Він сіпнувся.
— Дитина в безпеці в місіс Мезон. І має залишитися там.
Елегантна покоївка принесла нам чай. Коли вона подавала його, двері знову відчинилися й до кімнати увійшов хлопчик із блідим обличчям, світлим волоссям та яскравими синіми очима, що блиснули хвилюванням і радістю, коли зупинялися на обличчі батька. Підліток підбіг до нього й обійняв із поривом люблячої жінки.
— О, татку, — закричав він. — Я не знав, що ти вже тут. Я б поїхав зустрічати тебе. Я такий радий тебе бачити!..
Ферґюсон м’яко звільнився з обіймів сина, які, мабуть, трохи збентежили його.
— Я повернувся рано, любий, — сказав він, ласкаво гладячи світлу голівоньку сина, — бо мої друзі містер Голмс і доктор Ватсон люб’язно погодилися приїхати сюди та згаяти з нами вечір.
— Це той самий містер Голмс, детектив?
— Аякже!
Хлопчик дуже уважно і, як мені здалося, неприязно поглянув на нас.
— А другий ваш син? — спитав Голмс, — не можна нам познайомитися й з малюком?
— Попроси місіс Мезон принести сюди немовля, — звелів Ферґюсон.
Хлопчик пішов.
Незабаром він повернувся. За ним йшла висока худорлява жінка з чарівною дитинкою на руках. Ферґюсон узяв темноокого золотоволосого хлопчика й ніжно поцілував його.
— Не розумію, як хтось може бажати зробити йому боляче, — пробурмотів він, глянувши на маленький червоний слід на шийці дитини.
Я випадково поглянув на Голмса й побачив на його обличчі надзвичайну напругу. Обличчя товариша здавалося вирізьбленим зі слонової кістки, а очі, тільки-но спрямовані на батька та сина, з цікавістю розглядали щось на іншому боці світлиці. Простеживши за поглядом детектива, мені вдалося встановити лише те, що він дивиться крізь вікно на сумний мокрий сад. Хоча віконниці наполовину прикривали вікно та затінювали вигляд, але все ж не було сумніву, що саме вікно прикувало до себе всю увагу мого приятеля. Потім він усміхнувся й перевів погляд на маля. На його ніжній шийці червоніла цятка. Не кажучи ні слова, Голмс уважно оглянув її. Взяв рученя хлопчика.
— До побачення, малюче! Ти дивно вступив у життя. Я хотів би поговорити з вами віч-на-віч, няню.
Він відвів місіс Мезон набік і про щось серйозно розмовляв із нею. Я розчув лише останнє речення:
— Сподіваюся, вам уже недовго доведеться боятися!
Няня, мовчазна та стримана жінка, вийшла разом із своїм вихованцем.
— Що це за жінка? — спитав Голмс.
— Вона не надто привітна, як бачите, але має золоте серце. Обожнює дитину...
— Вона вам подобається, Джекі?
Голмс раптом обернувся до хлопчика, виразне обличчя підлітка потемніло, і він похитав головою.
— Джекі дуже суворий, — усміхнувся Ферґюсон, обіймаючи сина. — На щастя, я належу до числа його симпатій.
Хлопчик притиснувся до батька.
— Іди, маленький Джекі, — відпустив сина батько.
Він люблячими очима стежив за підлітком, поки той не зник за дверима.
— Зараз я відчуваю, містере Голмс, — сказав господар, — що марно потурбував вас! Що ви можете вдіяти в усьому цьому? З вашої точки зору це, ймовірно, винятково складна та делікатна справа.
— Безумовно, — сказав мій товариш. — Але складність ніколи не відлякувала мене. Фактично, я розгадав справу ще до того, як ми залишили наше помешкання. Мені залишалося лише підкріпити свої висновки за допомогою спостережень.
Ферґюсон помацав рукою чоло.
— Заради Бога, містере Голмс, — мовив він хрипко, — якщо бачите правду в усьому цьому жахітті, чому ж мовчите. Що мені робити?!
— Звісно, я маю пояснити. Але чи не хочете ви дозволити мені діяти по-своєму? Скажіть, Ватсоне, леді Ферґюсон у змозі прийняти нас?
— Вона хвора, але цілком притомна.
— Гаразд. Можемо з’ясувати все лише в її присутності. Ходімо до неї.
— Але ж вона не хоче мене бачити! — вигукнув Ферґюсон.
— Ні, вона хоче! — впевнено заперечив Голмс.
Він написав кілька рядків на аркуші паперу.
— Ватсоне, ви вже були там. Не хочете передати леді цю записку?
Я знову піднявся нагору та вручив записку Долорес, котра боязко прочинила двері.
Я почув у кімнаті зойк, вигуки радощів і здивування. Долорес визирнула.
— Вона згодна. Нехай приходять, — сказала вона.
Я закликав Ферґюсона та Голмса. Коли ми увійшли, Ферґюсон зробив крок у напрямку до дружини, але вона, піднявшись на ліжку, простягла руки, буцімто відштовхуючи чоловіка. Він опустився в крісло. Голмс сів поруч із ним, леді здивовано дивилася на нього.
— Мені здається, ми можемо обійтися й без Долорес, — зауважив Голмс. — О, звісно, якщо ви наполягаєте, щоб вона залишилася, — то не бачу ніяких перешкод до цього... Отже, містере Ферґюсон, я людина ділова, і мої методи — короткі та прямі. Швидка операція — найменш болюча! Дозвольте почати з приємного. Ваша дружина — гідна жінка!