І коли я пив четвертий глечик пива, біля мого преса явився мені чарівний юнак, і я відразу здогадався, що це не хто інший, як сам Христос. А біля нього стояв старий з вим’ятим обличчям, і я відразу зрозумів, що це не може бути ніхто інший, як сам Лао-Цзи. І так обоє там стояли, і тисячі м’ясних мух і кобальтових мух креслили повітря незліченними дугами, як скажені, і металевий дзвін їхніх крил і тіл лунав найвищими обертонами, вони вишивали в повітрі підвалу величезний живий образ, що складався з суцільних кривульок і хляпок, які перебували в нескінченному русі, мовби то вихлюпував свої фарби, витворюючи гігантські картини, сам Джексон Поллок. І я не дивувався тим усім фігурам, тому що в моїх дідів і прадідів так само після того, як вони собі добре хильнули, бували видіння, ввижалися їм казкові істоти, дід зустрічав у своїх блуканнях русалок і водяників, а прадід знову ж таки вірив у тих істот, що йому являлися на Литовельському броварі, — вогняних чоловічків, карликів і фей, а я через те, що був освічений проти своєї волі, засинаючи під небесами свого двадцятицентнерового ліжка, бачив на дошках над собою образи Шеллінґа і Геґеля, котрі народилися одного року, а то якось приїхав на коні до мого ліжка сам Еразм Роттердамський і запитав мене, як правувати до моря. Тому я не здивувався, коли до мене у підвал прийшли сьогодні два чоловіки, яких я любив, і коли вони отак стояли поруч, я вперше усвідомив, що дуже важливо для пізнання їхнього мислення знати вік кожного з них.
І водночас, коли мухи водили свої божевільні танці і дзижчання, а моя блюзка просякала кров’ю, я почергово натискав зелену і червону кнопки і бачив, як Христос іде увесь час угору, тоді як Лао-Цзи вже стоїть на вершині, бачив обуреного молодого чоловіка, що прагне змінити світ, у той час як старий смиренно озирався і повертанням до первнів гаптував свою вічність. Я бачив, як Христос кладе молитву в основу єства, спрямованого на диво, водночас як Лао-Цзи на своєму Великому Шляху стежить за законами природи і тільки так досягає вченого невідання.
І набирав я повні оберемки, криваві оберемки червоного мокрого паперу, все обличчя моє бралося кривавими плямами, а потім я натискав зелену кнопку, і мій прес пресував з отим страшним папером і тих мух, що не змогли відірватися від решток м’яса, м’ясних мух, які збожеволіли від запаху м’яса і, перебувши парування і взаємне втішання, потім з іще більшою пристрастю в уривчастих піруетах витворювали довкола напханого папером корита густий чагарник божевілля, подібно як в атомі кружляють нейтрони і протони.
Я пив пиво з глечика і не відводив погляду від молодого Христа, що яскрів обуренням, перебуваючи весь час серед гурту юнаків і красивих дівчат, водночас як Лао-Цзи в повній самоті шукав собі гідну могилу. І коли прес завершував пресувати кривавий папір так, що він бризкав і чвиркав на всі боки градинками крові, збитої в одну масу із м’ясними мухами, я продовжував бачити Христа усе ще сповненим чарівної екстази, водночас як Лао-Цзи у глибокій меланхолії спирався на край мого корита з презирством і байдужістю, я бачив Христа, як, сповнений віри, він віддає накази, і гора пересувається трохи далі, водночас як Лао-Цзи сповиває мій підвал мережею, сплетеною з невловного інтелекту, я бачив Христа у вигляді оптимістичної спіралі, а Лао-Цзи як коло безвиході, Христа сповненим конфліктних і драматичних ситуацій, водночас як Лао-Цзи в тихій задумі розмірковував про нерозв’язність моральної проблематики суперечностей.
І на червону кнопку мокрий від крові прес повертався назад, і я у звільнений простір корита знову і знову кидав обома руками закривавлені коробки і картонки, і пакунки, вологі від крові та м’ясних випарів, і ще знайшов у собі сили відшукати у книзі Фрідріха Ніцше сторінки про те, як вони з Ріхардом Ваґнером уклали зоряну дружбу, щоби потім цю книгу покласти в корито, як дитину у ванночку, і знову хутенько обома руками відганяти від обличчя рої синіх і зелених мух, що мене шмагали в обличчя, як гілочки плакучої верби на вітрі.
Александер Качоровський
Грабал особливий
Якось я познайомився зі студентом паризької кіношколи, котрий приїхав до Польщі лише для того, щоб увіч побачити знані йому з «Декалогу» Кесльовського спальні райони Урсинова. Приїхав, побачив — і назад до Парижу. Більше нічого його не цікавило, хоч діялося це в пам’ятному 1989 році.
Кількома місяцями пізніше я поїхав до Чехословаччини. Прага жила революційною ейфорією, натовпи туристів з усього світу снували Карловим мостом, а разом із ними і я. Але, щиро кажучи, я поїхав туди, щоб побачити вуличку На Гроблі, де колись стояв будинок, в якому мешкав Богуміл Грабал. Молоді пражани дивилися на мене, як я колись дивився на того француза: трохи зацікавлено і з ледь приховуваним співчуттям.
Немає пророків у власній країні. І Грабал тут не виняток. Та восени 1989-го протиріччя будила не так його творчість, як особистість. Що мали думати чехи, котрі на очах дорослішали в «оксамитовій революції», про письменника, що публікувався собі у державних видавництвах, водночас як десятки інших були приречені на небуття? Про письменника, що не тільки погоджувався на втручання цензури, але й сам переписував власні твори їй на догоду? Про письменника, що підписав так звану антихартію, засудивши в ній дисидентську Хартію 77, а в травні 1989 року, коли Вацлав Гавел ще сидів у в’язниці, прийняв від властей звання заслуженого діяча мистецтв?
Півроку по тому Грабал приніс страйкуючим студентам сто тисяч корун, після чого, ніби нічого не сталося, вирушив у подорож до Італії. Він волів перечекати «оксамитову революцію» за кордоном. Дехто не міг йому цього пробачити. — І це найславетніший чеський письменник? — казали про нього. — Отой кабацький блазень, конформіст і колаборант?
П’ятнадцятьма роками раніше група молодих радикалів спалила його книжки на березі Влтави. Вони розгнівалися за інтерв’ю, в якому він покаявся перед владою. За це влада милосердно дозволила йому знову друкуватися. Однак його найвідоміший твір «Надто гучна самотність» побачив світ щойно 1989 року. Історія «освіченого всупереч власній волі» пакувальника макулатури, що жив на зламі двох епох — епохи слова друкованого і слова, приреченого на паперорізку — кільканадцять років крутилася в самвидаві, і стала легендою незалежної чеської культури. Грабал знав, що робить, коли відкрив її епіграфом «Тільки сонце має право на свої плями». Знав: коли «безсилі» переможуть, то не простять своїм ідолам, що мали однакові з ними слабості.
За кілька місяців перед смертю зустрівшись у Празькому Граді з прем’єром Вацлавом Клаусом, Грабал сказав: «Пане прем’єре, навіть ваші помилки досконалі». У такий спосіб він розмовляв з владою все своє життя — начебто робив комплімент, а насправді підсміювався. У цьому полягала його «празька іронія». Однак багато хто бачив у цьому лакейство.
Грабал народився підданим цісаря Франца Йосифа, пережив міжвоєнну Першу Республіку, німецьку окупацію, сталінізм, Празьку Весну, радянську інтервенцію і «нормалізацію». Пережив навіть саму Чехословаччину. Більшу частину життя не мав змоги публікуватися. Але це ніколи не заважало йому писати. Навпаки, саме тоді він і писав найбільше.
Так було у п’ятдесятих, коли виливав на папір шокуючу дійсність сталінізму і лірику празьких околиць. Так само було у сімдесятих, коли після смерті дядька Пепіна, батька і матері повернувся спогадами до часів дитинства в Німбурку. Оселився тоді в літньому будиночку, поблизу Керська. Саме там народилися «Пострижини», «Я слугував англійському королеві», «Містечко, в якому зупинився час», «Ніжний варвар». Чи маючи в шухляді такі твори, він міг не думати про їх видання? Як довго ще мали варитися в самвидаві?
«Письменником у стані ліквідації», як сам він себе назвав, Грабал став на початку сімдесятих, після придушення Празької Весни. Однакова доля спіткала мало не всіх чеських письменників. Були серед них співавтори незвичайного буму шістдесятих років: Мілан Кундера, Йозеф Шкворецький, Людвік Вацулік і Ладіслав Фукс. Влада поставила їх у залежність: повернення до статусу друкованих через декларацію лояльності і підпорядкування вимогам цензури. Кожен із них по-іншому відреаґував на це випробування.