— Прошу пані, ми тут не самі, — знервувався шеф.
— А що на це той фіпцьо? — поцікавився Гантя.
— Той гівнюх? Та щось там пуркав про якісь риторичні звороти. Але я йому втерла носа!
— То все дуже файно, мамцю, але тихіше… — Шеф уже не тямився від нервів. — Хочете гроші за ті ваші п’ятдесят кеге?
— Нє. Напишіть, що, як двірничка, я виконала свій обов’язок. Може, пошлють мене за це на курорт. Буду принаймні мати з чого тішитися. — Вона вже було заспокоїлась, але не надовго, бо раптом знову вибухнула: — А най то шляк ясний на рівній дорозі трафить! Ще мені там нагадали: «Пані Рутнерова, мусите аґітувати людей на збирання хмелю!». А я на те: «Ще чого! Когось намовлю, а він потім застудиться, заллє 'го шмарклями і я буду винна. Хай кожен відповідає за себе сам!».
Шеф з нещасним виглядом дивився у стелю.
Але Гантя охоче підтримував бесіду.
— Цілком слушно. Зі мною було те саме. Хтів я колись попрацювати довше в робітничому загоні на заводі. Йду та й кажу своєму начальникові, а він утішився, мов дитина. «Прекрасна думка! — каже. — Знаєш що, Гантю? Кинемо гасло, що ти закликаєш усіх брати з тебе приклад». Знімає слухавку і веде далі: «Згодься тільки, а ввечері прочитаєш своє ім’я в газеті…». А я йому на те: «Зараз, зараз, маю ліпшу думку. Дайте до газети такий текст: «Я, завідувач паперового складу, закликаю решту завідувачів, аби за моїм прикладом зголосилися на роботу в копальнях». Тоді мій начальник поклав слухавку і сказав, що я сам собі нашкодив, а він піде в копальню, тільки як прийде до нього черга. Потім побажав мені всього найліпшого на металургійному заводі в Кладно, щоби я добре харчувався і щоби всі ми в бригаді любилися. А ще побажав добре заробляти, не менше двох тисяч на місяць.
— На милість Божу, люди, не верещіть тут, як у полі, — нагадав переляканий шеф.
— Ще чого! — обурилася пані Рутнерова. — Мене всюди люблять винятково за мою щирість. Навіть сказали мені колись, що я, значиться, двірничка, є другою рукою національного комітету. А я їм на те просто в чоло: «І я тою другою рукою шуруватиму сходи, а ви своєю першою збиратимете нагороди?».
Тут задзеленчав телефон. Шеф забіг у контору, а коли вернувся, зловив Гантю і почав ним трусити.
— Ти що знову понавидумував, га? Яких дванадцять котів? Ти нас до криміналу доведеш! Завтра прийдуть з національного комітету ветеринар з гицлем. Бо ніби є така вказівка, що на підприємствах не вільно тримати більше трьох котів. Де ти маєш тих дванадцять коцурів, га?
— Я тільки хтів нашій фірмі рекламу зробити… Збудити інтерес!
— І я можу після цього спокійно спати! — замотав головою шеф.
Пані Рутнерова витерла спітніле чоло.
— У мене один клопіт — пильнувати, аби сходи були вишурувані та щоб лобуряки не швендяли по кам’яниці.
Вона вхопилася за дишло так, що мало не виламала його, а вже в брамі озирнулася:
— Як собі влаштуємо «Під Липою» забаву двірників, то ще прийду до вас. Аби і вас запросити. Свого старого я мало не на смерть затанцювала. Чао!
Пані Рутнерова взяла закрут так стрімко, що аж задні колеса зафуркотіли. А Марженка гладила себе по голові, приказуючи:
— Ох сердешна, сердешна… яке то щастя, що ти маєш місце на цвинтарі…
Близько полудня, коли Гантя випхав з десяток пачок, його охопила туга за букіністичними крамницями. То була одна з його приємностей — кинути до течки кілька книжок, випорпаних у макулатурі, й піти їх продати.
— Марженко, скочу я на ринок подивитися, чи не викинули фазанів.
Ледве встиг він це сказати, як об’явився шеф, і Ганті довелося пригинатися попід його вікнами, аби не попастись йому на очі.
Директор букіністичної крамниці, що на розі вулиці Спаленої і Народного проспекту, був радий його бачити.
— Як ся маєте, пане Гантя?
— Дякую, пане директоре, файно. Відтоді, як став членом австріяцького наукового товариства, я постійно працюю у Конєпруських печерах. Чи знаєте, панове, яка то радість і краса такий-во пліоцен? Або епоха бронзи?
— Ми, здається, не знаємо, чи… — директор окинув оком свій персонал.
— Дайте мені вашу руку, пане директоре, отак… Кожної неділі я повзаю по печерах і крізь лупу досліджую відбитки на камінні, записую розміри, збираю матеріал до ранця. А чи маєте поняття, як то приємно, коли я приношу все це пану професорові Крейчі до музею, а він бере збільшувальне скло, скидає окуляри й урочисто виголошує: «Пане Гантя, дякую вам від імені науки. Мої вітання, бо це є трилобіт СП дріб 1 б!».
— А ми про те ані бум-бум, — сказав директор.
— Це моя слабкість. Замолоду я мав у хаті стільки археологічних скарбів, що аж стіни завалилися. Двома вантажівками вивезли ті знахідки до музею.
— Цікаво, і вам жінка на те нічого не казала?
— Дружина має інші клопоти. Вона колишня спортсменка, вже в 1919 році заснувала в Чехії ручний м’яч. Всі газети тоді про неї писали. А тренувалася вона на роботі, бо в миру працювала у кнайпі. Як котрийсь не хтів платити, брала його за обшивку і швиргала геть! Навіть у славного Франка Розе, коли не мав чим заплатити, моя жінка забрала дзиґарок, а самого викинула за двері. Щоправда, вона дуже любить природу. А знаєте що, пане директоре? Влаштуймо собі шпацерок утрійко. Скажу вдома: «А гайнімо, серденько, утрійко на Карлштейн. Ти залишишся вдома, а я пощу з паном директором, котрий мене так любить і таке має до мене позитивне ставлення…».
Гантя так щиро зазирав в очі директорові, що той урешті занепокоївся і пробелькотів:
— Але ж я не маю часу…
— Знайдете. Найважливіше — то перший крок Ви тільки подумайте, як буде приємно, коли ваше ім’я вперше з’явиться в музеї! А коли йдеться про наукові досліди, то з мене істинний фанатик. Замок Наваров я перекопав, як город, аж мене поліція мусила силоміць забирати.
— Е, дайте спокій! Що ви нам принесли цікавого? — спитав директор, згадавши про обід.
— Зараз, зараз, вже випаковую, але, панове, не повірите, яке нас страшне нещастя спіткало. Шеф наш лежить у шпиталі, на полюванні його підстрелили. Пан радник впакував у нього два дека шроту. І…
— То що ви маєте в тій течці?
— Хвилинку. Це унікальна річ. Їй місце хіба на аукціоні, а не тут. Ґьоте в сап’яновій оправі.
— Що ви кажете… — заломив руки директор. — Хіба не знаєте, що німецьких класиків маємо центнери? А я просив у вас чеських: Тршебіського, Райса, Їрасека, Вінтера…
— Не біда, прочитаю сам ту книжку. Як вернусь додому, то зварю собі чотири бараболі, до цього ще додам сиру і пива та й буду читати «Фауста». Але маю тут ще ілюстрованого Донателло, того вітрогона, котрий у певних періодах випереджає бароко… Ці ангелики? Хо-хо! Наскільки нам відомо, римські саркофаги…
— Але тут печатка бібліотеки Коменського, — показав директор.
— Це помилка… Витремо ґумкою. Книжку дав мені один бібліотекар за те, що я подарував для Карлштейну «Спів святого Антонія». А чи знаєте, пане, що колись я мав стати управителем замку Карлштейн?
— То чому ним не стали?
— Бо пропив завдаток. Але чуєте — візьміть цього Донателло. Потребую грошей. Не для себе, на вулиці чекає жінка мого кумпля, — котрий, бідака, так чхнув над плитою, що розбив собі писка на блясі. Тепер жінка хоче йому спекти терту бабку. Шкода, що не можете його зобачити. Досить йому підвісити руку на биндах, і за колишніх часів був би з нього жебрак як та ляля… Купіть, прошу пана!
Гантя вклякнув, скинув капелюха і почав бити поклони.
— Устаньте, — втратив терпець директор. — Донателло візьму для себе. А з тим «Фаустом» спробуйте в букініста на вулиці Революційній.
— То я зателефоную, коли дозволите.
Директор підсунув йому телефон.
Гантя начепив окуляри, а що знав напам’ять номери всіх букіністичних крамниць, то вмить набрав число.
— Гальо?.. Хто на дроті? Пан Козел? Яка несподіванка! То є Гантя, член австріяцького наукового товариства… Так, ми саме вернулись автом зі Збраслава. Нє… телефоную з Академії Наук, маю для вас дещо надзвичайне… Що? Нє. Присягаю… Ґарантію дає професор Менцль. А для вас маю люкс-товар: «Мікологію» Веленовського… Так? Уже їду!