— То спродай свого шкелета.
— Що?
— Спродай шкелета. В інститутах купують людські шкелети ще за життя. А як відкинеш копита, заберуть тебе і втоплять у формаліні разом з рештою небіжчиків. Зате зараз дістав би пару тисячок і зажив би, як пес на бійні.
— О, то значить, що люди ще б з мене й користь мали?
— Іще й яку! Студенти б собі вправлялися на тобі, потім цілого б обварили, обчистили кісточки, мосяжними дротиками зв’язали докупи — і шкелет, як порцеляна!
— Христе Боже… мені б це зараз так придалося! До решти вже мене ті спомини домучили. Але я вам, друже, хочу звіритися… Вимкнули мені електрику, бо не плачу. Господиня забрала в мене плиту — бо не плачу. Усе я спродав… Зате тепер… — розмріявся старий, — усе ж був би законтрактований. І то наукою!
— Знаєш, стариганю, — розпромінився Гантя, — яке б то було щастя, якби тебе виставили в музеї? Або, — вів далі, сам собі дивуючись, — стояв би ти в кабінеті в якійсь гімназії. Час від часу заносили б тебе до класу, і вчитель указівним пальцем бздинькав би тобі на ребрах, як на мандоліні, пояснюючи учням, як називаються ті чи інші кістки. А в перерву… — він задумався. — А в перерву хлопчаки запихали б тобі в щелепи сигарету та ще б із тобою до танцю ішли.
— Ну-ну! Досить! Але ж і нараяв ти мені гадку! Увімкнув мій мотор, і він запрацював. Я маю шанс! — вигукнув дідок. Та відразу спохмурнів.
— Тільки… тільки, чи мене візьмуть… себто… куплять? Вже йду туди. Де воно є?
— На Альбертові. По Кардовій вулиці вниз, а там запитай, де купують шкелети. Може, одразу тобі й не заплатять. Тоді погоджуйся на те, аби щомісяця тобі сплачували відсоток.
Дідок, заливаючися слізьми, чимдуж поквапився за браму.
Марженка, що саме пакувала папір і все те чула, аж затремтіла.
— Боже святий… які ті хлопи! Невже це вам смішно? Шкелети продавати! А як я вернусь увечері додому, знову й знову та сама пісня… Сусіди приходять потішити мене, — бідкалася вона, вистеляючи ящик папером. — Такий собі пан Ратіґ заходить до мене, мовляв, обов’язок християнський наказує йому… потішати вдову. А врешті розклеюється і починає скиглити, аби вже його пан Бог забажав до себе взяти, бо яке вже то для нього життя, коли його жінку, котра лежить у шпиталі з раковою пухлиною, покрають ножами? Йому тоді, себто панові Ратіґові, один рішенець — скочити під потяг…
Гантя слухав, водночас вибираючи зі старого ящика з-під пива повісті для підростаючих панянок.
— Серйозно?
— Ну! А я, ледве жива після того, як ви мене тут вимучите, мушу ще того сусіду-християнина потішати, що лікарі мають золоті… що там золоті — діамантові руки. Одначе пан Ратіґ каже, що ні, що він знає, що руки в них зовсім не золоті, тож ліпше буде, як він зараз піде собі та й скочить під потяг. А потім ні з того, ні з сього зривається на ноги і кричить: «О Боже!»
— Що сталося? — злякався Гантя.
— То пан Ратіґ отак крикнув учора ввечері: «О Боже! Куди вона сховала того діамантового персня?». І я мусила іти з ним до їхнього помешкання та й рачки того перстеника шукати. Отже, вчора… ви слухаєте мене?
— Так, учора… — збрехав Гантя.
— Отже, вчора, як прийшов мене потішити в тій моїй вдовиній самотності, то приніс із собою револьвера і вперся як баран, мовляв, застрелиться у мене в хаті. Коли вже вгостила його кавою по-турецьки, то пообіцяв, що й справді застрелиться… але допіру в себе в хаті. Маю я з вами, хлопами, ой маю. Куди це ви зібралися?
Гантя сховав під плащ повісті для панянок.
— Мушу купити шефові бензину та гасу. Шеф каже, що знову його люди чіпляються: «Ну, коли вже до вас пожежники завітають? Чи скоро у вас переоблік?».
— Яке щастя, що я наперед купила собі місце на цвинтарі в Ольшанах! Це таке щастя піти в неділю на цвинтар, стати над своєю могилкою і помріяти, як то спокійно буде мені лежатися… Жодних хлопів, жодних паперів, жодних християн. Хутчіше б уже до тої землі дістатися! — тужливо зітхнула Марженка.
Увійшовши до корчми, Гантя мовчки поклав повісті для підростаючих панянок на шинквас і роззирнувся. Один відвідувач уже заплатив і, відходячи, покувікував з утіхи, інший барабанив по цинковому окуттю й замилувано стежив, як корчмарка, прискаливши око до світла, наливає ром, третій втупився в повний келишок, якийсь час уважно вивчав його, поки нарешті не закинув рвучко голову догори і не виплюснув трунок собі просто в горлянку.
Корчмарка згорнула книжки і за шинквасом жадібно пробігла очима по назвах. Звела голову і вперше від самого ранку всміхнулася.
— Що, вип'ємо, дорогенький? — спитала й наповнила келишок ромом, — А дуже воно захоплююче?
— Ще й як! — відказав Гантя.
— Самі читали?
— Оту «Долю Маґди» ще не читав, і «Скинутих кайданів» теж ні, але «Туга барона» — це буде самий цімес, якраз для чутливого вашого серденька, — мовив Гантя і вклонився.
— Не витримаю! До вечора не витримаю! — заявила корчмарка. — Розкажіть мені бодай трохи.
Гантя зробив у повітрі такий жест, мовби цокався з нею келишком, і почав оповідати:
— На замку панувала тиша… була погідна, тепла ніч. Більма відчинила двері на терасу… «Пане бароне!» — злякано скрикнула вона…
— Дорогенький, я нагодую вас сьогодні обідом, гаразд?
— Гаразд. Отже, Вільма закричала: «Зачекайте, пане бароне! Те, що ви сказали, не гідне вас, прошу не забувати, що у вас є дружина, а я тільки проста вбога дівчина!». Але барон перед нею вклякнув. «Вільмо, кохання не завадить честі, а навпаки! Мусиш, мусиш бути моєю!» Моє шанування панові радникові! Ну і що, все по-старому?… — загукав Гантя в бік лисого чоловіка, котрий саме цмулив великий келих рому. Після чого пояснив:
— Кажу вам, людоньки! Ми удвох перемогли навіть антабус!..
Гантя з захватом дивився на голомозого, котрий зовсім не втішився з цієї зустрічі, і продовжував галайкати на цілу корчму:
— Я і ось пан радник обвели довкола пальця пана Мислівечка разом із тим його умовним рефлексом проти алкоголю. На всіх пацієнтів діяло безвідмовно — всі блювали, тільки ми обидва ні. Я і пан радник. Ми удвох перемогли науку. То була звитяга духу над матерією! Правда, пане раднику?
Але радник аніскілечки не зрадів. Найрадше скочив би крізь стіну.
— Розрахуйте, — бовкнув похмуро.
— Дві великі порції і дві малі, так? — проштрикнула його поглядом шинкарка.
— Г-гм, — промимрив пан радник, поклав дві десятки і, пригнічений вищезгаданою звитягою над паном Мислівечком, вийшов на вулицю.
— Ну, і що було далі? — не тямилася з цікавості корчмарка.
— Пані баронеса їх заскочила: «Вільмо, вночі і в тім ото вбранні ви приймаєте візити жонатих мужчин? А я ж так вам довіряла!» — Гантя бавився порожнім келишком. Допіру коли корчмарка його наповнила, він докінчив: — «Отже, барон — ваш коханець?».
— Гей ти, хлопче! — раптом гукнув він якогось п’яничку. — Ти викапаний Еді Поло.
— Може бути, — згодився той, — але сідай коло мене і називай мене Дьодьо. Я від учора на пляшці. Бо в мене переживання. Жінка мене обманула.
— О, хай тобі! Я би зараз у хаті судний день зробив. Ти католик?