— Аякже.
— Ну, то мусиш своїй бабі дати науку, що головою світу є Господь Бог, а відразу після нього — муж. Далі йдуть усі християни, а в самому хвості плентається жона. Тиха і покірна.
— О, і я собі так міркую. Дав би не знати що, аби хоч трохи пустилася берега! Але вона сидить у хаті, плете светри, отже, негідник тільки я! — пияцюра показав на себе й повів далі: — 3 якими ідеалами йшов я до вівтаря! Боже! Які я мав ідеали! Мріяв, що жінка знайде собі якогось жевжика, а я спершу вивільню одну руку, далі другу, і знову буду вільний, мов птаха, як то було колись.
— Еге, не повелося тобі, — визнав Гантя і вернувся до шинквасу, помітивши, що корчмарка манить його пальчиком.
— Як же воно скінчилося? — нашорошилась вона.
— З тимво?… — кивнув на пияка, що хотів, аби його кликали Дьодьо.
— Той уже п’яний, як коров’ячий хвіст, але що ж було далі з бароном?
— Нє, нє! Навіть не просіть, нє! — підняв дві руки Гантя. — Не можу цього розповісти. Ще, чого доброго, ви з собою щось зробите. Страшне нещастя!
Налила йому рому.
— Розкажіть, дорогенький! — канючила вона. — Я вже дещо пережила. Двох чоловіків поховала.
— Воно й видно! Я відразу бачу, що маю справу з дамою, — сказав Гантя, підносячи повний келишок. — Ну, ще трохи вам розповім, але далі ні слова. В останньому розділі баронеса каже до вмираючої: «Ах Вільмо, щира ти душа, тільки зараз я збагнула, яку офіру склала ти, отруївшись задля мого подружнього щастя!».
Корчмарка, котра поховала вже двох чоловіків і пережила так багацько, дивилася у вікно і не заважала сльозам капати на свій плисовий фартушок. Навіть Гантя шморгав носом.
— Небавом Вільма померла, а над замком забамкали упокійні дзвони… — він витер сльози рукавом і вихилив келишок.
Пияк, що пив без просипу від самого ранку, раптом радісно загукав:
— Люди, якого сина я маю! Погляньте на мене! Чи знаєте ви, яке то щастя мати такого сина, як мій? Він чемпійон серед юнаків з дзюдо. Погляньте на мене, шляк би вас трафив! Чи я не здоровий хлоп, га?
Гантя помацав його м’язи і визнав:
— Ще тверді, мов камінь.
— Ну, а тепер слухайте про моє щастя! — вигукнув пияк. — Отже, у неділю вранці дивлюся, як мій син миється. Завше виступав у легкій вазі.Тут я й кажу так ото зі сміхом: «Ану, синунцю, спробуй зі мною матч-реванш». А синочок файно, ґречно каже по-австріяцькому: «Як татусько собі того бажають, то дуже прошу, можете спробувати». Через велику до мене повагу звертається в третій особі. Беру я розгін, а він за кожним разом цап мене за сорочку і гугуп об підлогу, аж мені з баняка зірки вискакують, як на карикатурах у часописах. На іменини зробив подаруночок — викрутив мені руку в суглобах. Друзі мої! Женячка мені не вдалася, зате маю щастя, що сина маю супер!
Гантя відставив порожній келишок і шепнув шинкарці на вушко:
— …а потім перед покоєм небіжки Вільми пролунав постріл і… — він очікувально зиркнув на шинкарку.
— На сьогодні досить. Дістали, скільки належалось, — на диво сухо сказала вона.
— Святі слова, а я завше шаную думку дами. Маю ще в скрині «Злочин Гільди Ганік», «Роман куртизанки» і «Шестикласницю»… Та коли ніхто того не потребує.
— Що таке? — не вірила власним вухам корчмарка.
— Хіба це вас цікавить?
— А ніби ви не знаєте! Особливо та «Шестикласниця». Колись я грала в театрі. Мала ролю Валашкової, приятельки Тані… В мене була моряцька блюзка і стрічка у волоссі. Як, ви не читали? Зараз усе розповім.
— Іншим разом! Іншим разом! Нога в мене болить, — боронився Гантя. — Якось при нагоді. Бо я сам на роботі. Шефа нині на ранковій прогулянці кінь у голову копнув. Зрештою, недовго вже нам тут лишилося. Якихось два тижні, а далі адью! Бо на тому складі влаштують кабарет або скупку золота. Але, ясна річ, для ласкавої пані я прибережу на Різдвяні свята такі перли європейської літератури, як… «Останній акорд», «Живцем похована», «Через муки до щастя» і таке інше.
— Дорогенький, — зітхнула корчмарка й на завдаток налила йому ялівцівки. — Це мусить вам помогти.
— Ласкава пані, — клацнув Гантя підборами, — дай вам, Боже, здоров’я!
Шеф пересунув важелі на вазі й спитав:
— Що ви там файного крутите?
— Люксовий фільм: «Привіт, слоню». Два мішки папірчиків щодня. Але де там цьому «Слонові» до «Мулен Руж»! — махнула рукою прибиральниця з кінотеатру «Метро». — Ото допіру було кіно! Вісім мішків макулатури за два дні. Майже такий самий успіх, що і в «Сьомому хресті». Але за тиждень даємо таке, що умм — ца-ца! — Рукою вона послала пару цілунків у напрямку скляного даху. — Буде йти «Гамлет», а дівки з «Парижа» казали, що там теж про саму любов.
— Цього добра буде зо двайцять кіля, всипте просто до ящика… — сказав шеф і галантно штовхнув один лантух до ящика, в якому Марженка трамбувала ногами папери.
— Певно, ви знаєте вже всі ті фільми напам’ять, ге?
— Я? Ані їдного.
— Навіть «Мулен Руж»?
— Навіть «Сьомого хреста». Мені досить оглянути фотки, і я вже в голові сама викладу всю історію. Бо, видите, волію більше театр. Але ви приходьте. Судячи з тих фоток, то там буде про їдного такого фраєра, що дуже вже подібний до того студента, з котрим сталася любовна трагедія в нас на Ярові, — говорила Марженка, висипаючи до скрині обгортки з морозива «бамбіно» і «пінґвін».
Саме в цю мить до двору зайшов Гантя.
Шеф зиркнув на годинник, а побачивши, що вже за п’ятнадцять десята, насупив брови.
— Знаєш, котра година? Одинадцята!
— Е-е, до вечора ще купа часу, — усміхнувся Гантя. — Але одно маленьке питання: чи не заїжджало до нашого подвір’я таке велике авто?
— Яке авто? — перелякався шеф.
— Ну — авто. Втім, бачу, не заїжджало. Бо, власне, мав я балачку з нашою верхівкою і, видається мені, чекає нас маленька несподіванка.
— Христе Боже! Нічого так не боюся, як отих твоїх маленьких несподіванок! Гантьо, признайся, що ти там знову наплів? Завше мусиш нас впакувати до якоїсь халепи. А могли б ми мати тутка таке спокійне життя! — вимахував руками шеф. — І після цього спробуй заснути…
— Така вже моя натура, — відказав Гантя. — Терпіти не можу навіть у футболі рахунку шість — нуль або п’ять — нуль. Тоді мені бракує драматичної напруги. Я навіть звичайне життя мушу драматизувати. Люблю, наприклад, рахунок шість — п’ять або чотири — чотири. Одним словом, коли ліпша команда програє свій найважливіший матч, в якому не тільки не використала і двох пенальті, але й три рази влупила в брамку, а два рази в стовп, та ще й загнала м’яча у власні ворота.
— Он ти який! А знаєш — ти небезпечний тип.
— Так, це правда. Але змінимо платівку. Що чувати в кіні, шановна пані? Будете знову крутити кримінал? — засміявся він. — Зроблю вам інтерес і куплю собі аж три «пінґвіни». Го! Го! Чи ви собі уявляєте, що то буде творитися, коли лорд Олівер зачне шпацірувати по кіні з розчерепленою головою в руках? Знаєте, пані, ким був той Гамлет?
— Ні… — усміхнулася Марженка.
— То був фраєр з доброю фантазією. Хлоп, котрий сприймав усе дуже серйозно. Рекордсмен, що вкінці виписав своє кредо власною крівцею, коли труп його панни саме плив за течією… От!
— Боже, ти знову пив! Добра буде нині праця!
— Пив?.. Я?.. А якщо навіть і так, то це тільки звичайна дезінфекція, гігієна, спадщина античної Еллади… — засміявся добродушно Гантя.
— Але ж я буду мати ніч! — зітхнув шеф і звернувся до прибиральниці з «Метро». — Зараз вам випишу квитанцію. — А вертаючись до ваги, мурмотів: — І що я кому злого зробив?
Марженка незадоволено глянула на шефа і поскаржилась Ганті:
— Страх якийсь. Зовсім як у «Сні літньої ночі». Аби ви знали, пане Гантя: я скінчила ліцей, мала помешкання на одинадцять покоїв і були в мене кухар, візник і покоївки, а садівник щодня заходив питати: «Яких квітів маю нині принести, ясна пані?». А тут таке ставлення! Самі знаєте, нема ще десятої, а він верещить: «Вже одинадцята!» Те саме встругне зі мною вполудні, дурник такий. — Вона зморщила чоло, кидаючи погляд в бік ваги. — Маю йти на обід, а він дивиться на годинника, на годиннику пів на першу, а той уже горлає: «Раз-два на обід! Вже п’ятнадцять на другу».