— Коли дозволите, я вас підніму!
І власник поховального закладу звів ручки, а здоровезний поет його завиграшки підніс.
Коли пан Бамба досхочу надивився на луг за муром, то мовив:
— То не бики, а корови.
— Хочете вже на землю?
— Досить уже… — сказав пан Бамба і продовжив попередню тему. — Коби тілько той ваш старійшина згодився на таку вандрівку. Бо він досі знав лиш вандрівку думок.
— То вже залагоджено. Мій останній сексуальний об’єкт, пишна панянка з пошти, слабує на груди. А тому дозволяє старенькому поетові лікувати себе прикладанням рук. Вона і владнала справу.
— Пане Китка, мені здається, що ви робите з мене посміховисько.
— З вас? Най би мені сліпа кишка трісла!
— Добре, вірю вам.
Так вони собі прогулювались, а на другому березі вправлялися пожежники. Шоломи їхні виблискували на всі боки сонячними зайчиками. Двоє пожежників клякнули коло помпи, один тримав ґумового вужаку, розкарячившись як міг, бо сподівався сильного струменя. А сурмач стояв, заклавши одну руку за пояс, а другою притискав сурму до вуст, чекаючи на команду. Коли їхній начальник дав знак, сурмач засурмив, але з вужа — ані тобі крапельки.
— Мають поламане лібідо.
— Склад з трунами міститься у мене в підвалі. А вугіль тримаю на першім поверсі, — сказав пан Бамба.
— Так воно буде параноїдальніше, — тішився пан Китка, і повернувши голову, закричав через річку: — Хай вам ті ваші помпи запомпують!
— Ти, корово їдна йорданська! — гаркнув пожежник. — Дивися, щоб тобі та твоя помпка нарешті запомпувала!
— Ну, гаразд, попхаєтесь ви з тим ліжком до мого закладу, а тут — дощ! Чи не було б ліпше помістити ліжко разом з поетом до катафалка? А тоді повагом їхати через ціле місто, а старенький поет стукав би в шибку до перехожих і кланявся.
— Чудово! Це буде просто шизофренічно! Але — пане Бамба! Ви таки маєте ідеї! Мусите вступити до гуртка сюрреалістів!
— О, ні, — відказав скромно пан Бамба, — я вже є членом спілки оздоблювачів міста.
— Головне, аби не забракло тих чорних оксамитових обрусів, якими ви оздоблюєте катафалки. Ми б ними прикрасили ваш підвал… А ще було б незле, якби ви надрукували запрошення на Махівський вечір… На ваших фіолетових похоронних стрічках, — сказав поет і знову гукнув через річку: — Хай вам ті ваші помпи запомпують!
— Ти, корово їдна йорданська! Хочеш дістати в дзюб? — кричали пожежники і, скочивши по коліна в річку, стали погрожувати кулаками.
— Отже, світлини, на яких буде мій заклад, опиняться аж у Парижі… — прицмокував власник похоронної фірми.
— Так. Бо ми, сюрреалісти, маємо межиконтинентальний зв’язок, — сказав поет і тицьнув гордо пальцем собі в груди. — Ми є мужі, на яких зійшло осяяння. Мужі, що лежать перед підніжжям Сфінкса. — Тоді озирнувся і гукнув через річку: — Хай вам ті ваші помпи запомпують!
Пожежники враз покинули лагодити помпу і вже разом зі своїм начальником забігли по коліна до води, погрожуючи викрутками й залізними ключами:
— Ти, корово їдна Бамбова, хочеш, аби тобі юху з дзюба пустили?!
Пан Бамба сполошився:
— Але то не я кричав!
— Піди-но лиш на похорон, то ми тобі хреста в лоба заженемо! — пообіцяв начальник.
— Ну, ви тільки подивіться, добродію, що ви начудили! — журився пан Бамба. — Пожежників ціла купа і будуть тепереньки мені робити конкуренцію з похоронами. А пожежницькі похорони — то справжні фестини!
— Даруймо цим добрим хлопам життя! — проголосив поет і, приклавши долоні до вуст, загукав: — То кричав я, Китка!
— Ти, паршивий Китко! — загорлав начальник — Ми тобі так само всиплемо!
Пан Бамба заломив руки.
— Пане Китка, ви не тільки поет, але й неабиякий характер маєте. Гей, а що як здерти з корчми того білого янгола і повісити 'го в моїй крамниці над ліжком? Думаю, і годинникар Церга дозволив би зняти тамтой великий дзиґар над його закладом і повісити його над стареньким поетом під час лекції. Це було б так мило, якби та хвилинна стрілка, завбільшки з мою ногу, тенькала на махівському вечорі.
Пан Бамба захлинувся, а поет ковтнув слину.
— Пане Бамба, — сказав Китка за хвилю, — з вас б’є потужний маніакальний струмінь. Я ходжу, ходжу, мало не голкою роблю розкопи, щоби ото яку ідею вишпортати, а ви мені тут сиплете як з рукава. — Тоді пан Китка звернув очі до хмар і промовив: — Ні, не я, а він поет! — і вказав на власника закладу.
— Перебільшуєте, — сказав скромно пан Бамба.
— Ні, ні, — сказав поет, — як можна! Язичники віри не знали, а істину пізнали… То як, пане Бамба, домовились?
Китка простяг могутню правицю.
— Домовились, — відказав пан Бамба і вклав свою долоньку до поетової лапи.
Потім пан Китка вийняв дзиґарок.
— Так, — сказав він, добувши з кишені фотографії. — Невдовзі закину їх до поштового вагона празького потяга. Пан поштмейстер мені вилучив оці артефакти з пакунка, якого я намагався вислати. На підставі того, що це порнографія.
Пан Бамба розкрив знімки віялом і аж за голову схопився.
— Як ви таке робите?
— Просто витинаю дещо з підручника статевих хвороб, який належить моїй матусі, дещо з часопису, який рекламує жіночу білизну, а дещо й з Кролевецької Біблії[10], — сказав поет, спинивши жестом власника похоронного закладу, — потім шукаю собі затишне місце і звіряюсь автоматичному шепоту. А тоді наліплюю витинанки на сецесійні фотки оголених жінок…
— А що на те кажуть у поштовому вагоні?
— Як було позавчора, чи вчора, так буде і нині. Кидаю їх до шпари у вагоні і гупаю п’ястуками. Поштар візьме світлини, поставить штемпель. А я тим часом спостерігаю, як він лапає себе за голову, як гукає свого колеґу, аби зараз усе покинув і біг до нього. Тепер уже обоє глипають на фотки і лапають себе за голови. Тут з’являється машиніст і хапається за голову так само. Атракція сюрреалістичних об’єктів, пане Бамба, просто вражаюча!
— Але ж я член спілки оздоблювачів, — боронився пан Бамба. — І кому ж ви це надсилаєте?
— Привабливим панночкам, котрі не хочуть жити в сексуальній неволі, — сказав поет і на додачу провістив — Наслідки просто алькогольні!
— Можливо, — сказав пан Бамба і задер голову, — але коли ви мене підняли коло муру, щоб я побачив тих двох бичків, згадав я той випадок, як одна няня показувала довіреному їй хлопчикові Злату Прагу, а коли поставила його на землю, то малюк звалився мертвий. Чулисьте про це?
— Не чув, — відрізав поет.
— Бо то ще не кінець. Сам апогей був на суді, коли суддя кричав: «Як таке могло статися!» А та нянька, здоровенна така, як і ви, спиталася в того пуцьвірінька-судді: «Хочете бачити Злату Прагу?» А суддя бовкнув: «Хочу». І тоді вона обхопила долонями голову судді і підняла його до стелі. А коли опустила, суддя повалився так само трупом.
— Ото бідолаха! — прорік поет і звів очі до неба зі скаргою. — Я тут шпортаю по закамарках, мало не голочкою розколупую, а він, — показав на власника похоронного закладу, — а він мені те все з рукава сипле!
— Пане Китка, — притулився пан Бамба, — та пригода не дає мені спати, мій татусько мені стілько разів показував Злату Прагу, але ніколи ніц ся не стало. Чи то люди ниньки скрихли тілом? Ану, давайте переконаємося, га?
— Таж ви мене не піднімете, — сказав поет.
— Але ви мене піднімете. Я проти вас, як дитина.
По той бік річки помпа вже запрацювала, сурмач знову притулив до вуст золоту сурму, пожежник тримав золоту кишку, розкарячивши ноги, щоб струмінь води його не облив. А всі пожежницькі каски виблискували мов золоті шоломи. Начальник дав знак, сурма залунала над лугом. Потужний струмінь води крутив кишкою на всі сторони.
— Ну що? — кричав начальник і театральним жестом показував на струмінь, котрий, вигнувшись дугою, сягав аж до середини річки, — помпує нам чи не помпує?
— Тепер так, — гукнув поет, — але що було, як ви гасили в Драгелицях?
— Ти, корово їдна йорданська! Зачекай, ми ще тебе здибаємо! — кричав начальник і, відчепивши від пояса сокиру, забіг до ріки, а двоє пожежників вихопили сокири та, скочивши й собі за начальником до води, всі разом взялися погрожувати золотими сокирами, на яких вистрибували сонячні зайчики, і кричали:
10
Кролевецька Біблія — видання, здійснене у Кролевиці (Кеніґсберзі), уславилася багатими ілюстраціями.