І лечу я до їдальні, а там, аби вспіти з’їсти, мушу брехати, що знаходжуся при надії. Глитаю той обід, як ошпарена, а як ся вертаю, той блазень дивиться на годинника, стрілка показує першу, а він рипить: «Де ви пропадали? Вже п’ятнадцять на третю, я не встигну пообідати!». Я хутко заступаю його на вазі, він вибирається, зиркає на годинника, там є п’ятнадцять на другу, а він мені просто в очі: «О, перша година, раз-два буду назад». А коли вертає, годинник показує пів на третю, а він потирає руки і хвалиться: «Але ж я крутнувся, допіру за п’ятнадцять друга!» — Вона заломила руки. — Боже, кромішнє пекло!
— Так, Марженко, — погодився Гантя. — Зі мною, наприклад, ходив до школи один хлопець, Гангала називався. «Скілько буде три плюс три?» — питає його вчитель. А Гангала каже: «Сім». Учитель лусь його в чоло! І знову: «Скілько буде три плюс три?» І знову: «Сім». Ціла кляса шматувала йому штани різками… І знову: «Скілько то є три плюс три?» А він, як заведений: «Сім». При тому Гангала мав такий впевнений писок, що вчитель мусив скочити до кабінету і звіритися з підручником. Цілий рік бігав туди й сюди і дійшло до того, що вже навіть таблиці множення перестав довіряти. Доки нарешті через того Гангалу і через такі нібито прості рахунки з глузду не з’їхав… Як ся маєш, старий слоню?! — загукав раптом Гантя Антосьові, колишньому кельнерові з «Пратеру», котрий саме в’їжджав на подвір’я з візочком, весело махаючи забинтованою рукою.
Шеф почав порпатися в пакунках.
— Але ж, пане Антосю, ті пакунки мокрі!
— Тільки спокійно, шефе, тільки спокійно! Тут треба зимної крові… Певно, ті пакунки змокли від ранкової роси.
— Від роси? — зойкнув шеф. — Ну, то п’ять кеге тої ранкової роси треба відрахувати. — Він і далі порпався в роздертому мішку. Щось випало і задзенькотіло по бруківці.
— Шахрайство! Пане Антосю, ми тут металевого брухту не приймаємо. З цим скарбом ви мусите їхати до Рибнічок
— Спокійно, шефе, спокійно! То ж тільки покришка від лимонаду…
— Але я складав присягу! — вдарив себе в груди шеф.
— Бачите, який істерик! — пирхнула Марженка. — На бідного чоловіка рота роззявив!
Коло ваги знову щось задзвеніло.
— Пане Антосю, негайно забирайте все це з Богом! Не маю жодного бажання через вас сидіти.
— Шефе, то помилка…
— Помилка, не помилка… Тут вам не доброчинне товариство, а державне підприємство. Можете своє сміття завезти куди хочете, бодай на склад святого Войтєха.
— Але зрозумійте мене, шефе. Я теж був колись кимось іншим, ніж тепер, але скотився. Нині вже на все запізно… я вже скінчений…
— Закон є закон, — стояв на свому шеф.
— Хвилинку! — озвався Гантя. — Добре, що я пригадав. Якби випадково надійшла телеграма з Міністерства легкої промисловості, прошу мене покликати, шефе, бо то для мене.
— Яка телеграма? — під шефом зігнулись коліна.
— Нічого особливого. Чекаю на виклик від міністра.
— А то який?
— Е, дурниці… послав до нього такий собі звітик.
— Я-який звітик?
— Ну, інформацію про загальний стан справ… у нас.
— Хто тобі дозволив?
— Хто? Я. Побачимо, що з того буде.
— А хіба що має бути? Чоловіче, таж ти всюди, де б не був, накликаєш самі нещастя на свого керівника. Мало тобі було на Карліні, коли ви касу висадили в повітря, а на додаток ще й усе підпалили? А до цюпи хто пішов?.. Га, хто?
— Хто ж би, як не шеф! — засміявся Гантя.
— Власне! А тепер надійшла черга на мене? Брр! — змахнув обома руками шеф.
Зачерпнувши нових сил з розпромінених очей Марженки, Гантя сказав:
— Ех, пане шефе, людині часами приємно, коли вона знає, що має владу над іншими. І то не мусить бути велика влада, де там, вистачить манюсінької, аби тільки носа комусь утерти. Але знаєте, хлопці, як то буде файно, коли надійде весна, а я собі помандрую в карлштейнські ліси? Щойно скінчився дощик і крапельки крап… крап… І знову крап… крап… А я задеру голову та й скажу: «Ну як, полегшало тобі, смерічко, і тобі, соснино? Напилися собі, га?».
— Ти також собі напився. Аж сюди від тебе несе. І чого той алкоголь так холерно смердить?
— А це, вибачайте, часник і цибуля. Не біда. Тож гайну я, хлопці, до лісу ще взимку, — маю там свою місцинку, — роззирнуся та й скажу: «Ну, як воно, деревця, як ся маєте, чим займаєтесь?». А дерева на те: «Чекаємо, аби нарешті струсити зі себе сніг, аби природа взяла батіжок у руку і гукнула: «Ура-а-а-а! Вперед!».
— Знову собі догодив! — сказав шеф.
— Дав би мені Бог силу, то я б вам, хлопам, знайшла що сказати! — бурчала Марженка. — Але я вже не маю сил. Тільки вдома, як усе позамикаю і ляжу в ліжко, то допіру під периною даю собі волю і клену вас на чім світ стоїть… А до всього, пане Гантя, ще й рідна дочка мене добиває. Вискочила за лікаря, того старого коцура, й він тепер, аби вона не згецкалася, щороку робить їй дитину та ще й посилає до церкви співати в хорі і молитися. Тож вона ходить до церкви і через тоті походеньки вже зовсім здуріла. Вчора мені пише, що якби я була її сестрою во Христі, а не звичайною матір’ю, то чоловік би мені не вмер, а позаяк я не є її сестрою во Христі, то на всю родину накликаю гнів Божий… Яке то щастя, що маю собі місце на цвинтарі в Ольшанах…
Пан Боучек з «Туриста» раз на тиждень привозив купу вже недійсних авіаквитків. Мав зіпсовані нерви й через те в голові йому все мішалося.
— Ну, то як? Заплатити вам, чи візьмете собі лотерейки? — спитав його шеф.
Пан Боучек глибоко замислився.
— Тим Боучеком, — сказав Гантя, — треба спершу добре побовтати, як фляшкою кефіру. Лиш як помре, то дізнається, що не жиє, мов давно погасла зірка. А за доньку не варто так хвилюватися,
— Коли ж бо вона на пункті релігії так очамріла, що вже з вікарієм на полювання ходе, — гірко поскаржилася Марженка.
— То не біда. Зі мною було гірше. Суддя мені каже: «І не встидно вам? У такому віці нешлюбна дитина! Не могли з тим пильнуватися? Скільки маєте літ?» — «П’ятдесят три!». А він на те: «То вже пора вам купити собі патерицю і на прощу манджати». А я до нього: «Ви, пане судця, мене недооцінюєте! Якраз мужеської сили мені ніколи не бракувало». Тоді він як трасне кулаком: «Ну, то за тую свою мужеську силу будете платити півтори сотні крон щомісяця». І на тім скінчилося.
— І як це з вами притрафилося, пане Гантя?
— Як? Випадково. Звідки беруться діти кохання? Власне, було так: лишились ми тоді самі на Рамівці. Там, як вам, певно, теж відомо, є склад відходів. Коли все ми позамикали, я й кажу пані Шульцовій: «Що би вам, шановна пані, зашкодило, абисьмо так удвійко примостилися з вами он у тій скрині зі старими кістками?». Але вона ураз набурмосилася: «За кого ви мене маєте? Я порядна жінка. Як уже таке має статися, то воліла би скриню з кольоровим металом». Ну, і таким чином…
— Привіз я вам макулатуру, — озвався нарешті пан Боучек.
— Слава Богу! Дійшло до нього! — сказав Гантя.
Шеф виписав квитанцію, тицьнув панові Боучекові до кишені гроші і защіпнув кишеню на ґудзик. Гантя подав Боучекові в руки дишло візочка й пригостив на прощання дружнім штурханом. Унаслідок того пан Боучек, віддаючи в «Туристі» гроші й квитанцію, ні з того ні з сього нагло бовкнув до свого керівника:
— А пішов ти, кундо францувата!
На подвір’я заїхала з радісним галасом пані Рутнерова і відразу почала кричати:
— Бандюги прокляті! Викликають мене до національного комітету і кажуть, що ми, двірники, не можемо більше бути самі по собі, а мусимо також підвищити пильність!
Вона скинула мішок з візка і заторохтіла далі:
— А я до них одразу з отаким писком! Що той фіпцьо меле? Чи ви знаєте, що ми, двірники, були набагато раніше за всі політичні партії?