Здається, це зрозумів й Адам Колосальний. Він підійшов До мікрофона і здавленим голосом вичавив із себе:
– Шановні виборці! Ви ж мене знаєте… Це провокація! Це все влаштоване цією мраззю, – і він показав пальцем на того, кого треба. – Він же Мразін! Справжній Мразь-зін!
Однак міліціонери відтягли і його від мікрофона, що було не так уже й важко. Він сів увесь розкуйовджений і до кінця зустрічі дивився скляним поглядом у зал. Неозброєним оком стало видно, що він зійшов з дистанції.
Господи, які подібні виборчі кампанії у світі! Що в Америці, що в одній із країн пострадянського простору! Нічого не винайдено нового. Окрім національної специфіки.
Запросили до мікрофона Федора Смирнова. У Павла Івановича він став викликати велику симпатію. Федір Смирнов говорив правильні речі. Справді, в країні корупція, справді, в країні не можуть позбутися авторитарності в управлінні, справді, в країні немає чесності ні у верхах, ні в низах, дійсно, в країні немає господаря, дійсно, в цій країні все купується і продається, і що, іще гірше, все розкрадається… Але народ його чогось не хотів слухати. Із залу почулося іронічне «Чия б корова мичала!» Федір Смирнов почав збиватися, затинатися і врешті-решт «змазав» кінець. Наш молодий герой автоматично поглянув на М.Разіна. Той посміхався. Однак, видавалося, що акція щодо Смирнова не була спланована ним. Це була надто дрібна пташка, щоб витрачати на неї сіру речовину. Це ж саме, напевне, стосувалося й Альберта Граніна. Проти нього, як і проти невідомого столичного шалапута, якогось там Павла Івановича Печеніга, Разін не удосужився попрацювати.
І ось підвівся зі свого стільця Павло Іванович Печеніг, молодий чоловік, у міру освічений, у міру симпатичний. Він був чесний і відкритий, як його вчив Варфоломійович, усміхнений і привітний, як його вчила мамочка. Він дивився людям прямо в зуби, пардон, у вічі, як його вчив дядечко Ґіві.
Наш молодий герой говорив щиро і доброзичливо про те, як він у дитинстві бігав босими ноженятами по росі, про те, як бабуся подарувала йому на сьомий день народження вишиванку, про те, як він тут, на благодатній козацькій землі, зустрів своє перше і справжнє кохання (жінка в рожевому платті з глибоким декольте радісно заплескала в долоні, до неї приєднався зал), про те, який він закоханий у цей райський куточок землі, де живе мудрий народ (чоловік з ветеранськими колодками на грудях гаряче зааплодував, і його спершу спроквола, а потім дедалі потужніше підтримав зал), про те, яке тут усе дивовижне: груші пахнуть медом, а мед пахне грушами (панночка із зовнішністю Тетяни Ларіної схвально заплескала в долоні, а до неї відразу ж приєднався зал), про те, що тут дитина всотує пісню з молоком матері (чоловік із зовнішністю Паваротті заплескав у долоні, до нього також дуже скоро приєднався зал), про те, що ніде не роблять таку смачну домашню ковбасу із зернятками кінзи, як тут (народ одностайно зааплодував уже без будь-якого сигналу), і про всякі такі речі.
Ви стежите за моєю думкою, дорогі мої читачі? Поки що доповідач і слова не сказав про політику. Ні слова про вибори.
Якби хтось у цей момент подивився на М.Разіна, він би побачив видовжене від подиву обличчя підпільного політика. Він не розумів: чому аплодує зал? Чому в бабусь у першому ряду котяться сльози? Чому в молодиць схвильовано піднімаються й опускаються груди? Чому молоді дівчата зашарілися? Він цього не розумів. Та й куди йому! Бідняточко! Природа так обділила його!
А справа простіша від простого: наш молодий герой говорив слухачам те, що вони хотіли почути. Народові хотілося чогось романтичного, рожевого і пухнатого. І народ це отримав.
Дивна логіка масової психології. її посилено вивчають у Гарварді, Оксфорді й Сорбонні знамениті вчені. А в маленькому провінційному містечку країни пострадянського простору логіку масової психології ніколи не вивчали. Проте які блискучі результати! Павла Івановича Печеніга не відпускали зі сцени. Йому аплодували стоячи. (Скажемо по секрету, тут доклав своєї руки народний іміджмейкер і заслужений промоутер пострадянського простору, який штучно спровокував два-три шквали оплесків, а решта вже полилася автоматично. Крім того, наш молодий герой виявився неабияким гіпнотизером. «Просто Девід Коперфільд!» – сказав би той самий народний іміджмейкер).
Група підтримки молодого кандидата в народні депутати Павла Івановича Печеніга вийшла із залу на піднесенні й подалася в той самий дім з рожами на простирадлі, з дідусем у кріслі-гойдалці, із запахом яблук і поточеного шашелем дерева в коридорі, і з милими старосвітськими фотографіями на стінах. Там на них чекав милий український стіл і мила українська переїдальна і перепивальна традиція.
Однак усі, хто сидів за столом, від українців до неукраїнців, намагалися не зурочити сьогоднішній успіх зустрічі, тож трималися строго, хоча це їм вдавалося нелегко. Усі добре усвідомлювали важливість моменту: адже до виборів, а точніше до першого туру, лишалося кілька днів.
І, хоч як дивно, якраз від цього часу й починаються справжні пригоди політичних авантюристів.
Наступного ранку всі стовпи районного містечка були обліплені карикатурою: з малинової «Победи» визирало п'ять мордяк: пташеня з жовтим дзьобом і з пляшечкою молока (що символізувало Печеніга), старий облізлий пес (тобто Варфоломійович) із ветеранськими колодками в зубах, пихатий індик з метеликом на шиї (ви вже здогадалися, що це Васнецов) і божевільний дідусь з пістолетом в одній руці і чупа-чупсом а-ля Тетяна Ларіна – в другій. Над усією цією, треба визнати, бездоганно намальованою веселою картинкою було написано: «Політ над гніздом зозулі». А під картинкою: «І ви збираєтеся голосувати за Печеніга?»
Варфоломійович о сьомій ранку вже знав про провокацію. Йому повідомили активісти Ради ветеранів, що страждають на безсоння. Він вилетів зі своєї землянки і заходився несамовито зривати афішки. Але їх було море… Вже й люди почали виходити з будинків і, хоч і поспішали на роботу, проте зупинялися біля листівок, читали і сміялися. Варфоломійович заховався в під'їзді будинку і… м'яко кажучи, говорив погані слова, тобто матюкався.