Мені не зосталося нічого іншого, як податися на пиво.
«Під Білим Левом» було весело. Розтріпані і виснажені весільні гості брели, заточуючись, до таксі, молода вернулась по шлюбного букета, а коли, повертаючись назад, загубила вихід, то ніяк не могла намацати клямку. Молодий, аполлон берберського типу, мав смокінґ, захляпаний тушкованою капустою. Наче рекрутські відзнаки, висіли на ньому рештки весільної учти. Він галантно кинувся до своєї молодої дружини помогти у пошуках виходу і в тих намаганнях забрели вони на кухню, звідки їх виставили кельнери. Коли вони минали кльозет, звідти вийшов якийсь пан в окулярах і почав плескати в долоні:
— Чудоооово! Біііс!
А тим часом таксівки рушили, кельнери заплющили очі і театрально зітхнули.
Але ось до кнайпи повернулася п’яна дружка і зі смаком допила рештки пива, а воно текло їй з рожевих вуст на рожеві перса, рожевий станик, рожеву сукню, котра прилипла їй до облитої пивом кицюньки. Випивши рештки вгощення, боялася навіть нахилитися, бо пиво сягало їй аж до вуст. Тим часом я бавився картонкою з-під гальби і боявся навіть думати про ту неприємну пригоду в трамваї. Саме тому я волів стежити за кошлатою чоловічою рукою, яка за сусіднім столиком мняцкала ногу пухкої бльондинки. Під жирандолею виструнчився блідий чолов’яга в невизначеному мундирі, потім він рушив, хитаючись, до кльозету, траснули двері з двома нуликами, пролунав глухий удар пластмасової накривки об унітаз, а тоді довгий тужливий стогін: так само тритони, дмухаючи в мушлі, скликали заблудлих німф. Дружка поводила надовкруг риб'ячими очима і раптом її погляд затримався на кошлатій чоловічій руці.
— А ви маєте на то дозвіл? — гукнула. — Певно, що нє!
І тоді всі глянули на чоловічу руку, котра вочевидь на такі публічні залицяння дозволу не мала, бо перестала віддаватися цьому чутливому термосінню дорогоцінних тілес. З кльозету повернувся блідий чоловік, в його волоссі виблискували краплі свіжої води. Дружка довго вдивлялася в той водяний ореол, після чого, осяяна своїм відкриттям, скрикнула:
— Ага, то ви ригали?
А чоловіку невизначеному мундирі кивнув, гепнувся на стілець і заворушив щоками. А я далі бавився картонкою, далі позирав на той кружечок, що крутився мені в пальцях, і облягла мене рожева тінь, а потім рожеві руки дружки сперлися на обрус і схилилося наді мною рожеве тіло, аж я отерп зі страху, що з рожевої горляночки от-от порснуть на мене струмені пива, як із рожевого фонтану, або з рожевого дзбана. Але дружка вихлюпнула на мене слова, котрі іще більше мене потрясли.
— І що, дідуську, купилисьте вже собі місце на цвинтарі?
І далі я бавився кружечком, дружка дивилась на мене, вона не мала більше як вісімнадцять літ, її тлусті рожеві рамена, рожева шия і ціле її тіло блищало від золотистого пива, вся вона скидалася на рожеве поросятко, котре, запечене до хрумкої шкуринки, смарують пір’ячком, вмоченим у пиво. І тоді я зиркнув на неї якомога людянішими очима, очима свідомого своєї провини песика. Пара підстарілих коханців уже розрахувалася і стояла тепер в дверях, чекаючи на те, як я буду реаґувати на неприємну правду. Але рожева дружка тицьнула в мене пальцем і гукнула:
— Письменник і порося, дідуську, стають славними по смерті!
Біля дверей до кльозету підвівся з підлоги п’яний тип в окулярах і, плескаючи в долоні, закричав:
— Чудоооово! Браааво! Біііс!
Раптово до кнайпи влетіла жінка і, заки хто отямився, одним ударом кулака повалила того в окулярах, скельця полетіли десь догори і дзенькнули об мосяжну люстру, а та жінка без особливих зусиль поволокла свого сліпака до дверей. Робила це так легко, наче б волокла не всього його, а лиш його жакетика, при тім і не зауважила, що притисла його розбитим писком до стіни, від чого на стіні зосталася довга смуга. Потім натягла собі на голову солом’яного капелюшка і вилізла з п’яницею на вулицю, а він кричав ощасливлений:
— Чудооово! Біііс!
Пара підстаркуватих коханців поспішно відійшла, мовби сцена, яку вони щойно побачили, могла в майбутньому стати їхньою долею. А рожева дружка танцівливими кроками вибігла з «Білого Лева». А я цмулив пиво за пивом і думав про бльондинку, яку знав тридцять років тому: сиділа в човні з червоною парасолькою в руці, а я вбраний увійшов у річку і спитав, чи міг би я перевезти її на тім човні? А вона відповіла «так», і тоді я перекинув ногу через борт, сів на лаві й почав веслувати, а вода стікала з мене, і далеко за містом я знову вскочив у воду, витяг човна на пісок і подав їй руку, і поміг їй висісти з човна, і так ми лежали на розпеченому піску, а вона сказала мені, аби я висушив своє вбрання, бо ж і так тут нікого нема, а коли я скинув із себе все, вона лягла біля мене, і заплющила очі, а я наважився і тихенько розібрав її, але коли вже вона була гола, я не міг ні на що наважитися, бо таким гарним було це біле тіло у вербах за містом, що я тільки дивився і нічого більше. Згодом ми бачилися тільки вбрані, і я ніколи не був так сильно захоплений її вродою, аби в одязі увійти в ріку, аби забути розібратися… І так упродовж тридцяти літ був тим самим молодиком… Аж оце минулого року іду собі вулицею святого Лазаря і затримує мене якась жінка і: «Вуйку, де тут суд?» Я на це: «Слухаю?» А вона ще раз: «Вуйку, де тут суд?» І так з тої пори я став вуйком, а допіру цього року студентка звільнила мені місце в трамваї: «Будь ласка, сядьте собі, татуську».
Тепер сиджу «Під Білим Левом» і п’ю рожеве пиво, вся кнайпа рожева, рожеві фіранки, навіть обруси порожевіли, сиджу в рожевій самоті і входжу в рожеву тишу і в нулики, два пурхаючі нулики на дверях кльозету — це мої рожеві герби, це геральдичні знаки, виписані на дверях усіх срачів.
Сиджу «Під Білим Левом» і допиваю останнє пиво, кельнери повісили на стіні жовтого щита і кидають в нього гострими стрілками, оздобленими в різноколірні пір’їнки. Я заплатив і вийшов на свіже повітря.
Голубе, кажу собі, досить зараз розкрити газету, і кожен некролог — це твоя клепсидра, кожен смертельний фінал з «Хроніки нещасних випадків» — це твій трафунок, кожна швидка з сиреною на даху їде по тебе. Голубе, кажу собі, все для тебе вже десь далеко, і вертатися до початку — це твоя дорога вперед, марення про гарних дівчаток — це внутрішній монолог старіючого тіла, голубе, кажу, в розмові ти шукав надтексту і підтексту всіх розмов, але замість гумору знаходиш тепер пустий інтервал — і то власне в ньому пропурхнув ангелик. Можеш, голубе, вважати за велику милість, що на схилі цієї ночі буде ще Світанок, хоча тобі відомо, що гаплик і побудку грають на тій самій трубі. Таким чином, голубе, твоїм універсальним надбанням є домовина, з якої твій погляд уперто продирається вгору, до нічного неба, на якому невидимі руки з вічності у вічність в’яжуть на двох невидимих спицях темно-синій светр, оздоблений сліпучими зірками.
Занурений в оці медитації, забрів я на Пальмівку. Головна вулиця розгортала сувої бруку, наче картатий килим, електричні дроти яскріли мов струмінчики слини, що витікають з вуст чоловіка, який звар’ював від кохання. А потім посеред світла миготнула вдалині рожева постать, і я почув запах світлого пива. А там внизу, на колії, блимав червоний ліхтар і дзеленчав дзвінок, а ліхтар поволі кудись спадав і зникав, а я повний гіркоти говорив собі: «А чи ж я справді вуйко? Чи татусько? Чи дідусь?». І знову, як замолоду, кидався навзаводи з опадаючими шлаґбаумами, намагаючись нагнутися так, аби не зачепитися, і отак ото з висунутою вперед головою вискочив на колію, мов атлет, що розривав стрічку на бігу. І в цю мить огорнув мене рожевий морок і я впав, гугупнувши від раптового удару, і з голови мені вилетів рій світлячків. Коли ж той рожевий морок розвіявся, я побачив, як сидить переді мною на колії рожева дружка, котра так самісінько, як і я, поранила своє чоло об моє чоло. Прибігла озвіріла коліярка і стягнула нас набік, а за мить після цього прогуркотів паротяг, сикаючи мені в обличчя водою і обпарюючи мені штани парою. Коліярка підняла спочатку один, потім другий шлаґбаум, і червоний ліхтар заколихався з веселим хрускотом на здибленій тичці.