстун одразу брався за справу. Ми часто гайнували час у такий приємний спосіб, піддаючи Товстуна нешкідливим тортурам. Коли ми йшли від нього, то додатково тішилися з того, що він усе це запише у свій щоденник. Звісно ж, у щоденнику він завжди брав над нами гору.
У нас не було потреби заманювати Товстуна в ці дискусії пустопорожніми запитаннями на кшталт: «Якщо Богу під силу будь-що, то чи здатний він створити такий широкий рів, що сам не зможе його перескочити?» У нас була ціла купа справжніх запитань, на які Товстун не мав відповіді. Наш товариш Кевін завжди розпочинав свій наступ з того самого. «А як щодо мого мертвого кота?» — запитував Кевін. Кілька років тому Кевін вивів свого кота на вечірню прогулянку. Він був таким телепнем, що не взяв кота на повідець, тож кіт вискочив на дорогу й потрапив прямісінько під передні колеса авто, яке там саме проїжджало. Коли він підібрав тільце кота з асфальту, той ще був живим, з кожним подихом із нього виривалася кривава піна, і він незмигно дивився на Кевіна сповненим жаху поглядом. Кевін любив говорити: «У Судний день, коли я постану перед величним суддею, то скажу: „Зачекай хвильку“, — а тоді миттю дістану з-під пальта свого мертвого кота. „Як ти поясниш ось це?“ — запитаю я». До того часу, як любив казати Кевін, кіт вже задерев’яніє, мов сковорідка; він триматиме його за ручку, тобто за хвіст, і чекатиме на відповідь, яка могла б його задовільнити.
— Тебе не задовільнить жодна відповідь, — сказав Товстун.
— Жодна відповідь, на яку ти спроможний,— відказав Кевін, шкірячись.— Гаразд, отже, Бог врятував життя твого сина; чому ж тоді він не зробив так, щоб мій кіт вибіг на дорогу на п’ять секунд пізніше? Або хоча б на три секунди? Це вимагало б занадто великих зусиль з його боку? Звісно, кіт, мабуть, просто не має значення.
— Знаєш, Кевіне,— якось зауважив я,— ти міг би й взяти кота на повідець.
— Ні, — мовив Товстун. — Він має рацію. Мені це давно не дає спокою. Для нього кіт є символом всього того, що він не розуміє у всесвіті.
— Я все чудово розумію,— з гіркотою мовив Кевін — я просто думаю, що це повний пиздець. Бог або безсилий, або тупуватий, або йому просто начхати. Чи все це разом. Він жорстокий, тупий і слабкий. Мабуть, розпочну свою власну екзегезу.
— Але ж Бог із тобою не розмовляє, — сказав я.
— А знаєш, хто розмовляє з Конем? — запитав Кевін. — Хто насправді розмовляє з Конем посеред ночі? Люди з планети Придуркувата. Коню, як там називається та мудрість Божа? Свята що?
— Ая-Софія[7],— обережно відказав Кінь.
— А як сказати Ая-Дурепа? Свята Дурепа?
— Hagia Moron[8],— мовив Кінь. Для нього капітуляція зажди була формою захисту. Moron — це грецьке слово, як і Ая. Я вичитав це, коли шукав, як пишеться слово оксюморон.
— За винятком того, що суфікс -on — це закінчення середнього роду, — докинув я.
Це допоможе вам зрозуміти, чим зазвичай завершувались наші теологічні дискусії. Троє малопоінформованих людей, що не погоджуються одне з одним. До нас також часто приєднувався Девід, наш товариш римо-католицького віросповідання, та Шеррі, дівчина, яка вмирала від раку. У неї почалася ремісія, і її виписали з лікарні. До певної міри її здатність чути та бачити зазнала непоправної шкоди, однак в усьому іншому здавалося, що з нею все гаразд.
Товстун, звісно, використав цей факт як аргумент на користь Бога й Божої любові, яка здатна нас зцілити. Так само вчинив Девід і, безумовно, сама Шеррі. Для Кевіна її ремісія була дивом радіаційної терапії й хіміотерапії, а також везіння. Окрім цього, як він нам потайки повідомив, ремісія була тимчасовою. Шеррі могла знову захворіти будь-якої миті. Кевін похмуро натякнув, що наступного разу, коли вона занедужає, на ремісію вже не варто розраховувати. Іноді нам здавалося, ніби він сподівався, що все трапиться саме так, оскільки це б підтвердило його думку про всесвіт.
В основі того мішка словесних вивертів, до яких вдавався Кевін, лежало переконання, що всесвіт складається зі страждань і ворожості та що врешті-решт він усіх доконає. Він ставився до всесвіту так, як більшість людей ставиться до неоплаченого рахунку: зрештою тебе змусять заплатити. Всесвіт викочував тебе назовні, дозволяв трохи наїстися біди й настукати собі гуль на лобі, а тоді знову закочував тебе всередину. Кевін повсячкас очікував, що цей процес має от-от розпочатися з ним, зі мною, з Девідом і особливо з Шеррі. Що стосується Конолюба-Товстуна, то Кевін вважав, що той не сплачував свої рахунки вже багато років; Товстун віддавна був у тій частині циклу, коли тебе закочують назад. Він вважав Товстуна не просто потенційно приреченим, а фактично приреченим.
Товстуну вистачило розуму не обговорювати Глорію Кнудсон і її смерть у присутності Кевіна. Якби він це зробив, Кевін додав би її до свого мертвого кота. І говорив би, що діставатиме її з-під свого пальта в Судний день разом із котом. Оскільки Девід був католиком, то завжди врешті-решт зводив усе зло до свободи волі людини. Він дратував навіть мене. Якось я запитав його, чи той факт, що Шеррі захворіла на рак, також був виявом свободи волі, адже знав, що Девід уважно стежив за всіма найновішими теоріями в царині психології, а тому обов’язково припуститься помилки й стверджуватиме, ніби Шеррі підсвідомо хотіла захворіти, тому й вимкнула свою імунну систему — саме такі погляди були поширені у психологічних колах того часу. І звісно ж, Девід купився на приманку й сказав саме це.
— Тоді чому її стан покращився? — запитав я. — Вона підсвідомо захотіла одужати?
Це спантеличило Девіда. Якщо він приписував хворобу її власній свідомості, то тепер мусив пояснити ремісію цілком земними, а не надприродними чинниками. Бог був до цього зовсім непричетним.
— К.С. Льюїс сказав би... — почав було Девід, однак його слова одразу розлютили Товстуна, який також був присутній під час розмови. Його бісило, коли Девід покликався на К.С. Льюїса, щоб підкріпити свої невигадливі ортодоксальні погляди.
— Можливо, Шеррі обіграла Бога, — сказав я. — Він хотів, щоб вона захворіла, а вона боролася, щоб одужати.
Було очевидно, що Девід стверджуватиме, ніби Шеррі захворіла на рак з невротичних мотивів, оскільки її життя було в повному лайні, однак тут втрутився Бог і врятував її; саме тому, передбачаючи таку реакцію, я й розвернув цей аргумент догори дригом.
— Ні, сказав Товстун. — Все якраз навпаки. Приблизно так, як і тоді, коли він мене зцілив.
На щастя, Кевіна не було поруч. Він не вважав, що Товстуна хтось зцілив (як, врешті, і всі ми), а навіть якщо й зцілив, то це був не Бог. До речі, це той тип логіки, який нищівно критикував Фройд: структуру з двох тверджень, які заперечують одне одного. Фройд вважав, що така структура була виявом раціоналізації. Скажімо, людину звинувачують у тому, що вона вкрала коней, на що та відповідає: «Я не краду коней, та й у будь-якому разі ваш кінь занадто немічний». Якщо задуматися над логікою такого твердження, то можна розгледіти справжній мисленнєвий процес, що лежить у його основі. Друге твердження не підкріплює перше. Так тільки здається на перший погляд. Щодо наших нескінченних теологічних дискусій, початок яким поклала гадана зустріч Товстуна з божественним, така структура з двох тверджень, що заперечують одне одного, звучала б так:
7
8