Выбрать главу

Подала мені руку, таку звичайну людську руку, шорстку, як коров’ячий язик.

***

І знову, встаючи щоранку, не маю навіть часу замислитись над самим собою, чи я щасливий, чи ні? Напам'ять вже знаю перший свій вранішній порух у напрямку будильника. Далі таке саме обмацування наосліп вимикача на стіні, а потім перший знічений погляд у дзеркало на людину, яка вкотре з годинником підводиться в ліжку. Завше вранці вмикаю радіо, наставляю на Берлін і слухаю. Спочатку нічого, але за пару хвилин перед четвертою звучить «Інтернаціонал», якого виконує хор під супровід музики, а потім знайомий милий голос: «Здравствуйтє, таваріщі, гаваріт Масква». Потім зо тридцять секунд тиші і знагла галас московської вулиці біля Кремля, виск гальм, клаксонів, а далі починають дзвонити і бити кремлівські куранти: раз, два, три, чотири, п’ять, шість… і знову милий голос: таваріщі, гаваріт Масква, здравствуйтє, шесть часов утра… і знову «Інтернаціонал» у виконанні хору під супровід музики. Це означає, що в нас четверта, це означає ще кілька хвилин, ще можна зостатися в ліжку і стежити за секундною стрілкою, яка поволі суне по колу і цокає, і ще раз, і знову. Інколи засинаю, але потім все ж таки мушу зриватися на ноги і рухатись, як автомат. Хутко вбратися, почистити зуби двійникові у дзеркалі, і задуматись, на дідька щодня голитися, митися, їсти і носити весь той розпорядок у голові. Навіщо постійно остерігатися, що я що-небудь забуду? І розраджую себе: мусиш вистояти, мусиш, мусиш, бо інакше тебе знудить, мусиш! Повторюю собі це щодня, завдяки чому мені стає легше. Виходжу з дому, починає моросити дощ, який кропить усю землю, і мій сад так само. Відчуваю, що треба мені багато, відчуваю, як до самих моїх корінців проникає темна вода, виполіскуючи вапно і цементову пилюгу, чую, як мої капіляри насичуються і я стаю золотою ренетою, судецькою паперівкою, і замислююся, чого я потребую, аби мої плоди були гарнішими і здоровішими. Маю охоту на поташ, фосфор, азот… Перестаю бути садом і дошолопую, що автоматизм давно вже закинув мене на сидіння автобуса, і перспектива засмоктує мене у вулиці, котрі з відстані такі вузенькі, що не проїхав би там і ровер, та коли потрапляємо туди, то раптом виявляється, що проїжджають попри тебе два автобуси і нова перспектива витворює нові видива. Авто, що іде навпроти — це вдалині тільки дві цятки, спадаюча двокрапля води, котра одначе збільшується, маліє, аж врешті передчасно розмивається, а далі міст і світлофор звіддалік…

Дейвиці… Суцільна пилюга, але ж, коли туди доберемося і я озирнуся, то через задню шибу побачу ті місця, де акурат тепер я перетворився саме на таку ж пилюгу, такі ж мерехтливі пилинки… На мості така сама брехлива перспектива з нахиленими над автобусом ліхтарями, які скидаються на велетенських генералів з золотими ґудзиками… Під кінець повертаюся вліво і цього разу шпиталь Бульовка не більший за шкатулку з перлинками… Роззираюся — я не сам. Робітники сплять, досинають, чи роздумують про щось. Праця — то платформа, на краю якої ми дотикаємо одне одного, бо інакше ми б і не спіткалися. Мене дратує зелене світло перед водієм, бо воно більше за будь-яку видиму зірку, але заспокоює кубістичне панування водія над простором. Він спостерігає водночас і за дорогою спереду, і обабіч, і навіть ззаду, а ще ж бо контролює стан мотору на вухо, ногами педалює на газ і гальма, а руками крутить кермо. Щодня, приїжджаючи до Воковиць, водій зиркає вгору на конкретне вікно конкретного будинку, і коли помітить там світло, каже: «Вже встає…», але, коли там іще темно, то сигналить доти, доки вікно не засвітиться. Щодня я собі уявляю, що то поштарка, котра має прокинутися саме в мить, коли ми проїжджаємо, і має таке домовлення з водієм, аби засигналив, якщо проспить. І бачу її, як вона на краю ліжка, з панчохою в руці задумується, чи варто вставати. Бачу, як вона погорджує заспаною дівчиною в дзеркалі і так само замислюється: навіщо жити?

Але ось ми їдемо дорогою коло щедро освітленого Рузинського летовища, де пасажири чекають на літак. Злітна смуга обставлена ліхтарями, котрі збігаються в кінці летовища так, що якби хто став на тім протилежнім кінці, то сказав би, що ті червоні жарівки збігаються якраз там, де проїжджає автобус. Літак кидає стіжок світла на асфальт і сідає, маліє і перетворюється на маленького дитячого літачка на ґумовій шворці, крила обертаються і змінюють колір. Заплющуюсь і бачу, що все інакше, ніж насправді, наче б висіло на ґумці перспективи, життя ж бо теж велика ілюзія, деформація, перспектива… Відкриваю очі, ми вже перед ливарнею, прокидаємося навзаєм: «Уставай, приїхали!». А я висідаю так самісінько, як і останні триста днів, тим самим важким кроком проходжу через прохідну, показую посвідчення і йду у бік лазні та вдягальні. Бачу: з-за рогу виїжджає потяг з п’ятитонним литвом, котре на відстані виглядає, як дівчата, що вирушили на свій перший баль, подібне до надутих балкончиків, таке ж звабливе і неприродне… Але коли локомотив минає мене, ледве волочачи свій ладунок, здається, що мене минають величні обеліски, які за хвилю маліють, зникають і не зостається нічого…

Я швидко перевдягаюсь, роблячи звичні рухи — спочатку натягую на себе майку, далі сорочку, підштанці, комбінезон, штани, черевики, а зверху робочі штани і куртку, хвартух та рукавиці, а на голову капелюх, і виходжу. Довкола ще темна ніч. Велика, хоч і не більша за краплю, світанкова зоря іскриться на небесному овиді, ніби квінтесенція робочого люду. Озираюсь і бачу: далеким узбіччям суне череда вагонів з вилискуючим литвом. Тепер вона іде на Конєв і з вигляду така маленька, не більша за дитячу гармонійку, або на дванадцять рожевих клавішів. Заходжу до їдальні, але нема вже тут Ярмілки…

КОХАСИК

Ще перед північчю робітники, що працювали в каналі, почали готуватись до відливу. На черзі було шість кадовбів і тридцять шість кокілів. Працювали мовчки, зосереджено, бо там, де тече рідка сталь, усе мусить бути з шамотових рур або ретельно позмазуване графітом. Коли врешті накрили кокілі капелюхами і наготували деревний вугіль, бригадир вирішив:

— Ну хлопаки, до роботи? — і перебіг гнучкою дошкою через канал.

На другому боці згадав собі:

— Гансі, думаєш хто за тебе буде збирав ті пляцки? — показав на затвердлі рештки розлитої сталі, що набрали чудернацьких форм.

— Я, — відказав Єнда.

— Давно б мав зробити, а не чекати.

Єнда стягнув одну з течок, що їх робітники мусили чіпляти на дроти, бо в ливарні було повно щурів.

— Так мені здається, — сказав Майхер, коли вийняв з течки загорнуті у фартух ножиці та машинку, — що колись ті бестії спустяться на нас просто з даху тими дротами.

— Майхере, — нагадав бригадир. — Тільки ж обстрижеш мене так, аби-м не виглядав на обстриженого. Бо інакше в лоб мені дує!

— Ясна справа, зробимо такий американський фасончик, — відказав Майхер, кладучи свій інструмент на бляшану скриньку, та коли помітив, як Єнда на ту скриньку сідає, висмикнув її з-під його задниці. Отож Єнда гепнувся в куряву зі своїми намащеними скибками хліба.

— Найбільше заберемо з боків, — сказав Майхер, мовби нічого не сталося. — Казав мені шваґер, як то на старій гуті піймали в пастку щура, облили ’го бензином, підпалили і випустили. І той щур гасав, як очманілий.

— Майхере, тілько мені над вухами не багато вистригай, — настрашився бригадир.

— Ясно, чейже не будеш ся так фраєрував, як той ґоґусь, нє? — Майхер кивнув на Єнду, котрий обрізав запилюжені скибки.

— Хай кожен стрижеться, де хоче і як хоче! — вибухнув Єнда. — Але я ходжу тілько до Клубу Молоді, а там стриже француз Теодор Олів’єрі. Ото допіру майстер! Запитайте кого хочете, кожен вам оповість, який з него стиляга. Вузенькі штанята, маринарочка вшита до фігури, а в неділю пополудні носить та-а-акого капелюха, тако-о-ого «стетсона», — сказав захоплений Єнда і пальцями провів над головою коло.