— Одну Ондрейові, одну керуючому, одну Зелінці, одну Шлягоунові…
І замовкає, випростовуючи шостий пальчик, а шефова, штрикнувши її в той шостий пальчик, тріумфально дзявкнула:
— Ну-ну, то кому дала шосту каву?
Тут підійшов бригадир і сказав:
— Шімандля нема, ще не прийшов, але маєте цигана.
Я дивлюсь, а в дверях і справді стоїть циган і блискає очима з-під насунутого на чоло капелюха.
— Що ти, бароне, витріщився, іди помагай! — гукнув я, а циган щось буркнув і з нехіттю почав з нами пхати вагончик у напрямку до складу.
— Не будь такий суворий до того цигана, з ними треба як з дітьми, — сказав Ганнес, після чого з циганом зазнайомився і вже по дорозі співали та балакали тим їхнім діалектом.
Перед ливарним цехом затримав нас криком якийсь дідок:
— У кадках нема мастила!
— Що таке? — спитав Рееґен, а у відповідь почув той самий окрик:
— У кадках нема мастила!
Я насунув шапку на очі, а Ганнес відказав:
— А ми тут при чім?
Однак старий плаксивим голосом уперто повторював:
— Але в кадках нема мастила…
А циган на те:
— Ой так, ой так!
— Може і так, але в кадках нема мастила!
— Нема, то нема, — буркнув я. — Що ми тобі — бригадири? Ми тут, дідуську, гівна варті, так само, як ти. Що нам до того? То так, якби-м кричав: вчора не падав дощ!
З-за рогу вигулькнув заклопотаний пан Вітек:
— Ну, де ви пропали? — І відразу почав розподіляти працю: — Ви будете возити, я буду обслуговувати екскаватор, а ти висипати.
Циган не горів до роботи.
— Не лови ґав, бароне, і починай! — буркнув я.
— Ай, злий пан, злий, — забурчав той.
Тоді почав знову молоти Ганнес:
— Не будь таким до нього, Гітлер їх нищив, а тепер ще ти. Якби ти видів, як циганчата ходили, побравшись за руки і виспівуючи марші. А потім їх помордували разом з курвами. Ті, що їздили до лісу, принесли звістку, що в лісі збудовано засіки, а в них російські полонені. Було їх там зо двадцять п’ять тисяч. Щодня їх приводили по дві тисячі і спалювали в крематорії. А був там серед есесівців один горбатий, ми прозвали його Дзвонар з Нотр-Даму, і власне він найбільше знущався, обливав росіян нафтою і палив, бо крематорії не встигали з роботою. А що росіяни мали тиф, то він від них заразився та й привезли його до бараку в гарячці, аби вмирав серед в’язнів, бо в лікарню для німців боялися класти. Наші відразу його добряче віддухопелили, а потім занесли до виходку і ми всі ходилисьмо на нього срати і сцяти. Лежав там шість годин в тих гівнах, аж урешті засрали ми його на смерть… Тим часом тиф таки есесівців не обминув і з шестисот зосталося шістдесят.
Я зиркав на цигана і бачив, що він тільки й пильнує, аби накивати з праці п’ятами. Врешті мене це вивело з рівноваги:
— Ти, цигане, ніде не підеш, на писку маєш виписано, що збираєшся фулювати.
— Їсти, — промимрив він, — циган мусить поїсти, бо голодний циган не вміє робити.
— Але ж ти наразі гівно зробив. Спочатку ся робе, а потім їсться.
— Нє, нє, нє, спочатку їсти. Потім робити!
Тут уже Ганнес втрутився:
— Не будь такий до того цигана, я тобі щось оповім.
Я подивився на цигана, як він труситься з холодриги, і сказав:
— Йди погрійся коло печі.
Циган пішов, а Ганнес сказав мені зі сміхом:
— О, курва, ти ся з ним не панькаєш, а тим часом він має при собі бритву. Показував мені… Здається, майстер не вписав йому трьох трудоднів, коли він сачкував з праці, тепер циган хоче його підрізати.
Я здригнувся.
— Мене вже та праця так оглупила, що я став ненавидіти лінюхів, а як приїжджаю до Праги, то люди в рукавичках і краватках нервують мене і я з великим задоволенням потовк би їх усіх. Так мене та робота заполонила.
Ганнес знову задивився в далину.
— Уяви собі, що коли есесівці нудилися, то не давали нам їсти, зате кухарі діставали все, на що мали охоту, навіть пиво і лікери. Але після цього влаштовували кухарям апель і змушували їх доти катати себе на плечах, доки ті не виригували все, що з’їли. А мисьмо то мусили їсти.
— І що — ти жер?
— Їв. Ага, оповідав я тобі за тих росіян. Ну. Отже, вони з голоду так здичавіли, що виривали трупам нутрощі, переважно шлунок, і з’їдали… Ніколи не знаєш, які штуки може втнути людина.
Тут з’явився циган, тримаючись за живіт, і повідомив, що напала його дристячка. Я згадав про бритву і сказав:
— Ну, то шуруй, бароне, шуруй і вертайся, коли тобі стане легше, а може й та сральня завалиться разом з тобою.
Але так по правді бідачисько був з того цигана, любив співати і грати на скрипці, я теж любив щось інше, але мусив пристосовуватися до умов. Такий вже у мене пристосовницький характер. Бігме. Якби нас зайняли турки, то я враз би пішов будувати мінарети, купив би собі словничок турецько-чеський і навпаки. Такі вже ми — ким-небудь станемо, лиш вижити.
Коли ми з верхом наладували вагончика і вийшли у двір, то зустріли бригадира на прізвисько Атом. Побачивши мене, він розчепірив руки і закричав:
— Вітай мене, я другий раз народився! Десять днів сидів у цюпі, допіру мене випустили.
Я поздоровив його і спитав:
— Як там проби?
А він почав оповідати з витріщеними очима:
— Люкс, професор Фанін спочатку мені не вірив, але зробив я йому катодову штучку і він її визнав. Але я весь час боюся, аби мені за дупою не загорівся цілий космос! Замість розщеплювати атом, ліпше використовувати нормальну електрику, бо маємо її до холери, висока напруга. А професор мав сумніви до мого електронового пістолету, тоді я підійшов до вікна і спитав, чий то пес, а професор: то мій Гарик. Ну. Тоді я вицілив у нього елєктроновий пістолет і песик ґеґнув. Професор відразу зробив йому секцію мозку, а мозок — на дрібний мачок! Так виглядає справа, що тільки електрика переможе. Стандарт ойл Компані, вугіль, двигуни з іскровим запалом! Тільки електрика! Срав я на атом! Хочу це запатентувати в Балтиморі. Але мушу вже летіти до своїх, бо ще про мене не знають.
— То бувай, — сказав я.
А він:
— Нині утопія, завтра — дійсність!
Підходжу до ливарника Мудри і питаю:
— Ви вже себе бачили, пане майстер?
— А то де?
— Як то де? У Празі на Народній є дошка з передовиками праці, а на ній ваша двометрова знимка.
Бачу, що він уже знає про це, і навіть, певно, вже ходив помилуватися, але переді мною не хоче показувати.
— Кажете, я там вишу?
А я собі тішуся, що можу розмовляти з першим ливарником на всю країну, і знову йому повторюю, що, де і як:
— О-о-отакий ви здоровенний і файно виглядаєте, зовсім як письменник.
А Мудри гойдається на ногах, вбирає окуляри, дає робітниці розпорядження вимкнути автоматику, тоді повертається до мене і питає:
— А що я маю на собі?
— Маринарка і сорочка з викладеним комірцем.
— Ага, в тій. Правда, я ту фотку мушу поміняти на новішу — з краватом і Орденом Праці, але так чи сяк мушу свою стару забрати до Праги, щоб і вона мене зобачила. Кажеш, на Народній?
Його очі спалахують гордістю. А чом би й ні? То його успіх, хоча його вороги кажуть про нього: Той-во? Якби його кобіта завчасу не овдовіла, то навіть не вженився б. Та й випити любить. Але мене то не цікавить, бо от уже над’їжджає кран і будемо насипати.
Але тут підійшов до нас бригадир і сказав, що сипати будемо за півгодини, коли звільниться кран.
— Ганнесе, — сказав я, — ходімо до Мудрого.
Рееґен вибалушив очі:
— Та йди! До першого ливарника в країні, до того, шо був у еСеСеРі?
— Чого так занервував? — відказую спокійно.
— Пішли, пішли, — вже смикає мене Рееґен за рукав, — я мушу його шось запитати.
І спотикаючись об порозкидані форми, зійшлисьмо сходами на платформу, а звідти до Мудрого.
— Онде він, — сказав я. — О, Господи! Що ти так витріщився, як би-м себе зобачив?