— Знаю я, — сказала Ружена. — Вона вже немолода. Вона ж однакового віку з тобою, правда?
Сурмач зрозумів, що Ружена, звісно ж, добре обізнана з усім, що стосується його дружини, і розлютився. Проте сказав:
— Авжеж, вона такого самого віку, як і я.
— Але ж ти не старий. Ти скидаєшся на хлопчака, — сказала Ружена.
— Чоловікові потрібна молодша дружина, — сказав Кліма. — І митцеві теж. Мені потрібна молодість, ти уявити собі не можеш, Ружено, як я ціную твою молодість. Часом я думаю, що вже не зможу жити отак. Страшенно кортить здобути свободу. Усе розпочати наново, по-іншому. Отой твій дзвінок учора, Ружено… у мене таке враження виникло враз, наче це звістка, яку мені послала самісінька доля.
— Справді? — лагідно запитала вона.
— А як ти гадаєш, чому я відразу ж передзвонив тобі? Я раптом збагнув, що не можна гаяти часу. Що треба негайно побачити тебе, негайно, невідкладно…
Він замовк і задивився в її очі.
— Ти кохаєш мене?
— До нестями, — відказав він.
— Я теж.
Він нахилився до неї й торкнувся губами її рота. То був свіжий, молодий рот, гожий рот з гарно окресленими м’якими вустами і ретельно почищеними зубами, все там було як слід, адже два місяці тому він не втерпів од спокуси припасти до нього. Але саме тому, що йому кортіло тоді до нього припасти, він сприймав його крізь імлу бажання й не знав про його справжню суть: язик тоді скидався на полум’я, а слина була п’янким трунком. І тільки тепер, коли він утратив привабу, той рот став просто ротом, реальним ротом, себто отвором, крізь який та дівчина поглинула кубічні метри кнедликів, цілі купи картоплі й літри супу, на зубах виднілися крихітні пломбочки, а слина була не п’янким трунком, а рідною сестрою плювка. Її язик геть заповнив рот сурмача, наче кусень несмачного їдла, який неможливо було ковтнути, та й виплюнути неможливо теж.
Нарешті поцілунок скінчився, вони підвелися й пішли. Ружена була майже щаслива, та усвідомлювала, що причина, задля якої вони домовилися телефоном зустрітися й задля якої вона прийшла, в якийсь чудернацький спосіб лишилася на узбіччі їхньої розмови. Їй не хотілося довго про неї говорити. Навпаки, те, про що вони оце балакали, здавалося їй приємнішим і важливішим. І все ж таки вона хотіла, щоб та причина, яку вони поминули мовчанням, була присутня під час їхнього зустрічі, бодай таємно, непомітно, скромно. І коли Кліма після кількох запевнень у коханні заявив, що зробить усе, щоб жити з Руженою, вона зауважила:
— Ти дуже добрий, але мушу нагадати, що я вже не сама.
— Авжеж, — відказав Кліма, усвідомлюючи, що настала мить, якої він боявся від першої ж хвилі, адже то було найвразливіше місце в його демагогії.
— Авжеж, правда твоя, — повторив він. — Ти не сама. Та це не головне. Я хочу бути з тобою, тому що кохаю тебе, а не тому що ти вагітна.
— Так, — сказала Ружена.
— Немає нічого жахливішого за шлюб, який постав з тієї причини, що помилково зачали дитину. І як по правді, люба моя, мені хочеться, щоб ти знову стала така, як раніш.
Щоб були тільки ми удвох, а поміж нами нікого. Ти розумієш мене?
— О ні, це неможливо, я не можу на це погодитися, я ніколи не зможу такого вчинити… — запротестувала Ружена.
Хоч вона й казала так, проте не була цілком переконана в цьому. Ота остаточна певність, якої вона зазнала два дні тому в лікаря Шкрети, була така свіжа, що вона знову розгубилася. Не мала чіткого плану, її просто переповнювало усвідомлення своєї вагітності, яку вона осягала як велику подію, та ще й як шанс і нагоду, яку нелегко здобути. Вона була немов той пішак у шахах, що дійшов до краю шахівниці й став королевою. Вона впивалася своєю неочікуваною й досі незвіданою потугою. Бачила, що на її поклик усе починає рухатися, славетний музика приїздить побачитися з нею з самісінької столиці, возить її в розкішному лімузині, освідчується їй у коханні. Вона не могла сумніватися, що поміж її вагітністю й тією раптовою силою є певний зв’язок. І якщо не хотіла вона відмовлятися від цієї сили, то не могла відмовитися й від вагітності.
Тим-то сурмач і далі пхав під гору свій тяжкий камінь.
— Люба моя, мені потрібна не родина, а кохання. Ти для мене кохання, а з дитиною кохання заступить родина. Нудьга. Клопоти. Смуток. А коханку заступить мати. Для мене ти не мати, а коханка, і я не хочу ні з ким ділити тебе. Навіть з дитиною.
То були прекрасні слова, і Ружена слухала їх із задоволенням, одначе похитала головою.
— Ні, я не зможу. Адже це твоя дитина. Не зможу я позбутися твоєї дитини.
У нього вже не було нових аргументів, тому весь час повторював ті самі слова і боявся, що вона вгадає, які вони нещирі.