— Бо він би фуркнув, нє?
Шеф тільки кивнув, бо знав, що як озветься, тетерук умить спурхне. Він дивився тепер вгору, на гілку, звідки тетерук освідчувався в коханні тетеручкам, що невідь-де ховалися.
— Світає… На тлі неба видно короля птахів, коралі в нього набрякли від крові… він надимається і шовгає… — шепотів шеф, далі повернув голову і почав токувати, ґельґотіти, хляпаючи себе долонями вздовж ніг. — Це є так зване шовгання. Тоді птах нічого вже не чує, можна спокійно підскочити під саме дерево.
Шеф зробив два стрибки вперед, і сторож побачив, як він зводить рушницю і цілиться в ґотичну троянду, котра запинає дуги склепіння; тоді він обережно зігнув вказівного пальця, і сторож виразно побачив, як закоханий, смертельно поранений птах падає з гілки на гілку, аж врешті ляпається на вологу з ранкової роси хвою.
Якусь хвилю обидва стояли в суцільній тиші.
Першим закричав шеф:
— Але ці нинішні стрільці! Полюють на тетерука, як на куріпку. То бандитизм!
— Пст… Ми у церкві, — нагадав сторож. Потім повільно згорнув стихар і сховав його у скриню. — Ех, багацько я втратив. Шкода…
— От бачите! — радів шеф.
— Але ходімо вже, — сторож закашлявся і поплескав себе по грудях.
Газети глухо зашелестіли.
Йшли вони потемнілим приміщенням. Там, де закінчувався строкатий хідник, двері були прочинені, а вулиця була залита світлом, у якому мигнув червоний трамвай.
— З вулиці гарний вид на церкву, а з церкви гарний вид на вулицю… — прошепотів сторож. — Але прошу звернути увагу на вічне світло.
— На що?
— На вічне світло, — повторив сторож.
— Ага… вічне світло… здається, ледь-ледь моргає.
— О-о,і добре було б, якби воно хоч трохи моргало, — захихотів сторож. — Воно взагалі не горить. Не горить, але пан декан піклується лишень про те, щоби розмістити там неонове світло. Розумієте — неонове! А вічне світло в нас не горить… Пан декан на злам голови летить кудись над Сазаву, аби собі помилуватися течією води… а вічне світло вже цілий тиждень не горить. Пан капелан жене на мотоциклі до Модржан, аби заграти в баскетбол, а потім при ватрі тринькатиме на гітарі ту свою пісеньку: «Там вдалині Шанхай, туди мій човен плине…», і йому начхати, що вічне світло згасло. Лишився я тут сам… і без вічного світла.
Сторож похляпав себе по блюзі.
— Чи це правда, шефе, що наш капелан і ви тримаєте разом одного мисливського пса?
— Таку дурню міг оповісти тільки наш Гантя.
— Так. Це він мені сказав, а ще казав, що пса того кличуть Арнольд фон Тюбінґен і що пополудні ви мусили завезти його до псячої клініки, бо йому кліщ у вухо скочив.
— Пресвята Богородице! Той чоловік заведе мене до криміналу!
— Пст! Ми з вами в церкві.
— Таке вигадав. Христе, що за фантазія! Мої друзі провідують мене з сумними мінами і обзирають з усіх боків, бо Гантя наплів їм, що я звар’ював. Я — і звар’ював. І після цього я маю вночі заснути… — бідкався шеф. — Але приходьте до нас по газети! — врешті вигукнув він добродушно і браво закрокував у бік Карлової площі.
НАДТО ГУЧНА САМОТНІСТЬ[15]
Тільки сонце має право на свої плями.
Тридцять п’ять років я працюю зі старим папером, і це таке моє лав сторі.
Тридцять п’ять років пресую старий папір і книги, тридцять п’ять років я пацькаюся буквами, уподібнившись до наукових словників, яких я спресував за цей час, напевно, тридцять центнерів, я — глечик, повний живої і мертвої води, ледве нахилиш і течуть з мене самі лише гарні думки, я став мимоволі освічений і, щиро кажучи, то й навіть не знаю, які думки мої вигадані мною, а які я вичитав, тому за цих тридцять п’ять років я зіллявся сам із собою і зі світом навколо мене, тому що я, коли щось і читаю, то мовби не читаю, а наберу ото у дзьобик яке вдале речення та посмоктую його, гейби цукерку, буцім цмулю лікер з келишка доти, покій ця думка не почне просякати крізь мене, як алкоголь і так довго в мене усмоктується, що вона вже не тільки в моєму мозку і серці, а достоту гуркоче по моїх жилах до самого коріння судин.
Отож, за один місяць я пресую приблизно двадцять центнерів книжок і, щоб знайти сили на оцю мою богообрану роботу, я за цих тридцять п’ять років випив стільки, що з цього витриманого пива міг би утворитися незлецький басейн і ціла зграя ставків для різдвяних коропів. Я порозумнішав проти своєї волі і тепер відчуваю, що мій мозок це гідравлічним пресом спресовані думки, цілі паки вигадок, горішок Попелюшки — моя голова з вигорілими пасмами волосся, і я знаю, наскільки прекраснішими стали б часи, якби усі вигадки було записано лише в людській пам’яті — тоді, якщо б хтось захотів спресувати книги, то мусив би спресувати людські голови, але і це б не допомогло, тому що справжні думки приходять ззовні, вони поруч з людиною, як локшина з бідона, тому чиновники усього світу даремно палять книги, і, якщо у цих книгах відбилося щось вічне, то завжди чутно їхній тихий сміх — сміх спалюваних книжок, бо справжня книга провадить завжди в іншому напрямку незалежно від змісту.
Я купив собі такий маленький калькулятор завбільшки з гаманець, і коли нарешті наважився, я зламав викруткою задню стінку й радісно злякався, тому що усередині обчислювальної машинки не без утіхи натрапив на маленьку пластинку завбільшки з поштову марку, не товщу за десять аркушів книги, та й більше нічого, крім повітря, математичними варіаціями набите повітря. Коли очі мої потрапляють у справжню книгу, коли я відсторонююсь від надрукованих слів, від тексту теж залишаються іно самі нематеріальні думки, що пурхають у повітрі, що лежать на повітрі, повітрям харчуються й у повітря повертаються, тому що, зрештою, всі вони — це повітря, так само, як і кров, що в один і той самий час є, і разом з тим її немає у святій облатці.
Тридцять п’ять років я пакую старі папери і книги і живу в країні, п’ятнадцять поколінь якої вміє читати і писати, живу в колишньому королівстві, де було і є звичкою й одержимістю терпляче спресовувати в голові думки й образи, що несуть із собою невимовну радість і великий сум, живу серед людей, що за згорток спресованих думок у стані віддати і своє життя. А зараз усе повторюється в мені, тридцять п’ять років я натискаю то зелену, то червону кнопки мого пресу, але впродовж цих тридцяти п’яти років я п’ю по гальбі пива, і не тому, що мушу пити, насправді я не терплю п’яниць, я п’ю, щоб допомогти мисленню, щоб легше проникнути в саме серце тексту, бо те, що я читаю, я читаю не для розваги, не для вбивання часу, та зрештою, і не для того, щоб заснути, я, що живу у країні, п’ятнадцять поколінь якої вміють читати і писати, я п’ю, щоб читання мені вже ніколи не давало спати, щоб через читання мене била лихоманка, бо розділяю з Геґелем його думку, що в шляхетній людині замало дворянина, а в злочинцеві замало вбивці.
Якось уранці різники з бійні привезли мені повну вантажівку кривавого паперу і скривавленого картону, бляшані ящики повні паперу, якого я не виносив, тому що цей папір солодко пахнув, а я був увесь у крові, як фартух різника. Для захисту я поклав у першу партію розгорнутого Еразма Роттердамського «Похвала Глупоті», у другу партію я зі святобливістю уклав Шиллерового «Дона Карлоса», а в третю, щоб і слово було вчинене кривавим м’ясом, я поклав розкритого Фрідріха Ніцше «Ecce Homo». І працював увесь час, оточений роєм і хмарою м’ясних мух, жахливих мух, яких привезли зі собою різники з бійні, і ось ці хмари м’ясних мух кружляли в страшному дзижчанні і били мене по обличчю, як град.
І коли я пив четвертий глечик пива, біля мого преса явився мені чарівний юнак, і я відразу здогадався, що це не хто інший, як сам Христос. А біля нього стояв старий з вим’ятим обличчям, і я відразу зрозумів, що це не може бути ніхто інший, як сам Лао-Цзи. І так обоє там стояли, і тисячі м’ясних мух і кобальтових мух креслили повітря незліченними дугами, як скажені, і металевий дзвін їхніх крил і тіл лунав найвищими обертонами, вони вишивали в повітрі підвалу величезний живий образ, що складався з суцільних кривульок і хляпок, які перебували в нескінченному русі, мовби то вихлюпував свої фарби, витворюючи гігантські картини, сам Джексон Поллок. І я не дивувався тим усім фігурам, тому що в моїх дідів і прадідів так само після того, як вони собі добре хильнули, бували видіння, ввижалися їм казкові істоти, дід зустрічав у своїх блуканнях русалок і водяників, а прадід знову ж таки вірив у тих істот, що йому являлися на Литовельському броварі, — вогняних чоловічків, карликів і фей, а я через те, що був освічений проти своєї волі, засинаючи під небесами свого двадцятицентнерового ліжка, бачив на дошках над собою образи Шеллінґа і Геґеля, котрі народилися одного року, а то якось приїхав на коні до мого ліжка сам Еразм Роттердамський і запитав мене, як правувати до моря. Тому я не здивувався, коли до мене у підвал прийшли сьогодні два чоловіки, яких я любив, і коли вони отак стояли поруч, я вперше усвідомив, що дуже важливо для пізнання їхнього мислення знати вік кожного з них.
І водночас, коли мухи водили свої божевільні танці і дзижчання, а моя блюзка просякала кров’ю, я почергово натискав зелену і червону кнопки і бачив, як Христос іде увесь час угору, тоді як Лао-Цзи вже стоїть на вершині, бачив обуреного молодого чоловіка, що прагне змінити світ, у той час як старий смиренно озирався і повертанням до первнів гаптував свою вічність. Я бачив, як Христос кладе молитву в основу єства, спрямованого на диво, водночас як Лао-Цзи на своєму Великому Шляху стежить за законами природи і тільки так досягає вченого невідання.
І набирав я повні оберемки, криваві оберемки червоного мокрого паперу, все обличчя моє бралося кривавими плямами, а потім я натискав зелену кнопку, і мій прес пресував з отим страшним папером і тих мух, що не змогли відірватися від решток м’яса, м’ясних мух, які збожеволіли від запаху м’яса і, перебувши парування і взаємне втішання, потім з іще більшою пристрастю в уривчастих піруетах витворювали довкола напханого папером корита густий чагарник божевілля, подібно як в атомі кружляють нейтрони і протони.
Я пив пиво з глечика і не відводив погляду від молодого Христа, що яскрів обуренням, перебуваючи весь час серед гурту юнаків і красивих дівчат, водночас як Лао-Цзи в повній самоті шукав собі гідну могилу. І коли прес завершував пресувати кривавий папір так, що він бризкав і чвиркав на всі боки градинками крові, збитої в одну масу із м’ясними мухами, я продовжував бачити Христа усе ще сповненим чарівної екстази, водночас як Лао-Цзи у глибокій меланхолії спирався на край мого корита з презирством і байдужістю, я бачив Христа, як, сповнений віри, він віддає накази, і гора пересувається трохи далі, водночас як Лао-Цзи сповиває мій підвал мережею, сплетеною з невловного інтелекту, я бачив Христа у вигляді оптимістичної спіралі, а Лао-Цзи як коло безвиході, Христа сповненим конфліктних і драматичних ситуацій, водночас як Лао-Цзи в тихій задумі розмірковував про нерозв’язність моральної проблематики суперечностей.
І на червону кнопку мокрий від крові прес повертався назад, і я у звільнений простір корита знову і знову кидав обома руками закривавлені коробки і картонки, і пакунки, вологі від крові та м’ясних випарів, і ще знайшов у собі сили відшукати у книзі Фрідріха Ніцше сторінки про те, як вони з Ріхардом Ваґнером уклали зоряну дружбу, щоби потім цю книгу покласти в корито, як дитину у ванночку, і знову хутенько обома руками відганяти від обличчя рої синіх і зелених мух, що мене шмагали в обличчя, як гілочки плакучої верби на вітрі.
15
Один із первісних варіантів Грабалового тексту, що згодом розрісся в ліричну повість (перша редакція — 1973-1974 рр., наступна —1977 р. після ґрунтовного дописування 1976 р., перша офіційна публікація 1989 р.). —