— Я буду скаржитися.
— Це ви можете. Але коли в нас чогось шукають, то ніколи не знаходять.
— Зате знайдете фуру інших речей, таких, щоби на них ніхто й не сподівався. Було то зараз по революції, пакую собі папір у підвалі, згортаю шпарґали граблями, аж тут нагло… Вгадайте, що там було?
— Перекази! — утішився касир.
— Де там! Чоботи, чо-6о-ти! Знову закидаю граблі, а там — мертвий шарфюрер, ще й з револьверком у руці. Офіцир, колишній божок німецьких прачок, оздоба гітлерівських бурделів… а тепер труп. Ну і що з ним робити? — думаю собі. Кинув його до скрині з тирсою, обсипав і накрив зверху папером, добре вдоптав і зв’язав подвійним дротом… Та й пішов той шарфюрер до папірні так само, як і ті ваші перекази. Там дроти розтяли і плюсь тото до корита з кислотою! Цілком можливо, що тоді кількасот осіб прочитало «Чеське слово», видрукуване на німецькому націонал-соціалістові. От історія, нє?
— Н-ну… — чхнув касир.
— Слово честі, свята правда. Або, наприклад, пакував я колись папір у підвалі Державного банку. Є там, як, може, вам відомо, таке приміщення, куди зі стелі падають подірявлені, вилучені з обігу банкноти. Працював я в масці на лиці, у хмарі мільйонової пилюки. Грошва там летить зі стелі, дробилки приємно диркають… Аж раптом мені щось сяйнуло у голові, і я питаю головного касира: «Чи не забракло вам колись у касі мільйона?» І знаєте, що він мені відказав?
— Нє… — злякався касир, і серце йому забухало, як паровий молот.
— Він сказав: «Пане Гантя, нестачу мільйона я викрию одразу. Але не дай Боже, аби забракло двадцяти гелерів. Деколи їх шестеро людей мусять шукати цілий тиждень…»
Касирові мурашки пробігли по спині, й він знову чхнув.
— Отак воно, — сказав Гантя. — Але цікава річ: кожен щохвилі щось губить. Люди помилково викидали з макулатурою стільки всіляких речей, що коби все те зібрати докупи, був би чималий базар: радіо, що його з дурної голови притарабанили дітлахи, живцем вирваний цілий мотор «форда», чоботи, плащі, десятки квитанцій, талони на бензин і грошові перекази. Але найславніша історія трапилася тоді, коли до підвалу разом з паперяками висипали помилково на півтора мільйона діамантів. Семеро детективів перекидали увесь підвал, папірчик за папірчиком. Десятки тонн макулатури! Тиждень це тривало, але пшика знайшли.
Касир так чхнув, що аж собі шмаркнув на руку.
— Не маєте хустинки? — спитав Гантя.
— Ні, забув узяти…
— То чому досі мовчали? Завтра я принесу вам, яко скромний даруночок, цілу купу. Яку нас ліквідували синаґоґи, то німці привезли нам центнерів десять отих їхніх короговок, халатів та пелюшок. Спочатку дерли ми це собі на онучі, але врешті покраяли на хустинки і рушники. Я… — захихотів Гантя, — маю в білизнярці придане для двох наречених. З самих короговок нашила мені жінка два тузини майток. А що хустинок! До кінця життя! І то ще мусив би шмаркати хіба що сірчаною кислотою. Добродію, а як у те шмаркається! Уявляєте, що то за розкіш, коли золоті нитки вам у носі лоскочуть?
Але касир у цей час тяжко думав, що б то було, якби йому в касі забракло двадцяти гелерів.
— Застудився я, — мовив він.
— То чому одразу не сказали? Мусите пильнуватись. Як вернетеся з контори домів, налийте до горнятка трохи води і додайте добру порцію рому. Потім це нагрієте, само собою, з гвоздикою і перцем. Потім зі смаком тото випийте і зачекайте хвильку, заки трунок зачне вам у голові кружляти, а тоді хильніть іще двічі по сто грамів житнівки, бо житнівка дуже на груди помічна. А потім, пане добродію, вийдіть на повітря… Уже вечір, стемніло… Ну, і десь там упадете і проспите під парканом, а над ранок, за першої роси від нежитю ані сліду. То є метода Кнейпа, куди ліпша, аніж компреси Прейсніца. Одним словом, завтра занесу вам тамті хустинки, — сказав Гантя, стиснув касирові руку і сердечно нею потрусив.
Касир намацав клямку страхової контори і так чхнув, що влетів до фойє. А невдовзі Гантя помітив, що до їхнього складу прямує якийсь залитий потом чоловік, попихаючи перед себе візок. Гантя підбіг і поміг пхати той візок, що скидався на гармату.
— Ціле щастя, що маю того візка, — вигукнув радісно власник.
На візку був тільки один маленький пакуночок. 3 контори вийшов шеф і сказав:
— Дайте це на вагу.
— А дилі маєте? — спитав клієнт, витираючи з лоба піт.
— Що за дилі?
— Ну, дилі… такі, що по них скочують бочки в броварнях.
— Ні, нема.
— То, може, хоч би паси парусинові?
— Паси? Здається, маємо… Але для чого? Хіба для цього? — охнув шеф і зрозумів, що втратить гумор на решту дня. Вхопив пакунок і кинув на вагу.
— П’ять кеге.
— Ну, то люкс, — втішився власник візка.
— І що ви за це хочете? Гроші чи лотерейки?
— Лотерейки. Аби тільки нумери не йшли підряд.
— Нате вам одну.
— І-і, цеї я не хочу. Перемішайте з іншими.
— Беріть собі цю лотерейку та й самі перемішайте, — сухо сказав шеф.
— Бракує вам тутка папуги, — мрійливо зауважив власник візка і поклав лотерейку до портмоне. Хотів було від’їхати, але якось йому воно не пішло. Візок був нівроку тяжкий, а дорога з подвір’я йшла трохи під гору. Через те Гантя з одного боку, а шеф з другого, зігнувши коліна та вчепившись пальцями в ободи, мусили штовхати того возика та ще й вигукувати: «Гей, руп!»
Допіру тоді візок, що й важив, певно, як ціла гармата, врешті зрушив з місця.
— Ех, якби то виграти «Спартака»! — зітхнув клієнт. — Я би-м того роверка вчепив до візка і їздив би як рикша.
— Ще чого! На «Спартаку» їздить наш директор, а всі головні виграші давно розподілені. Коли щось і виграєте, то в найліпшім випадку шалика, книжку або сорочку, — сказав Гантя.
— Добре, що хоч маю цього візка, — тішився власник і, крекнувши, витарабанився на вулицю Спалену.
Повернувшись на подвір’я, Гантя сказав шефові:
— Отой з візком… ціла халепа. Покрай, намаж і вклади до писка!
Близько дев’ятої на подвір’ї складу з’явився якийсь дідок, обминув клієнтів, котрі тісно обступили вагу, і спинився серед подвір’я. Він шанобливо приглядався до всіх стін і кутів, урешті скинув навіть шапку, наче в якомусь соборі.
— Що ви так лупаєте очима, гейби з ялинки беркицьнули? — озвався Гантя.
— Е-е, прошу пана… я тут, бачите, працював трийцять літ тому, тільки тоді тут не було ще кам’яниці. Отутечки, де стоїть вага, колись була помпа, а там, де цей склад — стайня. Був я фірманом…
— Христе Боже! Дайте мені руку, пане добродію!
Вони трималися за руки, якусь хвилю дивлячись одне одному в очі. Ну, а як вже надивилися, дідок повів далі:
— Там, де контора, не було нічого, звичайний закуток, а за ним шопа. Під тими вікнами завше стояла драбина, котра вела на стрих, де було сіно. А там, де зараз так темно, стояла лавочка, бо в тому місці найдужче шпарило сонце…
— О, то ви теж, добродію, кохаєтесь у зацвілих споминах? Коли таке діло, то заберу вас, — але у визначений час і як дам знак… — заберу вас на Слапське озеро, — обіцяв Гантя. — Поїдемо, але тільки удвох. Попливемо човником і нагло я крикну: «Стоп!!!» І будемо собі дивитися вниз на воду, мов з літака. А як вода заспокоїться і стане прозора, то якраз під човником знайдемо Головоушть, моє рідне село. А я вам покажу: «Он там, де пропливає короп, там я народився».
Гантя присів і показав пальцем на землю:
— Охрестили мене у цій церкві, де тепер поважно пропливає сом, а там, де щупак ганяє маленькі рибки, на тій вежі дзвонив дзвін. — І постукав у брук — А отут, де мигнула рибина, мов лопата, там була корчма, де я бився за дівчат.
Сльози скрапували йому на долоню. Дідок висякався і сказав:
— Тепер я ходжу слідами свого життя, друже, але де не ступлю, всюди страшні зміни… Всюди. Нічого, крім споминів, і то таких, що саме споминання більше мене пригнічує, аніж тоді, коли це сталося. Знаєш, — він задихався, — хтів би я зобачити всі оті місцини, де бував замолоду. Але повсюди знаходжу свою минувшину в руїнах, то й міркую собі, що помилився і трафив деінде. Якось теж я вибрався до свого рідного села. П’ятдесят літ не був там, у селі Дубі коло Кладно… Іду туди, бреду дорогою, а вона замість привести до села, уривається під парканом. Дивлюся і бачу, що всеньке моє село давно засипали, зрівняли з землею і звели на тому місці сталеплавильний завод… Ти, колеґо, можеш принаймні, коли спускають воду крізь шлюзи, прогулятися сільським майданом, ба навіть зайти до власної хати, але в мене все це вже засипано на амінь. Постояв я, тримаючись обіруч паркана, як Ісус хреста, а тоді взяв та й зголосився до праці. Якщо б мене послали до тих, що копають каналізацію, то, може, колись… зачеплюся кайлом хоча б за церковну вежу… Але не взяли мене, сказали, що я стара пантофля.