— Ти… ти… ти як навмисне! — завив шеф і, одним скоком вибравшись на скирту паперу, почав порпатися в тому місці, куди впала книжка. — Але ж ти знаєш… як я це люблю! Може, це якраз ота фундаментальна праця радника Раубіхля…
— Саме це ім’я було на палітурці… Дивно, чому ви одразу не зголосилися, — знизав плечима Гантя.
— Ти… ти, кримінальнику!
Пані Кізоурова перевернула візок вгору колесами,
— Пане Гантя, чи не поможете мені поремонтувати візок?
— Ясна річ, ласкава пані, — сказав Гантя і гукнув шефові: — Тепло-тепло… пече!
Але добре знав, що книжка вже як під землю запалася.
Після роботи Гантя ходив на попівство, де помагав церковному сторожеві рубати дерево.
На подвір’ї під стіною знаходився склад, в якому громадилося найрізноманітніше начиння й церковне причандалля, що вже не надавалися до вжитку. Були там старі лави, килимки, поламані ліхтарі і купа дерев’яних фігур, котрі не мали нічого спільного з мистецтвом, оскільки походили з фабрики дерев’яних ангеликів і святих.
— Чого ви так вирячилися, ніби вам бджоли з вулика вифуркнули? — спитав Гантя.
Сторож виволік на подвір’я дерев’яні козли й показав рукою на церкву.
— Тоті наші «овечки» вже мені всі нерви з’їли. Накраде такий-во оден з другим квітів по парках, завалить ними вівтарі, а потім ще й триндикає: «Якбисьте були правдивим слугою Божим, то кожний день би тим квітам воду міняли, підтинали стебла і сипали сіль до вазочок». Ну, подумайте тільки! Сто двадцять вазочок, а з того половина — слоїки з-під мармуляди і бляшанки з-під ґуляшу волового з написом «Геліос»…
— Дивно, що ви при своїх нервах не оженилися. То є дуже вигідно, коли чоловік має кому пожалітися. Може навіть серед ночі розбудити жінку і, крикнувши: «Тепера вже знаю, кого в домі маю!», — перекинути для початку шафу. Після того, ви б мали інший погляд на світ, — пояснював Гантя. — Котрого янгола я маю витягти?
— Все їдно, пане Гантя. Може, того, що йому ланцюг ззаду метляється.
Витягли архангела Гавриїла, котрий з гуркотом скотився по інших фігурах і надламав при тому свого вогненного меча. Поки вклали його на козли, обидва добряче впріли.
— Ми тут зовсім як санітари… — сказав Гантя, дивлячись при цьому Гавриїлові в чисті вирячені очі. — Женячка не така вже й зла штука, коли знайдуться діти. Скілько то потім радощів, як синочка припровадять вам поліцейські, а за донечку весь час треба трястися, щоби хтось їй пузо не надмухав… Відітну йому ті його крила, можна?
— Ясна річ.
Сторож приглядався, як Гантя двома ударами сокири відтяв крила, так легенько, що здалося ніби янгол тими крилами стріпнув. Потім сторож сказав:
— Файно було б, якби там у вас знайшовся карний кодекс. Дивлюся раз із хорів і бачу, що їдна молодичка цупить квіти з вівтаря. Збігаю вниз і кажу: «Прошу пані, то блюзнірство!» А вона мені: «То вдавіться собі тими квітками!» Боже, Боже!
Гантя мрійливо почав розповідати:
— Колись я з моєю жіночкою мав дуже файну відпустку. Відпровадив її на вокзал, посадив на потяг, і поїхала вона до родини, а я на цілий тиждень лишився сам і аж покувікував зі щастя, як ситий кабанчик Думаю, що оті фігури мають люксусово горіти, нє? Сам би спробував. От нащипати б на підпалок янгольських крилець, потім докинути ногу або руку з піднятим пальцем.
— Таке дерево палиться краще нікуди.
— Я в тім певний, але мурашки мені біжать попід шкірою, як подумаю, що, коли б я розрубав янгольську голову гейби той різник, те голубе око весь час би гляділо на мене. Всі в нього риси чисто людські, виглядає на футболіста з кучериками. Чи вірите, коли ми отако ріжемо цього янгола навпіл, то мені здається, що от-от кров цвиркне.
— То так буває тільки за першим разом. Я теж мав колись таке чуття. Але що з цим робити? До музею це добро не приймають, а в церкві нам старе руб’я без потреби… Увага!
Архангел Гавриїл розколовся надвоє. В один бік полетіли ноги, а в другий — тулуб, головою в тирсу.
Гантя глянув фігурі в очі.
— Боже! Геть подібний до одного кельнера, що грав з нами в реґбі. Був кельнером у барі «Марлета», Прага-2, вулиця Кршеменцова. Якийсь час боксував навіть у вар’єте на Карліні і мав тоді на ім’я Джонні. Хоч, правда, в житті називався Пршібил.
— То ви грали в реґбі?
— Це була моя слабість у молоді роки, — сказав Гантя і поклав янгольський торс на козли. — Я був свідком зародження зварйованого м’яча у клубі «Спартак». Тренував нас французький консул Канела. Сколотив першу команду з легкоатлетів, а решту з різників. М’яча я вициганив у Емеріха Рата, а стовпчики дала нам «Славія»… Але чому ви завше такі сумні?
— Парафіяни мене забембали. Нинька злапав я їдного старпера. Сидів на лавці, їв очима вівтар, а ціпка тримав межи колінами. Дивлюсь я з хорів… і прошу собі тільки уявити: той дідух цюняв собі на ціпка, а по ціпку стікало дзюрком просто на підлогу. Найрадше б я цілу ту церкву на тріски порубав. Але оповідайте далі…
— Різники показали себе добрими спортсменами. На тренування перло купа людей. А як в роздягальні ми поскидали одіж і оглянули себе, то почало нам здаватися, що дамо чосу навіть англійцям. Бо, щоб ви знали, кожен різник — це романтик. Першу зустріч ми мали з Брно. З командою студентів. Як подавали нам руки перед грою, то дрижали, мов посолені жаб’ячі стегенця.
Вони витягли пилку, бо голова архангела трималася вже тільки на трісці, сторож сперся на козли й відламав ту голову разом з кучерями.
— Зачинаємо грати, а Махач, той різницюра, каже: «Вважай, Гантя, на їхнє крило, щось воно мені не подобається. Не пусти їх за білу лінію». Граємо вже зо чверть години і…
Гантя роззирнувся, потім вхопив під пахву відтяту голову й кинувся бігти подвір’ям.
— Махач мені пасує, а я ловлю м’яч і біжу. Роблю гак перед їхнім нападаючим, той падає на мене, але м’яча я не випускаю.
Гантя впав на землю, обома руками стискаючи під підборіддям дерев’яну голову.
— Хлопці кричать: «Гантя, ще два метри!» А різники тим часом файдолять тих студентів. Але ті, що від них вирвалися, обсіли мене і я з тою цілою ґрандою на плечах… ота-ково — на ліктях…
Сопучи з натуги, мовби йому всі янголи з цього звалища скочили на плечі, доповз Гантя на животі з дерев’яною головою аж до порога складу і там її поклав.
— І два очки для нас… — закінчив Гантя.
Потім підвівся й обтріпався.
— Але пізніше брнівські розкрутилися! І що з того, коли такий різник забивав кулачиськом телицю? Що тут важить сила, коли студенти мали техніку! Доптались нам без кінця по п’ятах. Чого ви весь час такий задуманий?
— А ви собі уявіть: випускають якогось штурпака з в’язниці. Він приходить перевдягтися до нас у церкву. Брудну сорочку зараз шпурне під лаву чи за бічний вівтар. Або візьміть пияків! За дверима церкви така сволота наригає, а наш панотець зводить очі в небо і голосить: «Ми християни і все-все мусимо вибачати!» Розумієте? Пан декан вибачає, а я мушу тоту риганину прибирати! А після того ще йду обідати в дієтичну їдальню. Ну то що, попиляємо ще їдного?..
— Котрого? Того з блакитними крильцями, чи того, що подібний до дискобола?
— Може, ліпше того, що гейби свінґа танцює? Бо знаєте, пане Гантя, в церкві приємно дивитися хіба що на закохані парочки. Вони собі цілуються десь там за колоною і навіть небесній владі, мабуть, приємно за цим спостерігати. Але раз я натрафив на молодицю, котра поправляла собі панчохи за казальницею, та ще й вилаяла мене… «Не можеш відвернутися, свинтуху?». Кажу вам, пане Гантя, коли Бог існує, то мусять в нього бути нерви, як реміння… — мовив тихо сторож, коли вже вони пиляли наступного янгола, котрий ніби танцював свінґа. — Навіть ікони часом мене не тішать. Досить з мене вже тих вибалушених янгольських очей, відпиляних голів і ніг, цих мечів і списів. Хіба нема в житті чогось приємнішого?
— Маєте рацію, — приклав руку до серця Гантя. — Через те я у вашій церкві найдужче люблю святого Проспера. Холерно симпатичний жевжик з того римського сотника. Відразу видно, що колишній спортсменяка. Навіть з того шкелета, з тих святих мощів це видно, лежить собі там елеґансько, весь у стьожках і завоях, мов шовковичний шовкопряд… Так, ніби задрімав собі в спеку.