Наступного дня, прокинувшись удосвіта, я побачив біля свого ліжка високу, довготелесу постать Голмса. Він був одягнений і, судячи з усього, уже встиг побувати на вулиці.
— Я обстежив галявину та комірчину з велосипедами, — повідомив мій приятель, — потім пройшовся Косим клином. Підіймайтесь, Ватсоне, у сусідній кімнаті вже стоїть какао. І попрошу вас поквапитися, бо нам ще багато доведеться за сьогодні зробити.
Обличчя в мого товариша розпашілося, очі блищали, як у людини, котра поспішає взятися за свою улюблену роботу. Це був інший Голмс — жвавий, енергійний, зовсім не схожий на зануреного в себе блідого мрійника з Бейкер-стрит. І, дивлячись на його струнку постать, від якої віяло силою, я збагнув, що день нам видався напружений.
Але почався він із надзвичайно гіркого розчарування. Сповнені надій, ми вирушили в дорогу бурою торф’яною рівниною, яку перетинало безліч стежок, протоптаних вівцями, і незабаром вийшли до світло-зеленої заболоченої галявини, що пролягла між нами та Голдернесс-холом. Якщо хлопчик утік додому, він не міг оминути її, і тут мали залишитися його сліди або сліди вчителя-німця. Але нічого такого ми не знайшли. Мій приятель ішов уздовж краю цієї зеленої галявини і, насупивши брови, уважно придивлявся до кожної темної плями на її вкритій мохом поверхні. Овечих слідів тут було безліч, а пройшовши далі ще кілька миль, ми побачили й відбитки коров’ячих ратиць. І більше нічого.
— Осічка, — зазначив Голмс, обводячи похмурим поглядом рівнину, що розстелилася перед ним. — Он там іще болота, і між ними є вузький прохід. Дивіться! Погляньте! Що це?
Ми ступили на кучеряву чорну стрічку стежки. У самій її середині, на сирій землі, чітко виднілися сліди від велосипедних коліс.
— Ура! — вигукнув я. — Ось і велосипед!
Але Голмс похитав головою, і вираз його обличчя був не стільки радісний, скільки здивований і насторожений.
— Велосипед є, та не той, — зауважив він. — Я вивчив сорок два різних відбитки велосипедних шин. Ці, як бачите, фірми «Данлоп», та ще й із латкою. У Гайдеґґера були палмерівські, із повздовжніми смужками. Про це мені сказав учитель математики Евелінґ. Отже, проїжджав тут не Гайдеґґер, а хтось інший.
— Хлопчик?
— Якби ж ми могли довести, що він мав велосипед! Але нас запевняють, що велосипеда в нього не було. Ці сліди, як ви можете самі переконатися, ведуть від школи.
— Або в напрямку школи.
— Ні, мій любий, Ватсоне. Відбиток заднього колеса завжди глибший, бо на нього припадає більша вага. Ось бачите? У кількох місцях він збігся з менш ясним відбитком переднього та знищив його. Ні, велосипедист точно їхав від школи. Можливо, він не має жодного відношення до наших розшуків, але все ж перед тим, як продовжити, слід піти назад цим слідом.
Так ми й вчинили, і через двісті-триста ярдів там, де стежка звернула зі заболоченої ділянки, відбиток велосипедних коліс зник. Але далі стежку перетинав струмок, і за ним сліди знову відновилися, хоча їх і встигли затоптати корови. Потім стежка заглибилася в Косий клин — гай, що доходив майже до самої будівлі школи. Велосипедист, вочевидь, виїхав із цього гаю. Голмс сів на валун і підпер підборіддя руками. Поки він незворушно так сидів, я встиг викурити дві цигарки.
— Ну, що ж, — сказав нарешті мій товариш, — завбачлива людина, звісно, може поміняти шини свого велосипеда, щоб заплутати сліди. Але мати справу зі злочинцем, котрий має аж такий дар передбачення, було б для мене великою честю. Залишимо це питання невирішеним і повернімося до болота, бо там ще не все обстежили.
Ми продовжили свій ретельний огляд заболоченої ділянки рівнини й незабаром були належно нагороджені. Голмс побачив ще одну брудну стежку і, підійшовши до неї, радісно зойкнув. Посередині тягнулися тонкі, як телеграфні дроти, смужки. Це були відбитки палмерівських велосипедних шин.
— Ось де проїжджав гер Гайдеґґер! — схвильовано промовив Голмс. — Мої висновки були не такі вже й кепські, Ватсоне!
— З чим вас і вітаю.
— Але до кінця ще далеко. Прошу вас, не ступайте на стежку. Ходімо цим слідом. Він, либонь, скоро урветься.
Однак у цій частині рівнини раз у раз траплялися тонкі місця, і хоча велосипедний слід часто губився, ми щоразу знаходили його.
— Помічаєте, — сказав Голмс, — що тут велосипедист натиснув на педалі? Це цілком очевидно. Погляньте ось сюди, де збереглися сліди і переднього, і заднього колеса. Вони однаково чіткі. А це можна пояснити лише тим, що велосипедист переніс центр ваги на кермо, як роблять спортсмени. О Боже, він упав!