Обтяжлива прогулянка нарешті закінчилась. Аристократка затіяла суперечку з хазяїном, відмовляючись платити домовлену суму; Варан потихеньку прослизнув у грот із гамаком. Хотів зняти й викрутити мокрий одяг – але в останній момент злякався загубити або зіпсувати гроші. Його трусила остуда; сяк-так обтершись сухим ганчір'ям, він видерся нагору по вузькій драбині і, нікому нічого не кажучи, гайнув на базар.
– Де тебе носить?! – напустився хазяїн, коли він повернувся, задихаючись від бігу, притискаючи до грудей полотняний мішечок. – Хотів тебе з гостями відправити, довелось Нілу посилати… Де ти був?
– Ніла з гостями? – спитав Варан, усе ще притискаючи мішечок до грудей. – А коли… Коли вона повернеться?
– Та ти геть очманів, хлопче, – завважив хазяїн, уважно до нього приглядаючись. Уперше Варана не помічено ні в зухвалості, ні в нехтуванні обов'язками. – Що таке з тобою сталось?
Варан щасливо всміхнувся:
– Я… почекаю. Можна?
– Можна, – сказав хазяїн, геть спантеличений. – Хіба не можна?
Варан пройшов у грот, де звичайно держали змійсих, і влігся в гамак, не відриваючи ношу від грудей.
Він скаже: «Це тобі». Ні, він скаже: «Це тобі мій весільний подарунок». Ні, він нічого не скаже, промовчить… Просто розв'яже поворозку на мішечку, і тоді вона побачить сама.
Може, в гроті надто темно? Попросити її піднятись на світло? Ні, вона не любить сонця… Тут, у печерах, її очам найвигідніше… А іскорки в глибині каменів палають так яскраво, що світяться навіть у цілковитій темряві… Так сказав ювелір…
Варан заплющив очі всього на хвильку. Аж тут з'явилася Ніла і стала поряд із гамаком. Він цупкіше стис полотняний мішечок і приготувався сказати давно придумані слова, але губи не розтулялись уві сні. Ніла, не збираючись чекати, взяла його за плечі й добряче трухнула.
Варан розплющив очі.
Вечірнє світло сонця з-під води згасало. Грот освітлювали смолоскипи. Незнайомий чоловік у сріблясто-чорній куртці вартового трусив Варана за плечі, поза його спиною стояли блідний хазяїн і ювелір.
– Підіймайся, – сказав вартовий майже привітно.
Варан кліпав не розуміючи – скінчився сон чи тільки починається.
– Я нічого… – почав був він і загнувся. Вартівник повернувся до ювеліра:
– Він?
Ювелір – підстаркуватий засмаглий горні з вицвілими бровами й залисинами на лобі – зробив рух птиці, що видзьобує зерно:
– Він.
– Ходімо до судді, – сказав вартівник Варанові.
– За що?!
– А ти не знаєш?
Вода в гроті закипіла. Показалась перше рогата голова Туги, а потім – Ніла з розпущеним по плечах мокрим волоссям.
Озирнула всіх, нічого не розуміючи. Зблідла – це було видно навіть при світлі смолоскипів. Міцніше схопилась за вуздечку; хотіла щось промовити, але хазяїн швидко махнув їй рукою, і слова стали Нілі в горлі.
– Не знаєш? – повторив вартовий і взяв із занімілих рук Варана полотняний мішок. Розв'язав поворозку, витрусив на долоню намисто; замерехтіли в півмороку сині й білі камінці.
Шумно зітхнула Туга. Ніла не зронила ні пари з вуст – недвижно сиділа в сідлі, дивлячись то на Варана, то на намисто, а то на вартового. По плечах її скрапувала вода.
– Я купив це, – до Варана повернулась певність. – Я не вкрав. Я заплатив.
– Таж гроші фальшиві, – глухо сказав ювелір. – Фальшива сотняга, хлопче.
Печера Справедливості, інакше В'язнична Кишка, мала один тільки вихід. Судді й підсудні, присуджені на смерть розбійники й сам князь, якби він схотів спуститись у Кишку в разі якої потреби, обов'язково мали пройти через лаву збройної варти, поминути шпичасті ворота й камінні двері, такі низькі, що входити в них доводилось ледве чи не навкарачки.
Плин людей, що їх поглинала й вивергала Кишка, не зменшувався ні вдень, ані вночі. Хто ніс скаргу, хто – вирок, а кого й вели на плаху. Сезон був у розпалі.
Варан ішов, супроводжуваний вартовим, через усе місто. Майже біля самих воріт Кишки, задихаючись від бігу, його наздогнав дивно блідий батько:
– Пожди! Служивий! Пожди, ходімо разом! Він же шмаркач…
Вартівник скинув на нього байдужим оком:
– Батько?
– Еге…
– Іди в канцелярію, пиши прохання.
– Мені до судді треба…
Вартівник, мов граючись, зняв із плеча піку-гарпун із зазубреним наконечником. Спрямував у груди Варановому батькові:
– Іди в канцелярію.
Батько подивився Варану в очі.
Мабуть, був ще шанс дременути. На вечірніх вулицях – натовпи, можна загубитися. Можна пірнути в яку-небудь крамничку й переждати переслідування. Можна пролізти вночі в порт, напроситись веслувати на судно, що йде за море, можна поїхати – й ніколи не вертатись. Ніколи більше не бачити берегів Круглого Ікла – і Нілу…