Екзегеза Конолюба-Товстуна звертається до цієї теми знову і знову. Товстун вірив, що певна ірраціональність пронизує увесь всесвіт, включно з Богом, або ж Кінцевим Розумом, що лежить в його основі. Він писав:
38. Від втрат та скорботи Розум схибнувся. Відтак ми як частина всесвіту, Мозку, також частково схиблені.
Вочевидь, він поширив до космічних пропорцій втрату Глорії, якої зазнав сам.
35. Розум говорить не до нас, а за допомогою нас. Його розповідь проходить крізь нас, і його смуток сповнює нас ірраціональним. Як збагнув ще Платон, Світова Душа пронизана чимось ірраціональним.
У записі 32 про це сказано детальніше:
Змінна інформація, яку ми сприймаємо як Світ, є наративом, що розгортається. Він оповідає про смерть жінки (курсив мій). Ця жінка, яка померла багато років тому, була однією з первісних близнюків. Вона була однією з половин божественної сизигії. Мета наративу в тому, щоб згадувати про неї та її смерть. Розум не хоче про неї забути. Відтак мислення Мозку складається з постійної фіксації її існування, тож якщо його прочитати, то можна зрозуміти саме так. Уся інформація, яку обробляє Мозок, — що ми сприймаємо як упорядкування й переупорядкування фізичних об’єктів, — є спробою такого її збереження; каміння, велике й мале, а також патички й амеби є її слідами. Запис про її існування й відхід з цього світу впорядкований стражденним Розумом, який тепер лишився на самоті, як найбазовіший рівень реальності.
Якщо, читаючи це, ви не здатні збагнути, що Товстун пише про себе, то ви нічого не розумієте.
З іншого боку, я не заперечую, що в Товстуна повністю поїхав дах. Його стан почав погіршуватися в ту мить, коли йому зателефонувала Глорія, і відтоді погіршувався дедалі більше. На відміну від Шеррі та її ракового захворювання, у Товстуна не було ремісії. Зустріч із Богом не можна назвати ремісією. Однак заразом вона не була й погіршенням стану, попри Кевінові цинічні думки щодо цього. Не можна сказати, що для психічної хвороби зустріч із Богом є тим самим, що й смерть для раку: логічним наслідком патологічного процесу, який повсякчас погіршується. Технічним терміном на його означення — технічним з теологічного погляду, а не психіатричного, — є теофанія. Теофанія полягає в самовиявленні божественного. Тут йдеться не про те, що робить той, хто сприймає, а про те, що робить божественне (Бог чи боги, або ж вища сила). Мойсей не створив кущ, який горить. Ілля на горі Хорив не породив отой тихий, лагідний голос. Як нам відрізнити справжню теофанію від звичайної галюцинації, яку бачить сприймач? Якщо голос каже йому щось, чого він не знає і чого не міг би знати, тоді, можливо, ми маємо справу з чимось справжнім, а не облудним? Товстун не знав і слова койне. Це щось доводить? Він також нічого не знав про вроджений дефект свого сина, принаймні свідомо. Можливо, підсвідомо він знав, що в його сина майже защемлена грижа, але не хотів цього визнавати. Існує також певний спосіб, у який йому могло бути відоме койне; це пов’язано з філогенетичною пам’яттю, про яку писав Юнґ: він називає її колективним або ж расовим несвідомим. Онтогенез, тобто індивід, вторує філогенезу, тобто виду, й оскільки це твердження є загальновизнаним, то, можливо, саме тут і варто шукати причину того, що свідомість Товстуна вдалася до мови, якою розмовляли дві тисячі років тому. Якщо в індивідуальній людській свідомості і справді заховані філогенетичні спогади, то саме цього й варто було б очікувати. Однак це поняття Юнґа спекулятивне. Правда в тому, що нікому ще не вдалося його підтвердити.
Якщо ви припустите, що існує певна божественна сутність, то не можете відмовити їй у праві на саморозкриття; безсумнівно, що будь-яка сутність або ж істота, гідна того, щоб називатися «богом», мала б без особливих зусиль володіти такою здатністю. Справді серйозне питання (на мою думку) полягає не в тому, чому трапляються теофанії, а радше в тому, чому вони такі рідкісні? Ключовим поняттям, яке мало б це пояснити, є ідея про deus absconditus, прихованого, затаєного, таємного або ж невідомого бога. Чомусь Юнґ вважає цю ідею скандальною. Однак, якщо Бог і справді існує, то він мусить бути deus absconditus — за винятком його нечисленних теофаній, в іншому разі він взагалі не існує. Цей другий погляд видається більш правдоподібним, якщо не брати до уваги теофаній, хоч якими рідкісними вони є. Потрібна всього лиш одна повністю підтверджена теофанія, щоб повністю заперечити цей погляд.
Переконливість та яскравість вражень, які гадана теофанія справляє на того, хто її бачить, не можна вважати доказами автентичності. Як, врешті, і те, що її бачить група людей (як припускав Спіноза, увесь всесвіт може бути однію теофанією, однак, з іншого боку, всесвіт може й взагалі не існувати, саме до такого висновку прийшли буддистські ідеалісти). Будь-яка теофанія, яку вважають справжньою, може виявитися фальшивою, адже будь-що може бути фальшивим — від печаток і викопних черепів до чорних дір у космічному просторі. Ідею, згідно з якою увесь всесвіт може виявитися сфабрикованою фальшивкою, найкраще висловив Геракліт. Щойно ви приймете його погляди або ж сумніви, то будете готовими мати справу з питанням існування Бога.
Аби бути здатним витлумачити докази, які ми сприймаємо очима та вухами, необхідно мати розуміння (noös). Перехід від очевидного до прихованої під ним істини схожий на переклад висловлювань мовою, яка для більшості людей є іноземною. У Фрагменті 56... Геракліт каже, що люди щодо знання про речі, які можна сприйняти органами чуття, «є такою ж жертвою ілюзії, якою колись був Гомер». Щоб досягнути істини, схованої за видимим, необхідно витлумачити й розгадати загадку... і хоча здається, що людина на таке цілком здатна, більшість людей цього ніколи не робить. Геракліт надзвичайно палко критикує недолугість звичайних людей, як і те що вони вважають знанням. Він порівнює їх зі сплячими, що поринули в сон своїх приватних світів.
Так говорить Едвард Гассі, викладач античної філософії в Оксфордському університеті та член Коледжу всіх душ у своїй книзі «Досократики», опублікованій видавництвом Charles Scribner’s Sons у Нью-Йорку в 1972 році, ст. 37-38. Серед усіх книжок, які я прочитав,— тобто, які прочитав Конолюб-Товстун,— жодна не веде до настільки глибокого прозріння щодо природи реальності. У Фрагменті 123 Геракліт каже: «Природа речей має звичку себе приховувати». А в Фрагменті 54 він говорить: «Латентна структура керує очевидною структурою», до чого Едвард Гассі додає: «Відповідно, він (Геракліт) безумовно погоджувався... що реальність була до певної міри „прихованою“». Відтак, якщо реальність «до певної міри „прихована“», то що мається на увазі під «теофанією»? Адже теофанія — це вломлювання Бога, вломлювання, яке є не чим іншим, як вторгнення у наш світ; а втім, наш світ — це всього лише видимість, він є тільки «очевидною структурою, якою керує невидима „латентна структура“». Конолюб-Товстун хотів би, щоб ви зрозуміли це більш ніж будь-що інше. Адже якщо Геракліт має рацію, то насправді не існує іншої реальності, аніж реальність теофаній; усе решта — ілюзія; у такому разі серед нас усіх тільки Товстун збагнув істину, і заразом Товстун, починаючи з того дзвінка Глорії, був божевільним.
Божевільні люди — у психологічному, а не в юридичному сенсі — втратили зв’язок із реальністю. Конолюб-Товстун божевільний; отже, він втратив зв’язок із реальністю. Ось запис 30 з його екзегези:
Феноменальний світ не існує; це іпостась інформації, яку обробляє Розум.
35. Розум говорить не до нас, а за допомогою нас. Його розповідь проходить крізь нас, і його смуток сповнює нас ірраціональним. Як збагнув ще Платон, Світова Душа пронизана чимось ірраціональним.
Іншими словами, сам всесвіт — і Розум, що стоїть за ним, — божевільний. Відповідно, людина, яка не втратила зв’язок із реальністю, за визначенням підтримує зв’язок із божевіллям: її сповнює ірраціональне.