Розпромінена Ярмілка впала йому в слово:
— Але як то можливе після тих криків? — Та відразу споважніла і спитала з непевною міною: — А якби мені не вийшло з тою шафою, то маю йому вислати благального листа? Що ви на це, дідуську?
У цю хвилю підійшло до старого троє замурзаних ливарників і запиталися:
— Дзядзю, як си мислите, можна поставити в матчі у Хомутах на нічию?
Старий, встаючи, захрипів:
— Того би-м не робив, хіба розкинути ставку на трьох, останнього разу я програв.
Ярмілка смикнула старого за фартуха:
— Дідуську, то шо мені порадите? Вислати того благального листа?
Старий поволі рушив до дверей:
— Я би-м скорше перестрахувався певняком на «Збройовку»[1], а щодо нічиєї, то вже хай би на фукса.
Ярмілка підвелася і шарпнула старого за рукав:
— Ради Бога, дідуську, чи повинна я вислати того благального листа?
Старий вже у дверях сказав до ливарників:
— Наші тепер фаворитом, гірше зі ставками на кошиківку, тота Братислава не дає мені спати…
Ярмілка підскочила до нього з другого боку:
— О Боже, дідуську, то повинна я вислати того благального листа?
Але старий відсунув Ярмілку, мовби то була фіранка, і вийшов разом із замурзанцями.
— Мусимо на неї поставити однакову кількість одиниць, іксів і двійок…
Ярмілка озирнулася на мене, заламала руки, сіла на лаву і поклала голову на стіл, охолоджуючи розшаріле личко на цинковій поверхні.
— Чи ви вже ялинку вбирали? — спитав я.
Ярмілка відказує, не підводячи голови:
— Е-е-е, де там, ще ні, бо ми з сестрою зожерли би то все ще до Різдва, так само як минулого року… Тоді ми вбрали ялинку завчасу, а потім безперестанку під’їдали, аж поки не зґелемзали все до решти і на Свято гівно малисьмо на ялинці… Ех, стрийку, дайте мені поспати, бо щось мене, певно, гарячка бере…
Я пересів на другу лавку і слухаю, про що розмовляють гутники. Якийсь товариш в капелюсі розповідав, що совіцькі гутники пішли від нас далі, коло печей не п’ють так, як ми, пиво, а тільки солону воду, і що можна би то запровадити і в нас. На те підвівся інший, теж у капелюсі, і з золотими зубами:
— А я б відразу виступив з раціоналізаторською пропозицією, аби при печах один другому цюняв до писка!
І всі щиро розсміялися, той товариш так само:
— То ся тобі вдало, один нуль на твою користь, — а потім повідомив, що совіцькі люди пішли далі також в годівлі худоби, бо не дають їй стільки паші, як у нас, а йно час від часу випустять корову на свіже повітря і помняцкають їй вим’я.
Тоді знову втрутився той зі золотими зубами:
— Чудово! Зроблю це ще нинька ввечері зі своєю старою. Замість вечері підемо на спацер, а вночі їй помняцкаю вим’я… — і прикрив собі обличчя капелюхом.
Всі сміялися, навіть той товариш визнав:
— Венда — то фраєр! З ним ніхто ся не позмагає. Два — нуль!
Нині виходжу назустріч Ярмілці аж до кантини. Бачу її, як стоїть збоку, тоді як коло ляди одна рознощиця за другою надставляють коші, в які дві жінки кидають свіжі рогалики. Бачу, що вона має руки закладені попід животом і щохвилини підносить картку зі своїм номером та гукає:
— Геленко, дай мені то врешті!
Врешті-решт Геленка виповнює з верхом її кошик рогаликами і забирає картку, а я підскакую до Ярмілки і помагаю їй заложити ремені. Рознощиці кричать:
— То твій наречений, Ярмілко?
Усміхається:
— Е, де там, то мій помагайло!
Я беру коновки з кавою і ми виходимо в сутінь. Попід стіною їдальні біліють обварені коров’ячі голови.
— Як ся маєш? — спитав я.
Ярмілка на це:
— А маю ся, маю! Все файно, але мусите за мене тримати пальці, на другій зміні Ярда скалічив собі ногу, о, таку має рану. Сиджу я вдома коло вікна, а ту’ приїжджає авто, виходе звідти хлоп, називаюся так а так, як хочеш зувидіти Ярду, то їдьмо… Ну, та й поїхала-м… Холера, стрийку, не переверніться на тій слизгавиці, бо сімдесят дев’ять корон шляк трафить!
— Е нє, — кажу, але йду обережно. Ярмілка тягне далі:
— Ну і сам дідусько вийшов мені назустріч, а бабця мені дала шість яйок і півтора кіля муки на тісто і ще цукерки. Посиділа я там у них, він марудив, що не може йти до шинку. На прощання я сказала зі сльозами: «Ярушку, відпровадиш мене?» А він: «Ти дурна, та ж я не годен ходити з тою ногою!» Але дідусько дійшов зі мною аж до села, а то вже щось.
— Ну і коли шлюб?
— Хіба в березні, до лютого ще ту’ буду, а потім па-па, прощай, ливарний. А ви, стрийку, далі самі?
— Маю ще брата, але він сидить, бо дискутував з районовим секретарем, та й всадили ’го до цюпи.
— Ваша родина спершу, певно, мало не повар’ювала? — потішає мене Ярмілка.
Не знаю, що на це відповісти. Виходимо з мороку у світло лямп, згори освітлює нам дорогу радіовузол:
— …ми ступили на шлях світлого майбутнього, треба тільки, аби всі ми працювали, то наш…
Ярмілка повертає голову в тому напрямку і гукає:
— Поцілюйтеся в дупу, водолиї, світле майбутнє, тьху… пішла-м купити візочка для дитини. Дивлюся, штири тисячі, а звідки то взяти, щоби не вкрасти? А пеленки, марля, сорочечки, га? Ото папляють!
Але голос згори не чув Ярмілки і бубонів далі:
— …маємо найкращу платню, найкраще постачання на світі і саме тому з самої лише вдячності мусимо продукувати більше…
А Ярмілка знову крикнула вгору:
— Що-що? Що ти там триндиш? Я маю дванадцять корон на годину, а тепер мене ще обікрали з карток, і куди не поткнешся, всюди треба підмастити і то за тяжкий гріш!
Але знову нас зустрічає той самий голос, хоч і вже з іншого гучномовця:
— …мусимо стояти рівними шеренгами під прапорами миру…
Ярмілка зиркнула на мене так якось гарно і сказала:
— Ніяк не втечеш від цього голосу.
Проминаємо колону закутаних арештанток, котрі чимчикують парами, а за ними засніжений вартовий. Ярмілка хихоче:
— А то, стрийку, марш миру.
Я бачу, що вартовий мене може почути, шепочу:
— Доброго дня, мої пані!
Очі ув’язнених усміхаються на знак, що день насправді добрий. Незабаром ставлю коновки на столі, а Ярмілка здіймає жакетика. Вся вона в старій поцерованій бавовні, але для мене її вбрання — то чудовий вечоровий витвір. Перед відходом я зауважив, що її спідниця по обидва боки розтята і тримається на двох шпильках — таким великим став її живіт.
Бригадир послав мене з Ганнесом Рееґеном[2] вантажити графіт. Ми взяли з шафи лопати, а з бічної колії возика, котрого ледве допхали до шопи. Відчинили ми ворота, під візочка підклали цеглу, аби не перевернувся, і почали вантажити дрібний графітовий порошок. Ніхто не хоче виконувати цієї праці, бо вже за хвилю порошок проникає під одяг, до вух і носа, і починаєш плюватися чорною слиною. Роботу я поділив так, що я стягав зі стирти паперові лантухи і гострою лопатою розпорював, наче кишку, а їхній вміст пересипав до візка Ганнес.
— Вважайте, аби не дуже ся курило, бо ми не відмиємось, — кажу, але вже бачу, що Ганнес усміхається, має білі зуби, а в кутиках вуст піну, — то зовсім так якби-м вантажили гріхи світу, — сказав я.
А він на те:
— Чому гріхи? То радше біла праця для янголів.
Вантажачи, спостерігав за мною, як я порю лантухи:
— Як ти можеш так по-садистському краяти того мішка? Та ж то його болить!
Після цього нагорнув цілу лопату графіту і кинув до візка так, що не стало нічого видно. Я розізлився:
— Холєра! Та вважайте, бо всі ми будемо чорні, як негри!
— А чому? — засміявся і знову навмисне, для чистої приємності кинув лопатою, щоразу здіймаючи клуби пилу.
— Та ви звар’ювали! — закричав я, але він мене не почув, кинув угору лопату графіту і став просто під нього. Видно було тільки білі зуби, а потім і сам він вигулькнув з-під тої хмари, весь чорний. Після цього, задоволений, вантажив далі, весь час уважно спостерігаючи, як я розпорюю паперові міхи:
2
Ганнес (Ян) Рееґен — реальна особа, молодий і дуже здібний художник, який помер на початку 50-х років від туберкульозу. Особисто Грабал знав його мало, проте добре знав його близького приятеля художника Владіміра Боудніка. Поява Рееґена в «Ярмілці» — це своєрідне вшанування письменником пам'яті молодого митця.