— А то хто такі?
— Так називалися безнадійно хворі, чахлики. Есесівці прикрили їх соломою, на соломі поставили ліжка і показували графові: «А ту’ маємо наготовлений барак на випадок холери…». Після того граф і Гіммлер знову потисли один одному лапи. А на прощання російські полонені станцювали їм козачка, приграючи на гармонії та приспівуючи.
Знову приїхав екскаватор, і знову ми вантажили вапно, так що під кінець праці булисьмо геть білі. Я мовчав з утоми, але Ганнес Рееґен аж прискав щастям та енергією, мовби щойно зараз розквітнув, і мовби не мав сорока трьох літ, а йно двадцять. Сміявся. А на варґах збиралася йому біла піна. Холера мене брала через те його здоров’я, не міг я того збагнути. По роботі вибралися ми на світло Боже і пішли з лопатами назад. А потім чекали, коли відчинять лазню.
— Чехи всі фраєри, — лопотів Рееґен, — ніхто їх круг пальця не обведе. А було нас там зо двадцять національностей, але тільки чехи знали, де, що і як, де купити хліба і взагалі — у практичних справах робилися просто якимись духовними проводирями! Цікаво, що яко цілість ми гівна варті, але поодинці — генії. В наполеонівських війнах десятка австрійських гусарів розбивала тридцять французьких, але, у свою чергу, одна французька дивізія перемагала австрійську. Або такий американець — він героїчніший і ліпший за німця, але німецька рота — то вже щось, того не порівняєш ні з чим на світі. А, приміром, американська рота, потрапивши у полон, здохне з голоду на такому терені, тоді як рота росіян зможе вижити — з коліс вагонеток нашкрабають мастил і зроблять з того пасту, а з трави зварять зупу і виживуть. Або візьмім таку російську бабу-снайпера, то вона два дні буде лежала в снігу і чекати на німецьке авто і врешті-решт таки застрелить шофера. Або дай такій бабі бочку бензини, і вона докатуляє її на фронт, ти просто не повіриш, на росіян поставлю все, навіть власну голову. Тільки німців боюся, аби-но їх лише знову не озброїли, бо вони здатні на чуда. Ті їхні пакуночки на фронт — трохи цукерків, щоб не заснути, жменька виноградного цукру і зацукрованих фруктів, того їм вистачало на пару днів. А їхня відвага! Ми не могли надивуватися, як з мінімальними засобами вони осягали максимум. Та! Але росіяни — це моя рушійна сила, без неї був би я до нічого. Жінки? Питво? Їдло? Цього мало!.. Ідея!
Я втомлений. Але не погоджуюсь:
— Все, про що ти говориш — надбудова, а наш господарчий устрій і суспільні настрої суперечать цьому.
— Це для мене дійсність, а я намагаюсь бути завше попереду… ага, мало не забув — був там есесівець Баґода, то він дуже цікавився тим, як б’ється людське серце і попросив лікаря, аби той розкрив грудну клітку одному в’язневі…
В їдальні за столом Ярмілка все ще продовжує рахувати гроші, рахує, ворушачи губами, врешті підходить до мене і просить:
— Вуйку, ви маєте голову, може, мені порахуєте?
— Добре, але мушу вимити руки, — відказав я, а за кілька хвилин представив їй рахунок за каву і зупу.
— Уявіть си, вуйку, що Ярда знайшов для нас кімнатку і я завтра маю туди піти, аби вимити підлоги. І ще маю обмислити, куди повісити люстро. А куди родинний образ.
Нині знову сипле сніг, не той білий, а такий, який завше сипле там, де є рудні — з курявою і сажею. Цього разу ми з Ганнесом вантажили марґанець.
— Таке саме каміння носилисьмо, коли штурмбанфюрерові Льоріцові будували приміщення для ведмедів. Йому власне солдати прислали двох у подарунок з Норвегії. Але я тобі вповідаю самі сумні речі, а там були також файні хвилини. По суботах майстер дозволяв нам слухати Прагу, деколи нам навіть приносили вино, а колега готував капусту. Хоч один німець таки звар’ював з голоду.
— Ганнесе, як то вдалося комуністичним депутатам вижити в таборі, тоді як сотні тисяч інших було закатовано?
— Ну, бо якраз комуністи мали у своїх руках всю внутрішню організацію табору — чергові у бльоках, писарі… Візьмімо такого Наюкса, комуністичного депутата в парляменті Райху. Дістав звістку, що має прибути до табору чеський депутат, комуніст так само, а що був бльоковим, то, хоч і пригостив його штурханами і лайкою, а все ж таки взяв до свого бльоку. Ну, а потім ім’я трохи деформувалося, номер мінявся і врешті чоловік перелицьовувався. Бувало, що замість важливого комуніста страчували когось зовсім іншого.
У цей час попри нас проходила ув’язнена. Порівнявшися, нахилилась, ніби для того аби зав’язати шнурівку.
— Як ся маєте? Давно не бачились. Ми скучили за вами.
— Я був у відпустці, — пожартував я. — Чи скоро повернетесь додому?
— Де там? Я дістала десять років.
— А ваш чоловік?
— Його стратили, моє прізвище Прохазкова, мій чоловік був полковником.
По тих словах вона випросталася і відійшла, рухаючись, як автомат…
Скінчивши роботу, Ганнес почав прогулюватися складом, читаючи вголос російські написи на пакунках з домішками.
— Як мене тішить, що більшість матеріалів з Росії! А що то таке кругле?
— Електроди, ними біжить струм, і сталь закипає.
— Себто маємо вже російський нікель, російський марґанець, російський хром, російські електроди. Це мені додає сили. Скоро все будемо мали з Росії. І до дупи нам той весь загниваючий Захід, ну нє? Розумієш? Розумієш?
Я обійняв його за пояс і, виходячи зі складу, потішив:
— Розумію, розумію, але заспокойся…
На розі стрічаємо Ярмілку.
— Ти чого така люта?
— Навіть не дали мені кожушка! Нехай собі його тепер в задницю запхають! Я й так скоро піду додому.
— Ярмілко, ми тебе любимо, — сказав Ганнес.
Ярмілка надула губи і скривилася:
— А йдіть ви, пришиблені!
Я зачекав на Ярмілку, заки буде вертатися і тоді вона сама мені призналася:
— Знаєте, вуйку, то так сумно, вже всі дівки, мої однолітки, щасливо ся повіддавали, а я… я це все собі тільки понавигадувала, він не хоче мене, не вжениться зі мною, навіть не озивається до мене. А я думала… думала, що якось звикнеться… Але чуда не сталося…
Я спиняюся обіч неї, і дивлюсь, як вона уся в сльозах відраховує рогалики і кладе їх собі до хвартуха: п’ятнадцять, шістнадцять, а потім усе висипає на стіл:
— Вуйку, порахуйте мені їх, бо я з того встиду вже-м нездатна.
І дивиться на мене, шморгаючи носом, і знову викривлює вуста в болісній гримасі. Я рахую ті рогалики і, щоб її заговорити, питаю:
— Я чув, що ти любила ходити на танці?
Ярмілка піймала приманку.
— Я? Не проминула жодної забави, весь час на паркеті, як то кажуть, нон стоп. Як були танці в Кладні, то йшла до Кладна, а як грали в Буштєграді, то — до Буштєграду… Ішло нас часами зо три десятки і проти наших хлопаків ніхто ніколи писка не відкрив.
Я кивнув на її пузо.
— А направду буде в маю, не раніше?
Усміх, викликаний спогадами про танці, знову міняється на гримасу:
— Ну, та ж як він мені зробив те другого вересня, то другого мая мушу розсипатися.
Порахувавши рогалики, кидаю їх до Ярмілчиного хвартуха, беру бідон з кавою. Але її шефова кричить зі злістю:
— Ніде не йди, бо знову будеш ревіти коло печі!
Ярмілка висипає рогалики з рожевого хвартуха зі словами:
— Так? Ну, то, бабцю, самі собі йдіть!
Потім наближається до своєї шафки, зсовує хустину і, звісивши голову, плаче… Але підходить шефова, тицяє їй до рук того бідона і виштовхує, а Ярмілка покірно киває головою і рахує на пальцях, кому має дати каву.
Десь так за чверть години я побачив, як шефова верещить на Ярмілку:
— Кому дала шосту каву?
А смертельно налякана Ярмілка загинає пальчики: