Варан уп'явся на вогонь. Говорити не хотілося, та й не треба було говорити. Заради офіційного й повноважного шмаркача батько пустить гвинт із половинним завантаженням, а значить, утратить два дні торгівлі перед самим сезоном. Згори кричать – води, давай іще води, резервуари не повні… Знизу кричать – податок, давай грошей, гвинт належить громаді, а вода належить Імператорові, як і все, що приходить із неба… Малеча буде давитись рибою й випрохувати морської капусти, але почнеться сезон, і про скарги забудеться. У сезон ніхто не хворіє, ніхто не скиглить, у сезон навіть цілуються рідко – не до того. Швидше б сезон…
– А на Осинім Носі, – сказав горні за його спиною, – розікласти вогонь завжди пропонують гостеві.
– Чому? – спитав Варан просто щоб не здатися зухвалим.
– Ти не знаєш? – щиро здивувався гість. І тут же похопився, наче все про Варана згадавши: – А-а-а…
Куди там нам, подумав Варан. Сиру рибу жеремо, плювком умиваємось, рукавом підтираємось. Провінціали. Дикуни.
– На Осиному Носі, – після паузи мовив горні, – багато традицій з материка… А на материку досі вірять у того самого бурлаку – Пічника… Його ще називають Блукаюча Іскра. Вірять, що в домі, де він розкладе вогнище… знаєш, що буває? Не знаєш… Посунься.
По-панібратськи відіпхнувши Варана, гість присів поряд навпочіпки, простягнув руки до вогню:
– Оце так… Яке же ви тут одяг сушите?
– У нас не змокає, – миркнув Варан.
Горні торкнув рукав його куртки:
– Ага… Як із крилами вода, – і чомусь засміявся.
– Це ситуха, я сам добув, – сказав Варан, якому гостів сміх здався прикрим.
– Зайвої нема?
– Що?
– Ну, як там староста казав: гаряче питво… Сухий одяг…
– Староста казав – то хай сам і дає! – вигукнув Варан і зараз же пошкодував через свою гарячковість. Додав на тон нижче: – Немає зайвої. Нічого нема. Сезон от-от. Усе витратили. У мене дві сестри малі. Поле маленьке. Є риба солона, і води скип'ятити можу. Усе.
– Давай води, – наполегливо зажадав горні. – Давай рибу. Маєш хліб?
– Репс…
– Давай репс. І ще… ковдри не маєте? Просто сухої ковдри з пуху або з шерсті…
І не дожидаючи, поки Варан погодиться, узявся роздягатись. З насолодою скинув на підлогу куций плащик, зняв мокру куртку, сопучи, стягнув дивного крою сорочку, широку, на поворозках… Варан думав, що тут уже роздягання скінчиться – але горні, анітрохи не соромлячись, зняв штани й розв'язав підштанки, і Варан, ховаючи очі, швидше простягнув йому ткану ковдру.
– Ти чого? – горні наче щойно зауважив темно-червоний рум'янець на Варановім виду. – Ой… Даруй, коли чим образив, у кожного, знаєш, свої звичаї… Я думав, розтану в цій мокротечі. – Він гидливо штурхнув ногою жмут дорогого костюма. – Дай-но хутчій кип'яточку, бо застуджуся по-справжньому, князь, думаю, не зрадіє…
«Мені хіба перед князем відповідати за твої шмарклі», – подумав Варан тужливо.
– Може, є що покласти на лавку? – поцікавився гість.
– Що?
– Ну, підстелити… Шкуру там або другу ковдру. Бо холодно, знаєш, отак сидіти, та й плісняви повно…
Та хто ж тебе звав, скреготнув Варан зубами. Зостався б у старости, у нього сухо… Адже селище за цю сухість платить, і ми з батьком також…
– То цікаво тобі? Про бурлаку, що вогонь запалює? Розповідати?
– На те й дороги, щоби блукати, – миркнув Варан. – А в нас, пане горні, доріг нема. У нас або морем, або вгору… Нема в нас бродяг. Усі свої.
– Суворий ти. – Гість усівся, нарешті, але не на лавку, а на свою скриню. – Коли підіймати мене будемо? Пам'ятаєш, що староста сказав?
Грюкнули двері. Лілька, молодша, вибігла одразу на середину кімнати – і завмерла, уп'явшись очима на довговолосого горні, по шию загорнутого в ковдру:
– A…
– Де мати? – гостро спитав Варан.
– У полі, – писнула Лілька. – Сітки ставить із тітками. Зажадала кріплячок для якорів, і другий ніж, і…
– Тоська де?
– Матері помагає…
– Батя де?
– Пружину крутить… Наполовину вже накрутив, сказав, щоб ти кидав усе і йшов допомагати, затим що…
– Іди скажи батькові, – промовив Варан із тяжким серцем, – нехай іде додому. Скажи, гості в нас. Скажи, треба швидко.
Батько все зрозумів одразу. Скинув оком на цидулку старости, покосився на райдужне сяйво, що випромінювала розгорнена грамота, зробив незграбний уклін людини, що спину гнути взагалі-то не звикла: