У корзині в кутку лежав собака. Він повільно встав і підійшов до свого господаря. Тварина ступала з важкістю. Її задні лапи рухалися якось дивно, а хвіст був опущений униз. Вона лизнула руку містера Ферґюсона.
— Що ж це таке, містере Ферґюсон?
— Собака!
— А що з ним?
— Це загадка навіть для ветеринара. Щось на кшталт паралічу... Якийсь дивний менінгіт, пояснив лікар.
Темні очі собаки зупинилися на нас. Він, безумовно, розумів, що розмова — про нього.
— І це сталося раптово?
— За одну ніч!
— Давно?
— Десь місяців чотири тому.
— Дуже цікаво. Дуже показово...
— Що ви бачите в цьому, містере Голмс?
— Підтвердження своїх думок!
— Змилуйся, Господи, про що ви думаєте, містере Голмс? Можливо, усе це для вас — лише цікавий ребус. Але для мене це — питання життя та смерті. Моя дружина — злочинець, моє маля — у постійній небезпеці... Не бавтеся зі мною, містере Голмс! Усе це дуже серйозно.
Він весь аж тремтів. Голмс по-дружньому взяв чоловіка під лікоть.
— Боюся, вам буде дуже важко, якщо не вирішити цю загадку, — сказав він. — Я хотів би пошкодувати вас, наскільки це в моїх силах. Зараз нічого більше сказати не можу, але сподіваюся, що закінчу цю справу, перш ніж залишу вашу оселю.
— Дай Боже, містере Голмс!.. Даруйте, джентльмени. Я піду нагору в покій дружини й з’ясую, чи немає там якихось змін.
Минуло кілька хвилин.
Коли наш господар повернувся, з його темного обличчя неважко було здогадатися, що все було, як і раніше. З ним прийшла висока, худорлява та смаглява дівчина.
— А чай готовий, Долорес? — спитав Ферґюсон. — Простежте, щоб вашій господині нічого не бракувало.
— Вона дуже хвора, — заридала Долорес, обурено дивлячись на Ферґюсона. — Вона не хоче їсти. Вона нездужає... Потрібен лікар. Я боюся залишатися з нею без медика.
Ферґюсон питально поглянув на мене.
— Я буду дуже радий чимось допомогти...
— Чи забажає леді прийняти доктора Ватсона?
— Я й не питатиму її! Їй потрібен лікар... Ходімо зі мною!
— Вже йду!
Я пішов за дівчиною, котра схвильовано вела мене якимось звивистим коридором. Ми підійшли до масивних, обкутих залізом дверей. Поглянувши на них, я подумав, що Ферґюсонові нелегко було б проникнути в кімнату своєї дружини силою. Дівчина витягнула ключа з кишені, і важкі дубові стулки рипнули на петлях. Я увійшов, і покоївка шпарко замкнула за мною двері.
Без сумніву, жінку, котра лежала на ліжку, била пропасниця. Вона, здавалося, перебувала в напівпритомному стані, та коли я увійшов, підняла на мене свої прекрасні, але змучені очі. Побачивши незнайомця, жінка, либонь, заспокоїлася й опустилася на подушки.
Я підійшов до хворої, сказав кілька підбадьорливих слів. Вона не рухалася, поки я перевіряв пульс і міряв температуру. У мене склалося враження, що її недугу викликало сильне нервове потрясіння.
— Вона лежить так уже цілий день, навіть два дні. Боюся, що вона помре! — зронила покоївка.
Жінка обернула до мене своє розпашіле гарне обличчя.
— Де мій чоловік?
— Він унизу й хотів би вас бачити.
— Не хочу його бачити! Не бажаю.
Здавалося, вона починає марити.
— Злий дух! Що маю робити з цим бісом?
— Чи не можу я чимось допомогти?
— Ні! Ніхто не може мені допомогти! Все скінчено... Все згинуло... Що б я не робила, усе згинуло...
У цієї жінки була дивна фантазія. Я ніяк не міг уявити собі милого Боба Ферґюсона нечистою силою.
— Ваш чоловік палко кохає вас, — сказав я. — Він дуже непокоїться через те, що трапилося.
Красуня знову зупинила на мені свій погляд.
— Він кохає мене! Ага!.. А хіба я його не люблю? Я приношу себе в жертву, щоб не розбити йому серце. Ось як я його кохаю. А він міг подумати, міг сказати про мене таке...
— Він такий нещасний. Але він не може зрозуміти!
— Він не може зрозуміти? А мав би повірити!
— Не хочете побачитися з ним? — знову поцікавився я.
— Ні, ні. Не можу забути його жахливих слів! І його погляду. Не хочу бачити його. А тепер ідіть... Ви нічого не можете для мене зробити. Скажіть йому лише одне: я хочу бачити свою дитину! Маю на це право. Це — єдине, що маю йому сказати.
Жінка обернула голову до стіни та замовкла.
Я повернувся вниз, до вітальні, де біля каміну сиділи Голмс і Ферґюсон. Останній похмуро вислухав мій звіт про візит до його дружини.
— Як я можу доручити їй дитину? — заламав він руки. — Звідки можу знати, чи не опанує чи нею знову цей дивний імпульс? Як можу забути, що бачив дитячу кров на її губах?