— Ну от, хлопчику, дівчатка з четвертої школи не знають, як Савл перетворився у Святого Павла, розкажи їм про це!
І я подивився на клас, за партами сиділи учениці четвертої міської школи, і я бачив, що половина їх вбрана в матроски, і що в них великі очі, і що вони поважно дивляться на мене, а та, що привела мене сюди, посміхалася мені і показувала ключ — як наш таємний знак… Я подумки перегорнув сторінки біблійної історії і побачив картинку, яку я розфарбував кольоровими олівцями, і почав читати те, що стільки разів читав перед сном у ліжку: як Савл їхав на коні і як його вразила блискавка… І коли я вже майже дочитав цю історію, я знову глянув на дівчаток, вони якось посумнішали, і пан вихователь весело зауважив:
— Виявляється, дівчатка, хлопчик з п’ятого класу знає більше за вас! Дякую тобі!
І дівчинка з ключем встала, і ми знову піднялися сходами до дверей, і вона знову відкрила їх і замкнула за собою, і це якось дуже ясно показало мені, що на горищі, загальному для двох шкіл, тільки ми з нею — і більше нікого. Але вона крокувала вперед, не затримуючись, вона не хотіла вже нічого знати, не хотіла постояти зі мною, вона навіть не вела мене за руку, вона просто проводжала мене, відчинила двері, знову замкнула їх за собою, і ми спустилися поверхом нижче, де вона відчинила двері нашого класу і передала подяку пана настоятеля. І я сів на місце, я сидів зовсім розгублений і тупо дивився перед собою, точнісінько так, як зараз, у кухні, коли матінка й інші шестикласниці подалися до містечка, щоб робити проби вистави «Шестикласниця»…
Успіх «Шестикласниці» виявився настільки ґрандіозним, що на прем’єрі, відразу по закінченні першої дії, глядачі викликали не тільки матінку, але й усіх інших акторів, і з захопленим галасом зустріли появу однокласниць Тані. Коли ж закінчилася друга дія і пан старший учитель, що грав Сихраву, підняв загублену матінкою хусточку, підніс її до вуст, поцілував і вигукнув, простягаючи руки до Тані, що у зніяковілості вибігла з класу: «Таня!..», і завіса повільно пішла вниз, і кольоровий прожектор освітив трьома кольорами національного прапора викладача Сихраву і чорну стрічку, що прикривала йому одне око, отож, коли завіса вже опустилася і люди, підхоплюючись, кричали: «Браво! Браво!», завіса знову піднялася, і з’явився режисер, власник друкарні пан Минарж, який повідомив сумним голосом, що вистава припиняється, бо війська гітлерівського райху, що на світанку перейшли наш кордон, зайняли Прагу і щойно добралися до нашого містечка, отже він закликає городян зберігати спокій…
Глядачі ж, які знали про це ще зранку, не квапилися, але коли зачули, що йде сніг і що біля колони на честь Діви Марії зупинилася мотоциклетна колона і мотоциклісти усі в шоломах та при зброї, то тільки після цього незадоволені передчасно завершеним спектаклем, посунули на площу, у ніч, де при світлі газових ліхтарів роз’їжджали у ґумових плащах солдати чужої армії — ґумові фігури, статуї за завісою мокрого снігу. І шестикласниці вискочили в своїх хутерках у ніч, їхні білі банти світилися в темряві, вони побігли до готелю «На Князівській», щоб випити там гарячого чаю, такого самого, хоча все ж таки не зовсім такого, який пили шестикласниці у третій дії, на ковзанці зі студентами.
РОЖЕВА КОНЮШИНА
Пан настоятель Спурний, викладаючи біблійну історію, умів говорити таким тихим і ніжним голосом, аж ми щоразу думали, ніби душею він ширяє не в класі і взагалі не в нашому містечку, а десь в іншому місці, десь у землі Ханаанській, плаває по Генісаретському озеру чи перебуває в Тарсі. З усього, що відбувалося в ті часи, найдивовижніше трапилося зі Святим Павлом.
Мою уяву вражала думка про те, що от я, приміром, їжджу на ровері, а тут з небес лупить блискавка, я падаю на землю і раптом стаю зовсім іншою людиною.
Можливо, пан настоятель любив розповідати про Святого Павла тому, що сам він одного чудового дня віз у свому авті баронесу з Кипарисової садиби і, минаючи головну вулицю та перемикаючи швидкість, замість перемикача схопився за коліно баронеси і врізався у вітрину пана Мілана Гендріха, що торгував «чарівними сорочками», але, якщо не вважати розбитого лобового скла, ні з настоятелем, ні з баронесою серед цих сорочок у вітрині нічого не трапилося. І я увірував, що він врятувався чудом, тому що сорочки, які продавав Мілан Гендріх, приносили щастя.
Цілими тижнями в його вітрині та в «Ольшанській газеті» усіма фарбами блискала реклама… Під час бійки в Драгелицях гендляра-цигана шпиркнули ножиком у серце, але тому що на Лайошові Ружичці була сорочка від Мілана Гендріха (вулиця Палацького), з ним нічого не трапилося. Щотижня я розкривав «Ольшанську газету» і читав там про чергове чудо. Під риштованням, котре завалилося, знайшли такого собі Йозефа Бандру, але тому що на ньому була сорочка від Мілана Гендріха (вулиця Палацького), з ним нічого не трапилося. І отако щотижня нове чудо: з людиною, яку переїхав потяг, чи яку підстрелили при полюванні на куріпок, завдяки сорочці від Мілана Гендріха (вулиця Палацького), нічого не трапилося.
Ото ж бо й пан настоятель під час тої аварії, коли він схопився за коліно баронеси, напевно, був у сорочці від Мілана Гендріха (вулиця Палацького), якому він і в’їхав на авті у вітрину, і з ним нічого не трапилося. І от двічі на тиждень, коли в нас бували уроки катехизму, я вбирав сорочку від Мілана Гендріха, та й інші хлопчаки теж, тому що все наше містечко не купувало сорочок у жоднім іншім місці, а йно на вулиці Палацького. Пан настоятель проходжувався між партами і, ступаючи тихо, з поглядом, зверненим у минуле, неголосно розповідав: «І, сівши у човен, Ісус попрямував до Капернауму…», а Завазал вирізував ножиком на ослоні велике серце, інші ж учні слухали тихого голосу, який мовби теж переправлявся з Ісусом у Капернаум, і раптом Завазал грюкнувся головою об парту, з носа в нього потекла кров, і він закричав; усі злякалися, але настоятель ступав собі нечутно далі, і Завазал утирав кров, у той час як Ісус говорив своїм учням: «Чого боїтеся, маловіри?» І тихий голос настоятеля лунав класом, я грав дробинками з металевої кулі, за допомогою якої піднімалася й опускалася велика гасова лампа, настоятель дивився у вікно — і раптом хап мене за руку і, набравши повну жменю дробинок, простував далі, ніхто нічого не помітив, а пан настоятель усе плив і плив Генісаретським озером у Капернаум. Коли ж настала глибока тиша і голос настоятеля полинув над водами, у мене раптом страшенно заболіла наголо обстрижена голова, немов град посипався на неї зверху, я закричав, схопившись за голову, мовби обдзьобану пригорщею дробинок, котрі хтось висипав мені на маківку… усі злякано оберталися на мій лемент, а пан настоятель крокував собі далі, рука в нього була порожня, по підлозі ж розкотилися дробинки, а голос настоятеля переправлявся з учнями Христа через Генісаретське озеро в Капернаум.
Отак на уроках катехизму, на кожнім принаймні чотири рази, лунав крик когось із нас, кого пан настоятель нагороджував важким ляпасом, що валив пустуна на лаву, але настоятель проходжувався між партами далі, і ні з ким з учнів не траплялося нічого злого, тому що всі ми носили сорочки від Мілана Гендріха, вулиця Палацького, 156.
Пан настоятель узагалі часто перебував у мрійливому настрої. Наприклад, улітку він переселявся з будиночка біля церкви до кімнати на верхньому поверсі наріжної вежі. Туди йому доводилося підніматися сходами, і за дверима, що вели в його житло, містилося велике приміщення з почорнілими балками і трьома маленькими віконцями, які пропускали вдень стільки світла, що в півмороку навіть ставало боляче очам. Тут у пана настоятеля було літнє помешкання з ліжком, столом, стільцями й лавами під вікном. І раз у рік він запрошував сюди своїх учнів, щоб вони виґлянцували йому сходи і вимили підлогу. І щоразу він залишав нас самих, знаючи, що всі ми пам’ятаємо зі школи: якщо будемо робити щось неналежне, то зверху на нас упаде страшний ляпас, такий удар, що жбурне кожного з нас на підлогу чи скине зі сходів, а проте нічого злого ні з ким не траплялося, тому що кожен учень був одягнений у сорочку з крамниці Мілана Гендріха, вулиця Палацького, 156.