— Серед боліт, Ватсоне?
— Навіть не знаю, Голмсе.
— Зосередьтеся, ми розгадували й важчі загадки. Матеріалу для міркувань у нас досить, треба лише вміло використати його... Тож ходімо далі, Ватсоне. Палмерівські шини повідомили нам усе, що могли. Тепер поглянемо, куди нас заведе залатана данлопівська.
Ми вирушили цим слідом, але незабаром перед нами потягнулися пологі, зарослі вересом пагорби; струмок залишився позаду. Іти далі не було сенсу, адже відбитки данлопівських шин могли вести або до Голдернесс-холу, чиї величаві вежі здіймалися ліворуч, або до приземистих сірих хатинок, за якими, якщо вірити мапі, проходило Честерфілдське шосе.
Коли ми опинилися всього за кілька кроків від старого, доволі непоказного на вигляд заїзду з півником на вивісці, Голмс раптом скрикнув і схопив мене за плече, щоб не впасти. У нього підвернулася нога, а, як відомо, у таких випадках людина стає зовсім безпорадною. Він сяк-так дошкандибав до дверей заїзду, де з люлькою в зубах сидів кремезний, смаглявий чоловік середнього віку.
— Здоровенькі були, містере Рюбен Гейз, — привітався Голмс.
— А хто ви такий і звідки знаєте моє ім’я? — поцікавився чоловік, змірявши Голмса підозрілим і недобрим поглядом.
— Воно написане на вивісці у вас над головою. А власника завжди впізнаєш. Скажіть, чи немає у вас якогось візка в каретнику?
— Ні.
— Я на праву ногу ступити не можу.
— Не ступайте, якщо не можете.
— А як же мені йти?
— Якось на одній нозі дострибаєте.
Відповіді містера Рюбена Гейза не вирізнялися надмірною люб’язністю, але Голмс стерпів його свавілля з дивною щирістю.
— Слухайте, шановний, — звернувся він, — ви ж бачите, яке зі мною сталося лихо. Нам аби до місця дістатися, а як і на чому, мені байдуже.
— А мені й поготів начхати, — відрубав цей похмурий суб’єкт.
— Я тут у важливій справі. Дайте мені свій велосипед і отримаєте соверен за послугу.
Господар нашорошив вуха:
— А куди вам їхати?
— У Голдернесс-хол.
— Чи не до самого герцога в гості? — спитав власник заїзду, насмішкувато зиркаючи на наш забризканий брудом одяг.
Голмс щиросердно засміявся:
— Герцог прийме нас із розпростертими обіймами.
— А це чому ж?
— Бо ми повідомимо йому хорошу звістку про його зниклого сина.
Містер Гейз сіпнувся:
— Невже знайшли?
— З Ліверпуля дали знати, що він там. Його ось-ось знайдуть.
Щось тінню промайнуло цією грубою, зарослою щетиною пикою. Містер Гейз раптом подобрішав.
— У мене менше причин бажати йому добра, ніж у будь-кого іншого, — кинув він, — бо я служив у нього кучером, а він дуже прикро зі мною вчинив. Постачальник сіна наплів йому про мене сім мішків гречаної вовни, тож мене прогнали, навіть рекомендації не дали. Але я однаково радий, що молодий лорд знайшовся в Ліверпулі. Гаразд, допоможу вам доправити цю добру звістку до Голдернесс-холу.
— Дякую, — вклонився Голмс. — Але ми спочатку повечеряємо, а потім ви дасте мені свій велосипед.
— Я його не маю.
Голмс показав йому соверен.
— Кажу ж вам, велосипеда немає! Кіньми доїдете.
— Гаразд, — сказав Голмс. — Нагодуйте нас, а потім ще про це побалакаємо.
Коли ми залишилися самі в кухні, вимощеній плиткою, нога в Голмса раптом, ні з того ні з сього, перестала боліти. День хилився до вечора. Ми зголодніли й не квапилися вставати з-за столу. Занурений у свої думки, Голмс кілька разів, не перестаючи мовчати, підходив до вікна. Воно виходило на подвір’я, завалене сміттям. В одному його кутку стояла кузня, де працював брудний, замурзаний підліток, в іншому — стайня. Після однієї з таких прогулянок Голмс знову всівся за стіл і раптом схопився, голосно скрикнувши.
— Є, Ватсоне! Знайшов! — зрадів він. — Тепер усе ясно. Ватсоне, ви бачили відбитки коров’ячих копит сьогодні вранці?
— Бачив.
— Де?
— Та всюди. І на болотах, і біля того місця, де бідолаха Гайдеґґер зустрів свою смерть.
— Правильно. А тепер, Ватсоне, скажіть, чи багато корів ви помітили?
— Корів я не бачив.
— Дивно, Ватсоне! Всюди відбитки коров’ячих копит, а самих корів ніде не видно. Правда, дивно?
— Так, справді.
— Тепер, Ватсоне, напружте свою пам’ять і спробуйте уявити, як виглядали ці сліди на стежці.
— Уявив.
— Пригадуєте? Іноді вони були такі... — він став розкладати на столі хлібні крихти: –:::: А іноді такі: –:. :. :. :. А подекуди навіть такі: –.:. :.: Згадали?
— Ні.
— А я готовий підтвердити це під присягою. Втім, ми ще повернемося туди й перевіримо все на місці. Яким же я був сліпим, що не зробив з цього відповідних висновків!