Потім раптово міст загуркотів і весь затрясся, аж я міцно вхопився залізних балок; наближався потяг, і міст під ним прогинався, загрожуючи переламатися, паротяг випустив пару, закутавши мене всього вологими клубами і згаром їдкого диму, але ось потяг досяг краю мосту, що злегка вигнувся, ось уже став хутко віддалятися від мене й останній вагон, забираючи із собою стукіт коліс, а у хвості потяга гойдався ліхтар і підстрибував біло-червоний круглий щит — знак того, що це і є хвіст потяга. Але коли міст здригався так, що ледве не скинув мене вниз, і коли паротяг огорнув мене парою й димом, у клубах якого загасло сонце, я не злякався, тому що, навіть якби я звалився у воду, зі мною б нічого не трапилося, адже на мені була сорочка від Мілана Гендріха, вулиця Палацького, 156.
Потім я підвівся й побіг верхнім настилом залізничного мосту; на тому боці ріки скидали на віз рожеву конюшину, і я, подивившись униз, побачив, що чоловік у білій сорочці — не хто інший, як пан настоятель. Тепер він стояв на возі по коліно в конюшині і приймав усе нові й нові оберемки, а поруч, потопаючи в конюшині по самий пояс, стояла красива панянка Шафаржикова, а її сестра в чоботях сильними змахами вил подавала конюшину нагору; потім вона взяла віжки, рушила возом до наступної копиці і знову почала збирати вилами рожеві квіти і закидати їх на віз, де пан настоятель підхоплював конюшину і розрівнював, але він ще встигав сипати пригорщі квіток на голову красивій панянці, вона сміялася, її волосся було повне конюшини, і раптом, підкравшись до настоятеля, вона сама кинула йому на голову велику жменю рожевих квітів. Пан настоятель занурився в ту конюшину вже по пояс, віз був такий набитий, що жінка внизу не могла вже й бачити їх обох, їй доводилося ставати на пальці, щоб закидати вилами конюшину нагору, де щоразу з’являлися тільки руки настоятеля, що ловили ту конюшину на вила. І от старша сестра, взявши віжки, підігнала скрипучого воза до останньої копиці, і я з мосту побачив, що пан настоятель раптом у цій конюшині упав на панянку, так він і лежав на ній, засипаний рожевими квітами, і враз, нахиливши голову, всю в конюшині, поцілував дівчину довгим поцілунком, вона ж зімкнула руки в нього на потилиці; віз скрипів, коні ледве тягли його, так що шкіра на їхніх могутніх стегнах збиралася складками, а пан настоятель усе лежав на панянці і цілував її, ноги в неї були розкинуті, широко розкриті очі дивилися в небо. Старша сестра зупинила коней, набрала повні вила свіжої конюшини, але нагорі її ніхто не підхопив, тому що пан настоятель лежав у конюшині на дівчині, волосся й обличчя в обох було засипане рожевими квітами, і вони цілувалися так довго, що, здавалося, знепритомніли. І при цьому я знав, що з паном настоятелем нічого не трапиться, тому що свою білу сорочку він купив у магазині Мілана Гендріха, вулиця Палацького, 156.
ЯРМІЛКА
Знову я в ливарному. І вже зоддаля бачу рознощицю Ярмілку, котра волоче коновки з зупою. Спішу їй навперейми, а так на неї задивляюся, що сліпить очі. Вона вже на шостому місяці, а коли роззявляє вуста, я вкотре пересвідчуюся, що їй не стає половини зубів. Але вона така простацька, що для мене кращої й нема.
Йду біля неї і шепочу:
— То коли, Ярмілко, будемо мали весілля?
А вона відказує:
— Коли коров’яче гівно зацвіте!
Кажу:
— Гов! Гов! То ви вже мене не любите?
А вона, як по-писаному:
— Ні, бо весь час літаєте, як би мали пірце в дупі.
Ставлю коновки, котрі помагав їй нести, дивлюся на неї вичікувально, а вона опускає очі. Бачу спухлі повіки, бачу синці під очима… ну так — має на собі нині той бавовняний жакетик, підперезаний шнурком. Зводить очі і каже:
— Чого на мене так дивитесь як баран на ворота?
А я їй пояснюю:
— Бо останнім часом ви охололи до мене. Може, б ви бодай напилися від мене?
І подаю їй черпак, але Ярмілка відвертає голівку:
— Ще чого, я б вам краще туди нацюняла!
Підношу коновки і несу їх далі, бо ж не пасує, аби жінка в тяжі двигала таку ваготу. Біля школи Ярмілка спирається на ріг будинку і блює. Коли знову повертає до мене поблідлу, вимучену фізію, виправдовується:
— Все через те, вуйку, що я така спухла!
І обома руками підтягає свій випуклий живіт.
Я спитав:
— То як? Той ваш був уже у вас?
Заяскріла:
— Був. Я вже лежала в ліжку, як прийшли хлопаки з Цврчовиць та й гукали через пліт: «Пані, чи Яруш вдома?» А він був з ними. То мама вийшла до воріт і каже: «А то що за гості, пане Ярославе? Що то за вибрики такі, дівку нам напомпувати, а потім кинути?»
Ярмілка спинилася і споважніла:
— І знаєте, вуйку, що він їй відповів?
— Де там, не знаю.
А Ярмілка вже з криком:
— Сказав до мами: «Ну то що, цьотко, маю ся всрати з радощів?» Вуйку, чи то так женихи говорять?
— Певно, що ні. Принаймні, не повинен би, — відказую, беручи коновки.
А Ярмілка тягне мене плаксиво за рукав:
— Ну, видите, яке то в нас може бути весілля! Але я вже за ним лазити не буду! Бо то все через його мамуську, я їй того не подарую! Влечу до неї колись і скажу: «Нате, маєте внучка і всадіть його собі до дупи!»
Знервувалася, але ми вже заходимо до їдальні, а там її вітають:
— Але ж ти, Ярмілко, нині файно напхана! Що ти проковтнула — циліндра чи капелюха?
Тільки ж Ярмілку голіруч не візьмеш:
— Відчепіться, лобузяки! Кожен вдає кавалера, а як ’му жінка з доброго серця дасть, то потім її обтраскає з ніг до голови та ще й додому анонімку пошле, що вона курвиться з жонатим.
Вона кричить і сміється, бо добре їх знає. А ті вже пробують помацати її пузо, аж мусить вигинатися і кохлею замахуватись.
— Геть, бо дам ті по писку!
Я приглядаюсь Ярмілці звіддалік і порівнюю її зі всіма жінками, яких знав. І не можу надивитися. Певно, власне для неї сам Сталін написав отой вислів, що висить у нього попід вусиками: «Добрі робітники — то такі, котрі не бояться труднощів». Бо Ярмілка направду не боїться труднощів, перемагає їх, бореться з ними… А я собі хлебчу зупу неквапом — так, аби зостатися з Ярмілкою на самоті. Врешті вона сіла край столу і студить собі обличчя об цинкову поверхню. Я кажу:
— Я чув, що ви в неділю розмовляли з паном Ярославом?
Не підводячи голови, відказала:
— Та… не звертав на мене уваги, танцював щоразу з іншою, а це так обурило мою сестру, що вона під час танцю підійшла до нього і говорить: «І тобі не встидно анітрохи? Та ж ти зробив моїй сестрі байстрюка, а тепер перед нею курвишся з іншою! В неї через те серце мало не лусне!» А він її лясь у писок! Ну скажіть, вуйку, чи то порядно — так-во пальнути даму по писку, ще й танцюючи? Ну скажіть!
— Ні, непорядно.
— Ну, бачите? — розвела руками. — Але я піду до суду і нехай мені за дитину платить!
Втішаю її:
— Спокійно, Ярмілко, все повернеться на ліпше, він тільки тепер отак перед шлюбом стругає з себе великого пуриця.
На те Ярмілка з мискою в руці, задивлена кудись, розм’якла:
— Гадаєте, справді? Та ж я його так люблю… А без нього, що б то було за життя? І так до засраної смерті?.. А скільки я вже і плакала, і яйкала…
Я підводжуся, бо мушу вже йти, та й кажу заспокійливо:
— Ну, вже добре…
Ярмілка відчиняє двері і гукає:
— Вуйку, прийдете коли-небудь ще?
Я порпаюся за складом електродів у звалищі зіржавілих стружок, котрі вантажать ув’язнені жінки. Спочатку треба гострим дрючком і молотом зробити дзюру, а потім відколупувати як скелю, бо так ті стружки запеклись. Піді мною працює компанія тих арештанток, бачу, що викопали підкову і тішаться нею, мов дітваки.
Гукаю до них:
— Хай вам принесе багато-багато щастя!
Боязливо кивають, а до мене підскакує вартовий з револьвером на паску: