І от ми тягали цебра з водою, терли, колінькуючи, підлогу — і дивилися у вікна, тому що відтіля відкривався дивовижний краєвид на ріку, на шпиль парафіяльної церкви і на червону черепицю храму Святого Іллі. Високі старі дерева сягали своїми кронами до самих вікон настоятеля. Ми бачили їхні верхівки, що коливаються від вітру з ріки. Але найкращий краєвид відкривався з середнього вікна — поверх дерев на ріку, що текла внизу. Там, уздовж пристані, вилися стежини, а просто під вежею величався пишний сад настоятеля, оточений парканом, і там у кущах стояли лавки.
І я, як і решта хлопців, знав, що пан настоятель сидить у готелі «На Князівській», потягуючи вермут, але його невидима караюча десниця незмінно підноситься над нами, так що ми пуцували сходи й підлогу і перекидалися між собою словами пошепки. Коли ж ми були зовсім упевнені, що пан настоятель сидить «На Князівській», потягуючи вермут, і дивилися через вікно вниз, на сад з лавками в кущах уздовж паркана, він раптово являвся перед нами, товстий і могутній, і велів перенести йому крісло до вікна, потім сідав і дивився через вікно на ріку, верхівки дерев погойдувалися в променях сонця, а пан настоятель говорив:
— Добре, хлопці, вистачить. Цебра залишите біля будинку.
Сказавши це, він відразу про нас забував і дивився на ріку, що струменіла внизу, на дерева на іншому березі — і виглядав красивим. Ми збігали сходами з четвертого поверху, але у дворі все ще відчували мурашки на спинах, бо нам здавалося, наче от-от хто-небудь з нас закричить, чи схопиться за голову, чи в кого-небудь потече з носа кров від сильного удару десниці, що впаде раптово згори і повалить нас додолу.
Коли весна добігала кінця, коли було вже майже літо, один раз у суботніх сутінках я перейшов освітлений міст, а потім повернув до млина і рушив повз старий «Рибний двір» уздовж огорожі церковного саду. У півмороку літнього вечора люди прогулювалися греблею, чи відпочивали на лавках серед кущів. І я зупинився і зиркнув нагору, на три вікна у вежі, крізь стіни я бачив, як пан настоятель сидить там і цмулить вермут, милуючись віддзеркаленим у ріці місяцем, тихий і ніжний, хоча в нього стільки сили, що годен підняти зубами двох кухарок, зв’язаних скатертиною. Я бачив, як він сидить там на самоті, розмовляючи тільки зі Святим Павлом, і дивиться від обіду до вечора, як схиляється за обрій сонце і виходить місяць. А я стояв унизу, під парканом його саду, тому що здогадався, що вже прийшов пан Чоприш, коліяр, я пізнав його за лисиною, що зблиснула. Адже він щосуботи, коли був такий от прекрасний вечір, перетягував лаву у самі хащі, а потім сідав на неї, розкарячившись, витягав крихітну губну гармонійку, інструментик завбільшки з дитячий складаний ножик, і починав грати на ній так зворушливо і проникливо, що всі зупинялися і заслухувалися, мовби то в чагарнику співав соловей.
У водах затону купався місяць, ріка сріблилася хвилями, наче жалюзі на вікнах крамниці пана Мілана Гендріха, а пан Чоприш грав на губній гармонійці, і я бачив, як пан настоятель сидить нагорі біля розчахнутого вікна і — понад вершинами дерев — чутливо ловить музику, бачив, як у вікні забілів фартушок його кухарки, що висунулася з вежі, аби ліпше чути гармонійку, що сховалася в кущах… А з гармонійки лилася тужлива пісня, вдихувана і видихувана крихітним інструментиком завбільшки з дитячий складаний ножик.
Коли пан Чоприш дограв, було чутно, як на лаві в кущах під парканом церковного саду він відсапується, щоб, зібравшись на силах, зіграти ще й «Гумореску». Це був його коронний номер — «Гумореска», яку він виконував на губній гармонійці з таким почуттям, що люди переставали походжати і завмирали, щоб шурхотом піску на доріжці, яка бігла уздовж пристані, не зіпсувати пісню. Коли ж пан Чоприш, коліяр, закінчив «Гумореску», запанувала тиша. Така глибока, що крізь неї виразно долинав плескіт хвиль у ріці і шелест очеретів. А з кущів виліз пан Чоприш, весь зіпрілий, обличчя його в місячному світлі здавалося вкритим ртуттю, в нього були криві ноги, черевце і носик, схожий на носик немовляти, і він, задихаючись, набирав у легені повітря, тому що на маленькій губній гармонійці він грав усім своїм могутнім тілом. Я ж подивився вгору, там, у вікні вежі, як і раніше білів фартух кухарки, а пан настоятель сидів у кріслі і дивився на ріку в місячному світлі.
Якось, коли я ще був церковним служкою, ми з паном настоятелем ішли в село, аби висповідати вмираючу селянку, я серед білого дня ніс запаленого ліхтаря, а коли ми вибралися з лісу в поле, там женці жали жито, і настоятель каже:
— Дайте і мені спробувати…
Один жнець витер косу і подав її пану настоятелю, решта женців посміхалися, але коли настоятель узяв косу і розставив ноги, то з кожним його могутнім змахом їхні посмішки усе виразніше й виразніше тьмяніли. І от пан настоятель косив, а жито після чергового змаху коси лягало саме так, як треба, наче настоятель і сам був женцем. Пройшовши смугу, він обернувся, глянув на плоди своєї праці і, витерши чоло, повернув косу, а потім я поніс далі через поля запаленого ліхтаря, а настоятель ніс на тарелі облатку, щоб дати її в селі умираючій селянці…
Ще я бачив, як під час збирання житніх снопів у полях за броварнею пан настоятель, знявши своє люстринове пальто, брав у руки вила і кидав на віз відразу по дві копиці, та так хутко, що в нього їх не встигали приймати. Понад усе він любив вантажити снопи на поле панянок Шафаржикових, там за хазяїна була старша сестра, що виглядала як перебраний дядько, вона носила чоботи і курила, а до коней бралася не згірше за справдешніх кучерів. Їй допомагала молодша — красуня до пари настоятелевій кухарці, але й у неї кипіла будь-яка робота і в полі, й на стайні. Отож, пан настоятель збирав у них усе жито, увесь хліб, а потім, мокрий від поту мов хлющ, затиснувши згорнутого плаща під пахвою, повертався берегом ріки назад у містечко. Тільки раз, коли він приймав снопи й укладав їх на самому вершечку завантаженої хури, оскільки ніхто не вмів класти снопи уздовж і впоперек так рівно, як пан настоятель, він таки звалився з воза, але з ним — о диво! — нічого не трапилося, адже він мав на собі сорочку від Мілана Гендріха, вулиця Палацького, 156.
А сьогодні я йшов додому зі школи… Зазвичай я любив вилазити на парапет кам’яного мосту і по ньому, немов линвохід пан Тршиска, перебігав на той бік ріки, у Залаб’я, а там зістрибував і крокував далі. Однак сьогодні я повертався кружним шляхом, через залізничний міст, і на його початку зауважив металеву загорожу, що бігла вгору до самої конструкції мосту. Вилізши на неї, я побачив перед собою металевий настил, всіяний численними заклепками; якби в цей момент проїхав потяг, я зміг би торкнутися рукою його димаря, піді мною перехрещувалися залізні балки, і весь міст на трьох опорах блискав рейками, що десь удалині завертали до броварні, котра ясніла кавовими стінами в глибині саду.
Я рушив уперед, злегка розкриливши руки, а посередині мосту зупинився і став дивитися вниз. За мостовими опорами ріка, вкрита брижами, утворювала вири. Я сів і почав бовтати ногами, уявляючи, буцім по щиколотку занурив їх у воду; я дивився вниз за течією ріки, туди, де за лугами здіймалися понад вербами височенні тополі, і ще далі, на Комаренський острів, потім я перевів погляд з полотна залізниці на поля: там стояв віз, коні, звісивши шиї, ласували оберемком рожевої конюшини, і я бачив, що чоловік у білій сорочці і якась жінка косять конюшину, а друга жінка, у хустці, збирає скошену траву в копички. Я заплющив очі, сонце приємно пригрівало, довкіл не було ні душі, тільки на ріці спиною до мене сидів у човні рибалка…