Відклав слухавку і сказав до працівниці:
— Будьте такі ласкаві, випишіть мені посвідку, що за впорядкування бібліотеки ви даруєте мені «Мікологію» Веленовського. А я вже сам підпишу.
— Але ж, пане Гантя, це неможливо. Запитайтеся ще в пана Кучери.
— Чудова думка! Можна? — запитав він і знову набрав номер: — Чи є пан Кучера? Прошу покликати. — І, затуливши слухавку долонею, додав: — Тепер побачите, хто я!.. Гальо, пан Кучера? — Гантя вклонився в бік телефону. — Чи пам’ятаєте, пане Кучера, як разом грали ми в хокей, боронячи кольори Чехословаччини? Хто? Але ж я, Гантя, грав на лівім крилі, той самий Гантя, про якого ви завше говорили, що маю стиль, як Руді Болл, а інтеліґентність, як Бібі Торріані. Нє… саме вернулися з Мельника, з архіву… Нє… телефоную з Кобиліс, нам проштрикнули шину. Маю чудові книги, будете в захопленні. Нє, нє, яка липа? Все щедро ілюстроване. Буду у вас за якусь годину, принесу також деякі практичні видання… «Гриби» Смотлахи, «Чеську кухню»… І «Атлас мохів»… Чому так кваплюся? Вам не спішно? А-а, то ви ще нічого не знаєте! Страшна біда у нас на складі. Все згоріло дощенту, машини теж, врятував я тільки те, що мав на собі… Ну, то за годину…
Гантя поклав слухавку.
— Ну, і хто я? — глянув на касирку.
— Рафінований шахрай… — засміялася жінка й почервоніла. — Ви не гніваєтеся, що я так сказала?
— Але ж, ласкава пані, джентльмен завше знає, що його чекає.
Витяг з течки книжку і поклав її перед касиркою.
— Інтеліґентна дама повинна знати, ким був Мікеланджело. Цю книжку про нього написав Роллан… Всього лише вісім корон.
— І від мене десять, — директор поклав банкноту. — Зачиняємо, обідня перерва.
В їдальні навпроти букініста Гантя замовив келишок вермуту, сів собі в куточку і, звільна попиваючи, спостерігав за відвідувачами. Дивився на вітрину і перехожих, як спочатку вони затримуються, розглядаючи виставлені там курчата, гуси, паштети, печеню, канапки, перш ніж зважитись на котрусь страву. Бачив, як, зробивши вибір, люди облизуються, ковтають слину, після чого заходять і займають чергу, блукають очима, розмовляють, щоб потім, опинившись віч-на-віч із продавцем, кумедно споважніти. З найбільшою цікавістю Гантя чекав того моменту, коли майже кожен завмирав, очікуючи, чи дістане облюбований ним кусень м’яса. А потім — хижий погляд на вагу, чи його часом не ошукано на п’ять грамів… Урешті кожен зі своєю порцією примощується будь-де і накидається на їжу, мов печерна людина.
Скінчивши з вермутом, Гантя відщипнув галузку аспараґуса і запхав її в течку так, аби звідти визирала. Знову розглянувся по залі й, коли побачив здоровий, жадібний апетит гостей, повертаючи келишок барменові, сказав:
— Подивіться лишень на тих людей. Колись, як тримав я кролів, то одного разу забув їм дати їсти. Пригадав собі тільки о десятій вечора і побіг їм занести трохи люцерни в клітки. І що ви гадаєте? Кинулися на неї так самісінько, як і ці…
Гантя показав рукою на згорблені спини і жвакуляючі щелепи. Потім вийшов з бару і бігцем кинувся через вулицю.
Заглиблений у роздуми, зайшов на подвір’я складу і сказав шефові:
— Ну, як ти не лютуватимеш! На ринку неможливо дістати ані зубчика часнику, і фазанів теж чортма. — Він показав на течку і додав: — На потіху собі купив ось тільки аспараґус.
Але шеф крокував туди й сюди з таким виглядом, що Гантя відразу здогадався, які страшні прокльони той готується висипати на його голову, і придумував, що б такого швиденько наплести.
— На базарі розповідали, що один великий начальник прийшов у лісництво з перевіркою, і лісник знайшов йому ланю з оленятком…
— Треба говорити… вислідив йому ланю з оленятком, — виправив його шеф.
— Слушно. А потім той начальник вистрелив лані в лоб…
— Матір Божа! Чим ти слухав? Певно, стояв тоді на руках? Треба казати… вистрелив лані… межи очі. Який лоб? Лоб має тільки свиня та ще ти!
— Ну, власне, межи очі, а потім, казали, що врізав собі окосту й поїхав.
— Де ти чув таке?
— Та розказували… Нічого особливого.
— Як то — нічого особливого? Ти хіба не знаєш, що то кримінальна справа — отак застрелити ланю? — обурився шеф. — Йолоп, свинота, бандюга, розбишака!
— А як то мало бути? — спитав Гантя, навмисне придуркувато вилупившись.
— Як? Що за часи настали! Чи вже нема жодного церемоніалу? Жодних мисливських звичаїв? А подяка святому Губертові?
— Кому?
— Святому Губертові, опікунові мисливців. Для кожного ловця це святе діло.
— Гм, а якже такого оленя треба стріляти? Чув я, що його можна й зурочити.
— Що?
— Зурочити. Оленя. Треба нібито чекати на зрубі, а як та худобина вийде з хащі, то мусите пильно дивитись йому в очі й кричати «бееее!» А олень тут-таки беркицьне догори ногами — і по всьому.
— Господи! — шеф смикав себе за вуха. — Ти собі гадаєш, що олень — то корова якась, чи що? Досить лише ступити на гілку, і він щезне у млі ока. Єдино в період гону, себто тічки, можна йому дубельтівку приставити до писка. Він тоді, як у лихоманці. В часі гону тратить третину своєї ваги… Так його ота тічка і викінчує. А потім лягає в моховиння і робить «бееее», — забекав шеф з глибоким почуттям.
— І як довго олень вганяє?
— То що тобі — пес? Олень не вганяє, а парується. Є таке суто мисливське висловлювання. А крім того, оленя не «забивають», а «підстрелюють». І в нього не «очі», а «світляки». І не «кров», а «юха». А коли оленя підстрелять, то не добивають, а лишають «в жарі». Тоді ловець скидає капелюха і чекає, поки олень дійде. Потім проказує «Отче наш» і дякує святому Губертові за здобич. — Шеф зірвав з голови беретку і склав долоні. — Подивись, — сказав він лагідно і, взявши Гантю під лікоть, запровадив його на середину подвір’я, там вклякнув і намалював щось на землі. — Що це?
— Коза, — сказав Гантя, підморгнувши Марженці, котра стояла в ящику і пальцем крутила біля скроні.
— Це олень! Мертвий олень! — гарикнув шеф, але одразу ж знизив голос. — А той, що стрільця вивів на оленя, себто побережник, або гайовий, виламує галузку і подає стрільцеві на мисливському ножі. Одна половина галузки встромляється в те місце, куди влучила куля… і це місце називається «дзюрка».
— А що, коли тих «дзюрок» більше?
— Що ти сказав? — шеф ніби не дочув.
— Ну, наприклад, коли застрелять оленя шротом?
— Ідийоте! Кретине! Не пхайся сюди з браконьєрами! Мисливець, справжній мисливець, на великого звіра йде тільки з дубельтівкою. А другу половину галузки встромляють оленеві в хавку…
Шеф висмикнув з Гантевої течки галузку аспараґусу і встромив її в означене місце на рисункові.
— На писок по-мисливському кажуть «хавка», так? — спитав Гантя.
— Хавка! Тільки хавка! — верещав шеф, і по ньому видно було, що має бажання верещати ще голосніше, коли побачив, як Гантя розкрив течку — а там більше ніякого аспараґусу нема. Ураз шефові згадалися тамті дванадцять котів.
Але на подвір’я саме в’їжджала, покректуючи, пані Кізоурова, візок якої був настільки перемотаний дротами, що кожного разу, коли вона з’являлася, він ледве-ледве дотягував до ваги. Ну, а вже там, як правило, розсипався, і пані Кізоурова дуже тішилася, що він не розлетівся ще на вулиці.
— Зробимо тепер один експеримент, — сказав Гантя до Марженки. — Зараз побачите, як шеф кинеться на скирту паперу.
Він витяг одну книжку і розкрив її. То були «Постанови Верховного суду», але Гантя прорік так голосно, щоб його почув шеф:
— Поглянь, Марженко, які чудові фотографії оленів! Але написи німецькі… Що з цим робити?
Шеф застриг вухами.
— «Über das Forstwesen»[13]… Що з цим робити? — повторив Гантя, а помітивши, що шеф уже повернувся до рівноваги, швиргонув книжкою так, що та, описавши велику дугу, впала серед центнерових стосів паперу.